Не чіпай лиха, поки все тихо. Так, може, й правильно для певних життєвих моментів, тільки не тих, які пов’язані з нашим здоров’ям. Скажімо, про онкологію говорити непросто. Мабуть, тому й говорять замало. Логічно, що складається враження, ніби наше суспільство соромиться того, що є такі хворі.

Відсутність належних знань, слабка поінформованість призводить до недобрих наслідків, адже замовчування людьми часто сприймається як залякування, як безслівний натяк на темний кут безвиході. Це далеко не так. Треба слухати фахівців. І, що дуже важливо, чути їх. А страх та відчай, як і самонавіювання, можуть згубити людину швидше, ніж будь-яка хвороба.

Наша інформація, що називається, від першої особи. Прокоментувати листа, вміщеного нижче, й відповісти на кілька запитань люб’язно погодився головний лікар комунальної установи «Одеський обласний онкологічний диспансер» Микола ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ.

Я, як і кожна жива душа, боюся старості та хвороб. І не стільки немочі, безпорадності, фізичних страждань, скільки того, що можу стати тягарем для своїх рідних. Це не надумане. Так сталося, що майже на моїх очах від раку згоріла сусідка, сорокарічна жінка. Наші квартири поруч. Мені було 25, коли Люся народилася. І її вже нема.

Коли вона хворіла, я не лізла в душі сусідам, зайвий раз тоді не постукала до них у двері, адже знала, як нелегко мамі, чоловікові та синочку хворої, який на той час ще вчився в школі.

Біда в тім, що жінка могла врятуватися: вона, розповідали, підо­зрювала недобре, щось там намацувала в себе, але до останнього відкладала візит до лікаря, й навіть коли їй діагностували рак грудей, ще довго не наважувалася розпо­вісти про тривоги своїм рідним.

Хіміотерапія, операції, тривале лікування не принесли полегшення. Було надто пізно. Людина страждала від болю й від того, що завдає стільки мук своїм рідним. Знала, що йде, дуже просила, аби відвезли в якийсь притулок, щоб померти не вдома, бідкалася, що син боятиметься заходити до квартири...

Не дай, Боже, мати таку біду в хаті. Хоч я вже пенсіонерка, та продовжую працювати, як то кажуть, ще бігаю, але після тих похорон добряче замислилася: може, подумала, й собі пора обстежитися? Рак, чула, більше хвороба старості. Знаю й те, що вона виліковна, якщо вчасно кинутися за порятунком. Я навіть навідалася до нашої районної поліклініки, де, мабуть, і картки моєї не збереглося. Вже й підійшла до потрібного кабінету, однак розвернулася та пішла додому. Поясню, чому.

Біля кабінету онколога тіснилися люди. Може, подумала, то всі онкохворі, страждущі, а я всунуся й казатиму: перевірте мене. Поряд вели прийом інші фахівці. Дивись, знову промайнула думка, ще когось із знайомих тут зустріну, за­підозрять, що і в мене рак.

Я ж не мала дитина, але тоді отак непередбачувано повелася. Може, хтось зараз подумав: як припече, то побіжиш, ні на кого не озираючись! Неправда. Як про мене, то люди бояться і самого раку, і розголосу про хворобу.

Згадую покійну, ту чергу перед дверима, свій страх перед хворобою, яка й мене може зачепити, чи когось із моїх рідних, і відчуваю себе безсилою й безпорадною. Намагаюся про це зовсім не думати, бо стає страшно жити.

Лілія Сергіївна.

м. Одеса.

— Миколо Андрійовичу, наскільки актуальна ця тема для нашої обласної громади?

— Ви й самі добре знаєте, що дбати про власне здоров’я — не зовсім у традиціях наших співвітчизників. На першому місці для більшості — родина, потім — робота, статки, господарство, а вже десь там, подалі — й власне здоров’я. Однаково це стосується і чоловіків, і нашого жіноцтва. Якщо у цифрах, то діагностуємо 371 випадок онкозахворювання на 100 тисяч населення. Смертність складає 186 осіб на 100 тисяч. Цифри вищі, ніж у середньому по Україні.

У сумних лідерах — рак шкіри, що пов’язуємо з підвищеною сонячною активністю. Минулого року більше тисячі людей були взяті на облік з таким діагнозом. Наш регіон — сільськогосподарський, весни, вважайте, в нас не буває: із зими — одразу пірнаємо в спеку. Люди, пораючи городи та трудячись на полях, не зважають на небезпечні години сонцестояння. Рак шкіри лікується, та навіщо, подумайте, піддавати себе зайвому ризику? Варто лише змістити години роботи, просто перечекати спеку — і можна уникнути недоброго. Я кажу про речі прості, примітивні, однак дуже важливі.

