(Продовження. Початок у номерах за 15, 17 березня 2011 року)

Регіональна політика Лівії

У 70-ті – 80-ті роки головним завданням Лівії на регіональному рівні було прагнення об’єднати арабські країни Північної Африки в їх боротьбі проти «сіоністського ворога і його покровителя Америки». Відносини Лівії з Єгиптом, Суданом, Тунісом, Алжиром, Марокко, а також Чадом не відрізнялися стабільністю. З кожною з цих країн Лівія об’єднувалася і ворогувала по декілька разів. Цьому також сприяла політика Вашингтона в Північній Африці, який майстерно використовував суперечності в стосунках Лівії з її сусідами, намагаючись представити себе в ролі «захисника» поміркованих арабських режимів від «лівійської загрози». З середини 70-х років в результаті укладення сепаратного миру між Ізраїлем і Єгиптом, а також зближення останнього з США, Лівія опинилася у ворожому оточенні: окрім 6-го американського флоту біля лівійських берегів, в Єгипті, Судані і Чаді знаходилися підтримувані Вашингтоном режими.

У 90-ті роки відносини Лівії з її сусідами стабілізувалися. У роки дії санкцій Єгипет надавав Лівії дипломатичну підтримку на міжнародній арені. З нинішнім режимом в Судані у Лівії встановилися рівні стосунки, хоча Хартум зберігає певну дистанцію від Тріполі, вважаючи Каддафі «занадто лівим і недостатньо релігійним». Впродовж 90-х років складними залишалися стосунки Лівії з Тунісом і Алжиром. Між Лівією і цими країнами залишаються невирішені територіальні проблеми. У 1994 році Лівія завершила виведення своїх військ із Чаду і повернула йому спірну смугу Аузу.

У жовтні 2002 р. Лівія офіційно заявила про свій намір припинити членство в Лізі Арабських Держав (ЛАД). Це стало першим прецедентом після створення ЛАГ у 1945 році. Головним мотивом цього лівійського демаршу було звинувачення організації в нездатності розв’язати палестинсько-ізраїльський конфлікт. Зокрема, ЛАД не підтримала проект Каддафі по врегулюванню цього конфлікту, суть якого полягає в пропозиції створення єдиної єврейсько-арабської держави під назвою «Ісратін» (арабською – Ісраїль + Фаластин). Більшість лідерів арабських країн вважають цей проект утопічним, оскільки Ізраїль ніколи не погодиться на повернення до Палестини 7 млн палестинців і ліквідацію зброї масового ураження, як це пропонує Каддафі. Лівійський лідер також не задоволений і тим, що ЛАД нічого практично не зробила для зняття з Лівії санкцій ООН. Своє розчарування арабами Каддафі пояснює тим, що «Лівія багато чим жертвувала заради арабів, і коли вона опинилася в блокаді, араби об’єдналися проти неї з євреями і американцями».

У своїй африканській політиці Кад­дафі постійно підкреслював спільність доль арабських і африканських народів і закликав до спільної боротьби проти неоколоніалізму і расизму. Лівія надавала моральну, фінансову і військову допомогу тим африканським режимам, які послідовно виступали проти неоколоніалізму, американського впливу і сіонізму.

У середині 90-х років, намагаючись ослабити режим міжнародних санкцій, Каддафі посилює свою увагу до зміцнення відносин з африканськими країнами на південь від Сахари. У 1998 р. черговий саміт Організації африканської єдності (ОАЄ) закликав міжнародне співтовариство до відміни режиму санкцій відносно Лівії. ОАЄ зробила те, що відмовлялася зробити ЛАД. Після цієї події Каддафі ухвалює рішення зробити африканський напрям пріоритетним у зовнішній політиці Лівії. Це привело до закриття міністерства арабської єдності.

Першим, хто порушив заборону на повітряне сполучення з Лівією, був Нельсон Мандела, який відвідав Лівію у 1997 р. Два лідери-революціонери з Півдня і Півночі Африки об’єднали свої зусилля для об’єднання африканських країн. З того часу Каддафі постійно носить стилізований африканський одяг. Проте залученість Лівії в африканські процеси почалася ще в 70-ті роки, коли вона надавала допомога африканським національно-визвольним рухам, брала участь в бойових діях в Уганді і Чаді, виступала в ролі посередника в конфліктах в Конго, С’єрра-Леоне, Ерітрєї, Ефіопії і Судані.

9 вересня 1999 року на саміті ОАЄ у місті Сірт (Лівія) Каддафі висуває ідею створення міждержавного об’єднання – Сполучених Штатів Африки з єдиним парламентом, правовою системою і валютою. Як перший крок на шляху до створення єдиної африканської держави було ухвалено рішення про перетворення ОАЄ в Африканський Союз (АС). На саміті АС в лютому 2004 року в Сірті було вирішено створити африканські сили швидкого реагування.

(Далі буде)