Сучасна українофобська пропаганда докладає максимум зусиль, аби зобразити Південну Україну як не український, а російський регіон. Одним з найпринциповіших аргументів українофобів є той, що сучасна перевага російської мови та культури (або її південноукраїнських, як і донбаських і т. п., часто потворних «клонів») та відповідно маргіналізація української в Одесі склалися закономірно або «історично». В їхній інтерпретації це розмите визначення означає мирний характер етнічних процесів, що зумовили добровільний вибір населенням вищої, більш інтернаціональної, вітальної культури. Як наслідок, уже з’явився «истинно толерантный» та «всех удовлетворяющий» законопроект, який насправді призведе до тотальної русифікації одеських навчальних закладів та загалом громадської сфери життя одеситів. І ось вже археолог-політолог, рупор червоної, а насправді коричневої партії, з нахабним та псевдорозумним виглядом розмірковує над епохальною важливістю цього закону для начебто всіх одеситів і водночас засуджує Президента за пораду одеситці вивчити українську мову, а до Києва летять чолобитні полегшити життя одеситам, викресливши з життя чужу для них мову, бо так «історично склалося».

Але в історика, який знає історію не з листівок нацистсько-російської партійки, виникає низка дуже серйозних претензій до цього і без того вкрай цинічного обґрунтування «русскости» Одеси. Насправді дослідження українських істориків останніх десятиліть переконливо показали насильницький характер «етно-соціальної інженерії» на Півдні України не лише у совєтську добу, а й у російсько-імперську (кінець ХVIII ст. — 1917 р.) та «перехідну» революційну (1917 — 1920 рр.). Головним об’єктом перманентних та найжорстокіших переслідувань були представники українського етносу Одеси та Одещини, навіть незалежно від нюансів своєї діяльності та поглядів. Попри те, що майже жоден з сучасних південноукраїнських істориків не застосовує до історії взаємин українців головного міського центру Українського Причорномор’я та владних структур поняття «геноцид» (єдиний виняток частина з них робить для Голодомору, який, однак, торкнувся здебільшого сільської округи), на нашу думку, є всі підстави інтерпретувати відповідні тенденції саме у цій категорії. Не має значення, що досить пізній за походженням термін «геноцид» не використовувався у владних документах або влада далеко не завжди відверто декларувала бажання підірвати основи існування українського етносу. Навпаки, так звані «вороги народу», «дисиденти» та інші найчастіше виводилися поза рамки українського етносу як щось неправильне, вороже йому. Це аж ніяк не змінює ситуації, коли українці піддавалися систематичному лінгвоциду, соціоциду (в міських реаліях — маргіналізація української культури, відсування українців на найнижчі професійні та соціальні щаблі життя). Тобто здійснювалися всі стратегії геноциду.

Перші ознаки геноцидної політики російсько-імперської влади на північнопричорноморському узбережжі можна прослідкувати з кінця ХVIII — початку ХІХ ст. Новорозбудовані міста, зокрема Одеса, розглядалися як поселення для російської чиновницької еліти, купців та іноземців — французів, італійців тощо. Поступово влада відкрила шлях до Одеси і євреям. Розглядаючи українців лише як етнічну групу малоросів у складі великого руського народу, влада не вважала їх повноправними мешканцями міста. Однак українська стихія, попри перешкоди, швидко взяла своє. В мові одеситів з’явилося дуже багато українізмів, що не приховалося від уваги сучасників (К.З. О русском языке в Одессе // Одесский вестник. — 1842. — 10 октября).