На рак молочної залози хворіють 76 осіб на кожні 100 тисяч населення. Це також більше, ніж у середньо­му по Україні (61— 63 випадки). Аналіз захворюваності говорить про те, що найчастіше хворіють бездітні жінки, ті, хто не годував дітей грудьми, хто має спадкові фактори. Рак молочної залози також піддається лікуванню зі збереженням грудей, якщо, зрозуміло, «ухопити» хворобу в зародку й знешкодити її.

Захворюваність на рак легенів складає 9,65 від загальної кількості діагностованих онкозахворювань. Здебільшого, це хвороба затятих курців. Люди самі себе не шкодують.

А загалом рак — це комплексне захворювання, з цілим переліком можливих причин і підстав: стреси, умови праці, стан довкілля, якість їжі та води, малорухомий спосіб життя, усілякі недобрі залежності…

— Важливо, як ви кажете, вчасно діагностувати рак. А маємо для того необхідне обладнання, фахівців?

— Ми маємо всі технічні можливості виявляти всі форми раку на початкових стадіях. Одеський обласний онкологічний диспансер діє з 1948 року. Починався він усього з 50 ліжок. Сьогодні це — багатопрофільний стаціонар вищої акредитаційної категорії, з досвідченим колективом, оснащений високотехнологічним обладнанням, зі своєю науковою школою. Наші спеціалісти володіють передовими технологіями, в роботі застосовують міжнародні стандарти діагностики й лікування онкопатологій. Про це можна говорити з гордістю.

— Чи можна конкретніше? Наприклад, як ми боремося з раком молочної залози та які маємо успіхи?

— Починаючи з 2006 року в головному лікувальному корпусі диспансеру діє регіональний лікувально-діагностичний реконструктивно-пластичний мамологічний центр, робота якого скерована на профілактику та раннє виявлення пухлинних за­хворювань молочних залоз, на лікування передпухлинних станів. Тут жінок обстежують лікарі-мамологи, гінекологи-ендокринологи, проводиться мамографія та ультразвукове обстеження. Якщо є потреба — консультує радіолог і хіміотерапевт. В умовах стаціонару хірургічного відділення виявляють й успішно лікують передпухлинні патології молочних залоз, при необхідності — виконують органозберігаючі операції, завдячуючи чому знижується відсоток інвалідизації жінок і покращується якість життя пацієнток.

Ми успішно проводимо реконструктивні і пластичні операції на молочних залозах, протезування. Щомісяця здійснюємо виїзди до Ізмаїла та Котовська. Варто сказати, що область забезпечена профільними фахівцями. Інша справа, що наші спе­ціалісти, йдучи вперед, оволодіваючи навичками та передовими техноло­гіями, часто переростають технічні можливості медичної техніки. Це факт.

— Миколо Андрійовичу, скільки, наприклад, у нашій області мамо­графів і якого вони, даруйте, віку?

— Маємо 15 мамографів, тож навантаження на апаратуру — в межах норми, обстеження — доступне. Вік обладнання — 2 — 5 років. Я веду мову про те, що ми допоки не можемо мати в арсеналі найновітнішої техніки й обладнання. А 5 років — це вже, за міжнародними мірками, забагато, дещо застаріле. Мати новіше не дозволяє бюджет. Відчуваємо напругу і з забезпеченням медикаментами. На цей рік отримаємо їх майже на 8 мільйонів гривень. Це близько половини від потрібного, тож людям доводиться докуповувати ліки.

— Ми не маємо навіть обласної програми профілактики та лікування онкопатологій, на яку я б дуже хотіла зараз посилатися…

— Така програма, розрахована до 2016 року, розроблена, нині вона опрацьовується в профільній комісії обласної ради. Можна написати десять документів, які так і залишаться папірцями. Ми ж розробили одну, реальну, яку можна буде реально забезпечувати фінансово. Навіть попри те, що програма не затверджена, обласна влада виділила кошти на придбання вже цього року 16-зрі­зового комп’ютерного томографа, нового рентгенівського апарата, вартісного хірургічного обладнання для потреб нашого диспансеру. Про це також варто говорити.

— Хочеться торкнутися зовсім непростої теми — етичності в онкології.

— Я добре розумію, про що йдеться. Жінка, листа якої ви мені показали, пише, що боїться всього, а розголосу — навіть більше, ніж самої хвороби. До речі, канцерофобія, страх захворіти на рак, притаманна приблизно 3 — 5 % людей. Для того, щоб обстежитися в нашому диспансері, не потрібні скерування. Берете паспорт і приходите. Ніякої інформації про стан здоров’я наших пацієнтів ми нікуди не передаємо, в лікарняних листках, які отримують на руки наші пацієнти, — діагноз неодмінно зашифрований.

