Насамперед це пов’язано зі зміною політичного курсу України: ми круто повернули його з європейського на азійський. Орієнтир у всьому на Росію — безперспективний, що довели століття після «возз’єднання». За ці століття ми набули унікального досвіду виживання, лицемірства, пристосовництва до нестерпних умов (тих, хто мав внутрішню свободу і готовий був її «нести в суд, за грати», за І. Світличним, систематично знищували). Нам, українцям, було найтяжче серед усіх поневолених народів. Тому, що наш «старший брат» мало відрізняється мовою і релігією. На рівні підсвідомості нас привчили до ілюзії «возз’єднання». Як результат, значна частина українців має особливо глибоку й важку психічну травму — комплекс меншовартості. Вони сьогодні радіють ілюзорному поліпшенню стосунків з Росією, вважають ріст цін реформами, тішаться «стабілізацією»...

Упродовж довгих років поступово на рівні підсвідомості викорінювали з нас український дух. Визначну роль в цьому, крім ЗМІ, зіграла система освіти, де панувала ідеологія любові до абстрактного «інтернаціонального» та ще вдячність «старшому братові». В програмах і підручниках навіть згадки не було про героїзм наших пращурів у боротьбі за свою державу, про нашу багатющу культуру. Виховували не вільну особистість, здатну відстоювати власні погляди, як у західному світі, а людину-гвинтика, що добре виконує команди. Щось на зразок тієї одностайності, з якою сьогодні у Верховній Раді по команді натискають кнопки депутати від правлячої більшості.

У нашому суспільстві яничарство досягло критичного рівня. Ми вже й не обурюємося, коли бачимо на телеекрані молодого, відгодованого депутата вищого законодавчого органу України, який, детонуючи образливий для українців настрій, дивується, чому це він має вивчати українську мову. Це взагалі поза межами культурного контексту. Та страшно не те, що він так мислить (за партійними списками туди попало багато ворожих Україні людей), страшно, що це в Одесі показується по трьох телеканалах без належного коментаря. Ті телеканали не ангажовані Україною... Страшно не те, що інша депутатка з мисленням «іхтіозавра сталінських часів», за Ліною Костенко, обзиває наших Героїв «пособнікамі фашістов», демонструючи таким чином люту ненависть до всіх нас; страшно, що головуючий на засіданні Верховної Ради навіть не зауважує, що виголошення такого абсурду депутатом з найвищої трибуни держави — блюзнірство.

У нормальному суспільстві яничарство тлумачиться як зрада свого народу, злочин, ганьба, ніби алкоголізм чи наркоманія. Наше суспільство нездорове, тому й яничарство в нас — тяжка психічна хвороба на зразок якогось масового збочення. Критична маса яничарів — це така кількість відступників від рідної моралі, культури, коли це вже нікого не дивує. Ще депутатських «тушок» називають поіменно, а місцевих нема й снаги перерахувати.

Спокусу перейти на бік противника використовує людина слабка. Коли Іван Плющ заявив про вихід з фракції «Наша Україна» і перед камерою став пояснювати, як він агітував своїх колишніх соратників наслідувати приклад «тушок», я згадала давню чудову статтю В. Триліса «Яничарство як психічна хвороба» (зб.«Українознавство», 1(6) 2003 р.). Ця хвороба протікає тяжко, бо це конфлікт свідомого й підсвідомого в душі покруча. Чим більше в його душі українського, тим тяжче його пече сумління. Щоб заглушить біль, він спочатку шукає однодумців серед носіїв зрадженої ним культури, потім починає її ненавидіти, шукає відради в матеріальних вигодах, у кар’єрному рості... Боротьба триватиме все життя, викликаючи люту ненависть до тих, хто не пішов на зраду. До речі, поняття яничарства не ідентичне росіянину українського етнічного походження, який виріс у російському середовищі і ніколи не усвідомлював свого українства. Такий ніколи не скаже фразу: «Я українець, але мову українську ненавиджу». Йому нема за що її ненавидіти, бо він не зраджував своє національне, він просто його не мав.

Яничарство, твердить В. Триліс, хвороба не спадкова, тому потребує постійного й наполегливого культивування. Як воно культивується сьогодні, ми бачимо: вимоги надати російській мові статусу державної, захистити російську мову в Криму, Одесі, знищити 50-відсоткову квоту для української музики в ефірі, закрити єдину україномовну обласну газету в Одесі і відкрити четверту чи восьму російськомовну, закрити десь чергову українську школу під будь-яким приводом...