В умовах політизації українського національного руху наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. в Одесі, активної діяльності української одеської громади на чолі з істориком Л. Смоленським, філологом М. Комаровим, «Просвіти» (1905 — 1909) на чолі з лікарями І. Луценком, І. Липою, юристом С. Шелухиним, студентської української громади в Новоросійському університеті, викладання у цьому закладі українофілів О. Маркевича, О. Грушевського, П. Іванова влада змушена була вдатися до рішучих репресивних засобів. Були морально знищені Л. Смоленський, І. Бондаренко, О. Маркевич, П. Іванов шляхом звільнення з роботи та унеможливленням подальшої кар’єри, вигнаний з Новоросійського університету О. Грушевський, який був змушений залишити Одесу. Репресії торкнулися й випускників Новоросійського університету М. Слабченка та П. Клепацького, яких не допустили до викладання у вищих навчальних закладах. Син М. Комарова Богдан був змушений продовжити навчання за кордоном, зокрема у Львові. Було закрито одеську «Просвіту», яка й до того зазнавала постійних переслідувань. За прямої підтримки влади Одеса стала однією зі столиць чорносотенного, протофашитського руху («Союз Михаила Архангела» тощо), метою якого відкрито декларувалася ліквідація українців, а водночас і переслідування євреїв. Важливим компонентом геноциду була боротьба проти використання та поширення етноніма «українець». Цензура нещадно викреслювала згадку про українців в місцевій пресі, натомість замінюючи цей етнонім на «малоросів». Механізми русифікації у шкільній системі лаконічно, але виразно описав видатний український одеський історик М. Слабченко. Згадуючи про роки свого навчання у початковій школі на околицях Одеси, він писав, що не минало й дня, щоб учитель або вчителька не називали б учнів «глупыми хохлятами», «тупыми и ленивыми хохлами», «хохляцкими мазницами».

Те, що політика влади була свідомо спрямована на підрив існування українців, формування української еліти, промовисто свідчить низка маловідомих документів. У 1898 році Міністерство народної освіти видало секретний наказ Новоросійському університету посилити руський елемент серед викладачів та студентів. Згідно з цим наказом, до одеського університету була переведена низка московських спеціалістів. У 1909-у, забороняючи відкриття одеського слов’янського товариства, до складу якого увійшли І. Луценко та С. Шелухин, саме на цій підставі чиновник Міністерства внутрішніх справ відверто зазначав, що заснування товариства «идет вразрез с основной идеей русской государственной политики ассимилирования русской народностью инородческих и иноплеменных элементов, населяющих Россию».

Одним з механізмів геноциду слід вважати перший Всеросійський перепис 1897 року. Особливості його проведення призвели до того, що в місті було зафіксовано тільки носіїв малоросійської мови, та й то лише 5,66% (21526). Натомість носіями російської мови було записано 51% (193254), ідиш — 32,5% (123686). Серед тих, кого записали як носіїв рідної російської мови, було багато етнічних українців. Це не залишилося поза увагою відомого єврейського політика та публіциста В. Жаботинського, роки молодості якого пройшли в Одесі. Відзначаючи факт дуже сильної русифікації одеситів, він зауважував, що половина так званих росіян насправді була українцями, тобто людьми, котрі відрізнялися від росіян як американці від англійців або англійці від ірландців. Русифікації сприяв і низький соціально-економічний статус українців, адже більшість з них були зайняті у низькооплачуваних сферах праці. Теоретично оволодіння російською мовою не обов’язково мало призвести до втрати української. Втім, на практиці найчастіше так і було. Саме про це на початку ХХ ст. писав публіцист А. Нікольський в одній з одеських провідних газет, порівнюючи явища полонізації Холмщини та русифікації Сходу і Півдня України: «Мы наблюдаем такое же явление в южнорусских городах на рабочих и прислуге, на дворниках и извозчиках: все они в своих деревнях, несомненно, говорили на нетронутом украинском языке, но, попавши в город, где большинство говорит по-русски, начинают приспособляться к среде; дети или внуки их, вероятно, будут говорить на более или менее чистом русском языке, но то, на чем говорят эти несчастные пришельцы из глубин деревни в наши города, представляет собою такой жаргон, который едва ли даже стоит названия «простого» языка, это прямо с позволения сказать — черт знает что». І. Луценко популяризував далеко не очевидну для багатьох ідею про наявність в Одесі та особливо Одещині великої кількості «непомічених» українців. За його підрахунками, в Одесі мешкало 40 % українців, а на Херсонщині — 70 %.

