Спортивний клуб інвалідів «Одеса-Баскет» існує вже понад десять років. Стартувавши на початку тисячоріччя, це об’єднання людей з обмеженими можливостями всією своєю діяльністю та й спортивними результатами доводить, що насправді ніяких обмежень нема, крім тих, які ми самі для себе придумуємо. А в сенсі самовідданості й прагнення ці люди багатьом дадуть фору.

Керівник клубу Олег ПРОХОРОВ поділився подробицями створення «Одеса-Баскету», його історії і сьогодення.

— Своє перше «бойове хрещення» ми пройшли в 2000 році. Група ентузіастів вирішила поїхати до Харкова на турнір для баскетболістів з обмеженими можливостями. Тоді всі грали на своїх візках — у кого що було. Нам вдалося закинути лише один м’яч, але й зараз члени клубу «Одеса-Баскет» пам’ятають про те, як це було! «Заразившись» бажанням жити активно, я з колегами звернувся до керівництва Одеської обласної федерації баскетболу з проханням надати посильну допомогу, — починає свою розповідь Олег Прохоров. — Федерація відгукнулася на наше прохання, і Борис Давидович Литвак відразу взяв нас під своє крило. Й уже в 2001-у був офіційно створений клуб «Одеса-Баскет».

— Чим конкретно допомогла вам обласна федерація баскетболу?

— У всім відомому в Одесі «Будинку з ангелом» було виділене окреме приміщення, закуплені спеціальні спортивні інвалідні візки, і ми вперше отримали можливість тренуватися в залі на нормальному паркеті. Ми постійно проходимо обстеження і перебуваємо під спостереженням лікарів центру реабілітації «Будинку з ангелом». Під заступництвом Бориса Литвака справи у клубу зразу пішли вгору. Можу сказати, що в цьому місці реалізуються всі наші мрії і прагнення.

— Чи є ще в Україні клуби, подібні до вашого?

— Зараз лише три такі клуби на всю Україну — у Харкові, Донецьку й Одесі. Наш клуб відрізняється від двох інших — суто баскетбольних. Ми розвиваємо різноманітні напрямки. Адже не можна людям з порушенням опорно-рухового апарату пропонувати тільки заняття баскетболом. До нас тягнуться. Приходять у зал й однорукі, і безногі, і жінки, і діти. У нас займаються від 17 років і доти, поки людина приходить до клубу. Ми передаємо їм свій досвід. Пропонуємо доступні для багатьох види спорту — стрільбу, настільний теніс, рекреаційні напрямки, дайвинг. Пробуємо грати й у великий теніс на візках. Хоча ми й беремо участь у змаганнях, зараховуємо в члени клубу не лише тих, хто може досягти високих спортивних результатів. Бо ж не заради медалей граємо. У нас аматорський спорт. Ми — інваліди, й в усіх нас є проблеми зі здоров’ям. Невже я повинен брати людину тільки для того, щоб вона могла принести результат? Або ж, усе-таки, ми потрібні цій людині? Головне, щоб людина, прийшовши в клуб, повірила у себе і почала жити повноцінним життям.

— Чи підтримує держава вашу діяльність?

— Чесно кажучи, за весь час ми отримали від держави хіба що один інвалідний візок і то з величезними складнощами. У нашій країні взагалі дивне ставлення до інвалідів. Гроші вкладаються, і чималі, але тільки в ті напрямки, що в усіх на очах. Не дарма наші параолімпійські команди завжди серед лідерів і виступають набагато успішніше, ніж національні збірні. Але парадокс у тому, що, як у відомій казці, король у нас голий. Зате всі груди у медалях... Раніше в Україні було шість команд інвалідів-візочників. Не отримуючи жодної допомоги від федерації інвалідів з порушенням опорно-рухового апарату, багато команд розпалися. Залишилося лише дві, і на їхній базі зараз формується збірна країни. Для цих команд у матеріальному сенсі робиться все. А діяльність інших нікого не цікавить. І наш клуб без під­тримки президента Одеської обласної федерації баскетболу Валерія Степановича Горбатка та Бориса Давидовича Литвака не зміг би взагалі існувати. А з їхньою допомогою ми розвиваємося і домагаємося перемог!

— Якщо вже зайшла мова про перемоги, розкажіть, будь ласка, про досягнення команди на баскетбольних майданчиках.