Втім, яничара, і то не кожного, можна вилікувати лише освітою, до того ж національною. Лише апелюючи до автентичних глибин душі людини, тобто до першоджерел її формування, можна вплинути на перекручену свідомість. Адже українська культура формувалася впродовж тисяч років, а народ зберігав її у формі звичаїв, сакральних знаків, традицій, фольклору, мови. У переважної більшості людей цей тисячолітній досвід народу відгукується на генетичному рівні. Національній системі освіти під силу допомогти людині відкрити ці глибини вільно, без зайвого напруження. Якщо ж людина відмовляється пізнавати своє коріння, тобто вчитися, то це свідчить, що її яничарство невиліковне. Імунітет проти яничарства — виховання дитини в національному дусі. Чи багато в нашому місті україномовних дитячих садочків? Кому вигідно, щоб їх не було?

Перший серйозний крок до позбавлення суспільства від масового яничарства — усвідомлення масштабів руїни національної освіти. Стандарти нашої освіти дуже занижені. Але ж майбутнє України залежить від нашої спроможності створити прогресивну систему освіти на засадах національно-державницької ідеології, яка відповідала б трьом складовим:

1) характеру й завданням розвитку України як суверенної держави; 2) тенденціям сучасної світової педагогіки; 3) поєднанню виховного та пізнавального аспектів. Необхідно усвідомити парадигму: до майбутнього можна йти лише через національні традиції, ідеали та інтереси. «Без знання минулого — людина без керма і без вітрил, оскільки не має критерію відбору», — стверджує академік Петро Кононенко. Для таких людей залишається критерій корисливості й вигоди за рахунок свого народу.

Завданням завдань для України є створення мислячого середнього класу, патріотично вихованої, конструктивно думаючої людини, здатної генерувати інноваційні ідеї і втілювати їх. Людини, не враженої страхом і тому готової прислужувати заради власного спокою й добробуту, а вільної в своєму виборі і в своїх вчинках. Це головна умова побудови громадянського, тобто вільного від страху, суспільства. У людей, від яких сьогодні залежить рівень нашого життя і розвиток нашої культури в широкому розумінні цього слова, превалюють, на жаль, споживацькі, якісь партійні чи кланові, але не державницькі інтереси. Любити Україну їх ніхто не вчив.

Руйнівним для майбутнього нашої держави є те, що переважна більшість молоді переконана: у владу сьогодні йдуть з єдиною метою — нажити статки для себе. Чи не тому так ретельно розігрується сьогодні карта з присвоєнням звання Героїв України Степанові Бандері та Романові Шухевичу, що їхнє життя є свідченням того, що обдарована Богом людина здатна всі свої сили й таланти підпорядкувати ідеї служіння поневоленій Батьківщині? Людям, які сповідують філософію споживацького матеріалізму, зрозуміти це не під силу, тому й прагнуть очорнити їхні імена в очах нашого суспільства чи всього людства. Як лікувати подібні відхилення психіки?

Тільки пізнанням істин, у даному разі — пізнанням історії власного народу, тобто освітою. Адже українці не отримали цих знань у школі, не мають змоги дізнатися про них з телепередач (якщо якась і появиться, то серед ночі), а газетку їм підсунуть таку, в якій якийсь «бузина» поливає все українське брудом. А ще отой руйнівний стереотип: «всі так вважають»,«по телевізору казали». Казали ті, кому вигідно культивувати наше малоросійство.

Пам’ятаю, яке сильне враження у 1992 році справила на мене книжечка Івана Огієнка «Українська культура». В ній я, кандидат філології, тоді викладач військового вишу, вперше прочитала про «золотий вік» українського письменства ХVІІ ст., про внесок Києво-Могилянської академії в розвиток культури Європи й особливо Росії, про твори Лазара Барановича, Іоаникія Галятовського, Мелетія Смотрицького. Його «Граматика славенська», опублікована в 1619 році, була базовим підручником слов’янських мов півтора століття і склала основу російської граматики, а Михайло Ломоносов назвав її «вратами учености»... Я кожному розповідала про зміст книги, про те, як українці — випускники Києво-Могилянської академії — заснували в Москві перші навчальні заклади, про оцінку в 1653 році чужинцем Павлом Алепським стану культури й освіти в Україні, де «всі, за малим винятком, грамотні, ...священики навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях... А дітей у них більше, ніж трави...». Доходило до смішного: курсант 2-го курсу з села на Черкащині, який уже подав заяву про відрахування (два роки навчання звільняло від строкової служби), випросив у мене книжку на одну ніч почитати, а вранці заявив: «Книжку не віддам, бо її має прочитати мій тато». Цей випадок мене гріє донині, бо свідчить про великий інтерес простих людей до своєї справжньої історії. Не випадково ж нинішній одіозний міністр освіти власноручно викреслює з програми й з підручників сторінки про героїку Крут.

Схиляю голову в пошані до цьогорічного лауреата Шевченківської премії Василя Шкляра, котрий заявив Президентові України, що отримає свою премію тільки після того, як буде звільнений Дмитро Табачник з посади міністра, бо герої його «Залишенця» не дають йому права допустити знущання над Україною, за яку вони молодими віддали життя. Вчімося боронити право на повноцінну освіту наших дітей!