У перекладі з турецької Буджак означає «кут», «закуток». Ця південно-західна частина Одещини, що омивається Чорним морем, розташована в межиріччі Дністра і Дунаю. Цей регіон, колоритний з будь-якого погляду, нараховує 9 адміністративних районів.

«Симпатії» радянського політичного керівництва погано пожартували з Буджаком. На цю територію природний газ не підводили багато років. Населення одержувало теплоенергію лише за рахунок твердого палива та електрики. Щоправда, якість життя місцевого населення підвищувалася за допомогою балонного газу. Але його ціна сьогодні досягла 230 гривень. І, як підтверджує життя, це не межа. Про зростання вартості вугілля теж говорити не доводиться. Для заготівлі дров лісозахисні смуги вирубуються цілком.

Саратський район іноді називають серцем Буджака. Він освоювався селянами-втікачами, колишніми козаками Задунайської Січі, Донського та Чорноморського війська, переселенцями з Європи та Росії. Жителі сіл, заснованих державними селянами з російських губерній, етнічними переселенцями з Болгарії та Молдавії, живуть тут з покоління в покоління. Але Буджак, один із найколоритніших регіонів сучасної України, може стати цілком депресивним.

– Наш регіон має потужні трудові ресурси, – розповідає Віктор Степанович Чемерис, голова Саратської райради, уродженець села Плахтіївки, який пропрацював у районі все трудове життя. – Заслуговує, що тут відсутня хутірська система, як це зустрічається на півночі області. До того ж, практично всі густонаселені пункти мають потужний трудовий потенціал. Однак виражених перспектив Саратський район, як втім, і інші в цій частині Одещини, практично не має.

Основною і найгострішою проблемою регіону Віктор Степанович називає відсутність дешевих енергоносіїв. Це значною мірою позначається на розвитку промислових підприємств і переробної галузі, працевлаштуванні корінного населення. По суті, один із найперспективніших щодо сільського господарства район, виробляючи продукцію, є лише сировинним придатком для розвитку інших регіонів.

– З кожним роком через дорогі енергоносії усе складніше розвиватися головним переробним підприємствам району в СВК «Родина», «Дружба», «Росія», – підкреслює Віктор Чемерис. – Відсутність природного газу не дає можливості розкрити району весь свій потенціал щодо розвитку великих виробництв і переробки сільгосппродукції. Від Білгорода-Дністровського або Тарутиного, де є природний газ, Сарату відокремлюють усього 60 км. Але в наявній програмі газифікації згадуються тільки газові магістралі Тарутине – Арциз – Татарбунари. Про те, наскільки важко живеться тут звичайній людині, красномовно говорять цифри. На зиму одній родині необхідні мінімум дві тонни вугілля, ціна якого підскочила до 1600 – 1700 гривень за тонну. Безумовно, потрібні й дрова, які, відповідно, коштують близько тисячі гривень. Якщо ж опалювати житло електроенергією, вартість якої у цьому році методично зростає, не легше. А в нинішньому становищі заробити грошей селянам стає усе складніше і складніше.

Друга, не менш болюча проблема, як підкреслює голова Саратської райради, пов’язана з питною водою. Ці складнощі значною мірою стосуються усього Буджацького регіону, водна система якого занепадає. Дебет води багатьох свердловин вичерпано. Запаси підземних озер, які сьогодні ще напувають саратців, завтра можуть висохнути. Причому для Саратського району ця проблема позначена найбільш гостро, оскільки за рівнем аварійності мережі водопостачання тут перебувають на одному із найостанніших місць в області. Від відсутності води в населених пунктах усього Буджака залежить міграція місцевого населення і подальше зубожіння сіл.

Кардинальне вирішення цього гострого питання можливе тільки при твердому курсі на централізовані водоводи. А це – водопостачання через споруджуваний Татарбунарський водовід. І тільки тоді, при наявності води й дешевих енергоносіїв, є реальна надія на розвиток аграрного та промислового секторів, на залучення вітчизняних і закордонних інвесторів.

– Мені хотілося б звернути увагу на те, що цей регіон не є голим Буджацьком степом, – підбиває підсумок Віктор Степанович. – Тут живе корінне населення, половина з якого вже просто не може забезпечувати своє існування. Регіон, не маючи газифікації, якісного водопостачання та інших умов, необхідних для нормальної життєдіяльності, стає депресивним.