У 1917 — 1918 роках українці Одеси зробили надзусилля, часто без державної підтримки, спрямовані на рятування власної ідентичності. Весь цей час у місті діяла потужна опозиція в складі російської інтелігенції, органів самоврядування й, особливо, московської церкви. Всі вони пропагували відсутність українського народу. Один з провідників українського руху в Одесі П. Клепацький писав: «Підіть на Соборну площу; підіть в городський сад, прислухайтесь всюди, де збираються купи людей, і ви нігде не почуєте, щоб росіянин-імперіаліст сказав про нас хоть пару добрих слів».

Найбільш скрутні часи для одеських українців настали у 1919-у за режиму А. Денікіна. Зокрема, згідно з наказом, що був оприлюднений в одеських газетах у січні того року, викладання у гімназіях української мови визнавалося факультативним. Але найбільший нонсенс наказу полягав у тому, що він дозволяв викладання «малоросійської» мови, але забороняв викладання «українсько-галицийської».

Одеська українська вчительська спілка видала брошуру на знак протесту. Критичну та добре аргументовану статтю доцента Новоросійського університету, філософа, українського громадського діяча, члена партії українських есерів М. Гордієвського не прийняла до друку жодна велика одеська газета. Оцінюючи ситуацію загалом, Б. Комаров зауважив: «Історія знищення по школах та заборони вкраїнської мови наочно показує, наскільки наша культурна інтелігентна Одеса, передова, інтернаціональна Одеса, відстала від загальноєвропейського, всесвітнього культурного поступу. Як вона ще й досі переповнена давно вже кинутими по других країнах пересудами та забобонами».

Прихід до влади більшовиків у 1919 році, а потім і на початку 1920-го призвів до ще жорсткіших репресій проти українців Одеси. Найбільшим актом геноциду слід вважати розгром одеської «Просвіти». В період з 30 травня по 8 червня 1920 року Одеська губЧК заарештувала 157 осіб за однією слідчою справою. Серед заарештованих найбільш помітними постатями були комерсант, спонсор українського національного руху в Одесі К. Литвиненко та один з очільників українських міських політичних організацій П. Климович. 14 червня цього ж року на засіданні колегії Одеської губЧК була розглянута ця справа і для більшості заарештованих винесено рішення про розстріл з конфіскацією майна. Частина отримала різні терміни концтаборів і лише деяких звільнили.

Роки українізації на перший погляд виглядають часами пом’якшення режиму щодо одеських українців. Однак українська мова лунала лише з вуст небагатьох викладачів, до кінця 1920-х так і не виникло жодного україномовного одеського журналу чи газети. Було повністю унеможливлено існування українських церков. Не відмовилася влада і від політики репресій. Так, у червні 1927-го за звинуваченням в організації «контрреволюційного українського гуртка» було заарештовано та заслано одного з провідних українських священиків Одеси, борця за незалежну українську церкву ієромонаха Микиту (в миру — О. Кожина). Згортання «українізації» на початку 1930-х супроводжувалося терором проти провідних українських організацій Одеси — українських бібліографічного та наукового товариств, Одеської філії видавництва «Книгоспілка». Зокрема, був закатований один з провідників останньої В. Буряченко, вислані чи розстріляні батько й син Слабченки та їхні численні учні.

У 1930-ті — на початку 1940-х ситуація з викладанням українознавчих та україномовних дисциплін у вищій школі Одеси фактично повернулася на висхідну точку початку ХХ ст. С. Караванський згадував, що під час навчання наприкінці 1930-х в Одеському індустріальному інституті зі 110 його однокурсників на енергетичному факультеті було лише 10 українців, які теж цуралися свого українства під пресом загальних настроїв. Він же звертав увагу, що під тиском геноцидної політики українці русифікували свої прізвища.