Наші фахівці — добрі психологи. Ми вміємо працювати як з пацієнтами, так і з родичами та близькими недужих. Кожен випадок, повірте на слово, потребує особливих підходів.

Ми кажемо людям, що онкозахворювання — це хвороба, а не вирок. Вона лікується, тож її треба лікувати.

— Миколо Андрійовичу, хочу запитати й про так званий доступ до медикаментозного знеболення. За даними ВООЗ, 60 відсотків онкохворих страждають на сильний хронічний біль. В Україні, чула, віднедавна нібито обмежене застосування опіоїдних аналгетиків, які призначають тяжкохворим пацієнтам. Як із цим конкретно в нашій області?

— Коли пацієнти переводяться на підтримуючу терапію, ми, як правило, рекомендуємо застосовувати опіоїдні аналгетики. Вони для хворих відпускаються безплатно, а вживання — суворо контролюється. Наскільки знаю, особливих проблем із препаратами у нас сьогодні не виникає. Ні в медичних закладах обласного центру, ні в районах. На базі місцевого інституту вдосконалення лікарів вже два роки поспіль готують фахівців, які спеціалізуються на знеболюючій терапії.

— Як правило, тяжкохворих людей передають на руки родичам, а якщо таких нема? Цікаво знати вашу позицію щодо організації хоспісної допомоги в нашій області. Це питання, знаю, неоднораз порушувала громадськість, однак воно чомусь ніяк не вирішується.

— Справді, належний догляд дозволяє поліпшити стан тяжкохворих та забезпечити їм високу якість життя у останні дні перебування на цьому світі. Про таке непросто говорити, але це — частина нашого з вами життя. Та все сьогодні, зрозумійте, впирається в дефіцит бюджетних грошей. Так, нам потрібен хоспіс. Такий, наприклад, як не так давно відкрили при Донецькому протипухлинному центрі: на 20 ліжок, сучасний, облаштований. Це і в наших планах, тож хоспіс неодмінно буде. Сьогодні тяжкохворим виділяються ліжко-місця в дільничних лікарнях, у госпіталях. Варто уточнити, що йдеться про тих пацієнтів, які потребують постійного цілодобового медичного супроводу.

— Чи є в нашій області громадські організації, недержавні сервісні служби, які опікуються наданням допомоги онкохворим людям?

— Діє жіноча організація «Вікторія», яка працює з жінками, що перехворіли на рак молочної залози. Є кілька громадських організацій, за­йнятих питаннями захисту прав пацієнтів. Проявляє активність Товариство Червоного Хреста, дедалі частіше питання профілактики за­хворювань порушують жіночі організації. Громадської участі, як на мене, сьогодні замало. Скажімо, робота в хоспісі потребуватиме залучення волонтерів, як це практикується в усьому світі. Сподіватимемося, що і в нас знайдуться такі свідомі люди, особливо серед молоді, які зможуть доглядати тяжкохворих. Щоправда, не в наших традиціях добровільно дбати про чужих. Часто й про рідних не дбають. Я вже 40 років в цій роботі, всілякого набачився. Хоча… Прагнемо бути в одній хаті з цивілізованою Європою, тож мусимо мінятися багато в чому. То, може, й змінимося.

— Ми вже розмову повернули до зовсім нерадісного. Давайте ближче до оптимістичного й життєстверджуючого.

— Справді, не треба зайвого трагізму! Люди мусять знати, що лікуванню підлягають усі форми раку, навіть запущені. Однак допускати цього не треба. Профілактика й раннє виявлення хвороби — пришвидшують і здешевлюють процес лікування та наближають одужання. Не втомлюся нагадувати, що люди просто зобов’язані серйозно ставитися до власного здоров’я. Не формально підходити до тих же профоглядів, як це часто в нас буває: скинулися грішми й передали санітарні книжки до реєстратури, чи знехтували вимогою завітати до оглядового кабінету, — а проходити, як годиться, належне обстеження, виконувати рекомендації лікарів. Зрозуміло, що й знати міру в усьому: не зловживати алкоголем, не палити, слідкувати за власним самопочуттям, чергувати роботу з відпочинком, висипатися, по можливості, вживати здорову їжу… Любі жінки, дбайте про себе. Знайдіть час один раз у рік обстежитися!

І в жодному разі, якщо виникли якісь підозри чи встановлено

діагноз, не звертайтеся за «допомогою» до цілительок, травників чи ворожок. То все — втрачений час, який може коштувати життя. І точно — ваших грошей.

— Дякую за розмову. Хочеться, щоб бодай комусь вона допомогла.

— Крапля камінь точить. Здоров’я всім!