— «Одеса-Баскет» неодноразово ставав призером українських і міжнародних турнірів. У 2002 році в Сумах ми посіли третє місце, у 2003-у на чемпіонаті України в Дніпропетровську — також третє. Бронзовими призерами стали й у розиграші кубка міського голови Одеси в 2004 році. Були другими в 2008-у на міжнародному Ротарі-турнірі Чорного моря в Кишиневі, і знову третіми на такому ж турнірі, що проводився в Одесі в 2009-у. Ще брали участь у міжнародних турнірах у Литві, Фінляндії та Туреччині. До слова сказати, на то­рішній турнір у Стамбул ми поїхали за підтримки тієї ж Одеської обласної федерації баскетболу.

— Напевне, спілкування з колегами з інших країн оголює українські проблеми в розвитку інва-баскетболу?

— Справді. Ми чітко побачили, що повинні розвиватися своїм шляхом, визнаючи, що ми тільки команда-початківець. І ми вирішили взяти приклад з європейських країн. У Туреччині, наприклад, функціонують 36 клубів баскетболістів на візках. Проводиться регулярний чемпіонат країни, клуби виступають у європейських змаганнях. Не скажу, що змагання видовищні, але для своєї цільової групи просто необхідні. Люди отримують шанс. Шанс почуватися не обділеними. Й головне там — не спортивні результати інвалідів, а залучення їх у нормальне, повноцінне життя. Там влада агітує людей з обмеженими можливостями займатися спортом, а не самі інваліди просять владу розвивати цей напрямок, показуючи, що ми, інваліди, є і в нас є бажання грати в баскетбол, як це відбувається в Україні.

— Які ще перешкоди стоять на шляху нормального розвитку інвалідного спорту в Україні?

— Якщо чесно, то головна, напевно, проблема — це люди. Дуже непросто вмовити когось вийти на майданчик і почати грати. Набагато складніше залучити людину, ніж навчити її грати в баскетбол. Було, що ми три роки запрошували і чекали людину, перш ніж вона зважилася. Друга за значущістю проблема — придбання інвалідних візків. В Україні гарних візків не роблять, а знайти імпортні за прийнятною ціною також неможливо. У нас практично нема дилерів виробників. І візок в Україні в результаті коштує майже вдвічі дорожче, ніж у Європі. І знову ж — ставлення державних чиновників до масового інвалідного спорту…

— Дивлячись на вас, не скажу, що виглядаєте приреченою людиною, яку з’їдають проблеми...

— Проблем нема тільки в того, хто нічого не робить. Головне для нас: ми зараз не почуваємося самотніми в рідному місті. Ми постійно їздимо в Южне на баскетбольні матчі вболівати за БК «Хімік». Також завжди присутні на домашніх матчах БК «Одеса». Приємно, що нас завжди чекають і ми завжди бажані гості.

Клуб «Одеса-Баскет» постійно розвивається. І зараз наша мета — проводити європейський кубок в Одесі. Для цього в нас уже зараз є всі підстави. Завдяки всебічній підтримці Одеської обласної федерації баскетболу маємо зал, є суддівська колегія, є транспорт. Зараз у нас є свій сертифікований класифікатор, якого раніше в Одесі не було. Своєю діяльністю ми боремося за безбар’єрність Одеси для людей з обмеженими можливостями, щоб до нас їхали з-за кордону, адже іноземцям у нас дуже подобається. Місто гарне саме по собі. Президент європейської федерації вже запитує мене: «Що, цього року збираємося в Одесі?»

У нас, звісно, в багатьох побутових аспектах не все в порядку. Хоча вже щось робиться і в цьому напрямку. Наприклад, керівництво санаторію «Одеса», де ми розміщаємо людей, які приїжджають на змагання, бачить, що впродовж дев’яти років у нас проходить бурхливе спортивне життя. Директор санаторію Георгій Борисович Полторацький пообіцяв до червня підготувати на першому поверсі три номери, пристосовані для інвалідів. Зараз уже цілком доступна для інвалідів лікувальна база санаторію, їдальня, будинок культури. От у такий спосіб ми потихеньку змінюємо себе і середовище навколо нас.

Радує, що всі гравці нашого клубу — спокійні, впевнені у собі люди. Ми стали сильнішими не лише фізично. Таке враження, що після гри в баскетбол люди забувають про те, що в них є проблеми. Вони втомлені від боротьби на майданчику, але задоволені життям!