Роки Великого терору 1937 — 1938 років торкнулися передусім українського населення Одеси. Згідно зі звітом Одеського обласного управління НКВС, у 1937-у в Одеській області було репресовано 12695 осіб, а за період з 1 січня по 30 червня 1938-го — ще 6708 осіб. Представників української національності в 1937 році серед них було 6598, а в 1938-у — 3044. Загалом, лише за півтора року репресій зазнали 9642 українці. Найважчим ударом для українського потенціалу Одеси стало знищення української інтелігенції. Зокрема, були розстріляні В. Боровик, М. Гордієвський, Л. Ковальчук та багато інших. Незважаючи на це, провідники похідних груп ОУН в роки війни зі здивуванням відзначали наявність у русифікованій Одесі досить свідомих українців, зауважуючи серед них передусім студентську молодь (Чубай М. Рейд організаторів ОУН від Попраду на Чорне море. — Мюнхен, 1952).

Зміна більшовицько-псевдорадянської окупації на румунську у 1941 — 1944 роках не призвела до зміни ситуації. Хоч і в м’якіших формах, але нові окупанти також не дозволяли розвиватися українській культурі в Одесі, незважаючи на те, що за результатами румунського перепису 64,6% одеситів визнали себе українцями, а низка студентів Одеського університету у 1942 — 1943 роках вимагали запровадження україномовного навчання. Але румуни дозволили, аби в університеті навчалося лише 25% українців від загального числа студентів. Заступник одеського міського голови Відрашку сказав, що «українців немає, їх видумали більшовики».

Попри те, що у другій половині ХХ ст. совєтський режим не вдавався до масових репресій, антиукраїнський геноцид лише набирав обертів шляхом постійного тиску на українців як, мовляв, носіїв «нижчої» культури порівняно з інтернаціональною культурою радянського народу з російською етнічною основою. Найбільше це відчувалося у сфері освіти та міграційної політики. За даними В. Скляра, в Одесі навчалося poсiйськoю мовою від 90% дo 98% зaгaльнoгo чиcлa учнiв. Також спостерігалося скорочення частки українців серед населення. До найпотворніших наслідків геноциду слід зарахувати появу етнічного гібриду «російськомовного українця». Одещина належала до районів, де був нaйвищий темп пpиpoстy чисельнoстi цих осіб: 229,3 тисячі (64,25%). Одеська область належала до району стрімкого зростання чисельності етнічних росіян.

У 1990-х — 2000-х роках у громадському та культурному житті Одеси спостерігалися абсолютно ті ж самі стратегії геноциду українців, хоч і часто завуальовані під специфічно зрозумілий європейський досвід, пошанування власної історії. Засоби масової інформації, більшість місцевих політиків створювали образ українських націоналістів, що зазіхають на святі для місцевих жителів історичні цінності. За допомогою історичних міфів конструюється нова історична спільнота — «одеська національність» з корінними одеситами як основою, яка разюче нагадує ідеологему «радянський народ» або й навіть і расову теорію. У цьому кривому задзеркаллі Катерина ІІ чи інші царі-батюшки, які жодного разу не бували в Одесі або заїжджали сюди проїздом, кримінальні злочинці Мішка Япончик та Сонька Золота Ручка можуть цінуватися більше, ніж багаторічні одесити лікарі І. Липа та І. Луценко, педагог Л. Ковальчук та багато інших.

Але відповідальність за цей геноцид, подібно до нацистського Голокосту, не може бути покладена винятково на політичні режими, владу. Як і в Третьому рейху, значну участь у ньому брали так звані «добровільні помічники», пересічні громадяни, які в інтересах свого панування, стимульовані низькими інстинктами, намагалися принизити українців, уникнути «української загрози». В останні роки таких осіб в Одесі лише побільшало.

Які ж засоби боротьби? Передусім, українська інтелігенція повинна відмовитися від подвійних стандартів, компромісів, стати насправді рушійною силою нового етапу боротьби українців за свої природні національні права. Парадигмою цього етапу має стати не постійне втовкмачування тези про «споконвічну толерантність українців», а наголос на українській національній гідності. Брак цієї гідності серед широких верств громадянства залишається головною вадою українців. Лише тоді, коли в українців буде власна гідність, вони збережуть та розвинуть свою національну свідомість і, як наслідок, мову та культуру. У разі продовження впровадження у громадську думку до місця та не до місця гасла «української толерантності» українці так і залишаться сірою масою, потенційним ґрунтом для подальшого зростання «русского мира».