Проходячи біля трамвайних зупинок, звернув увагу на рекламні плакати. Ми вже звикли до цього важливого атрибуту ринкової економіки. Товар чи послугу потрібно продавати, і потенційного покупця важливо переконати, що саме цей товар чи послуга йому конче необхідні. Однак ця реклама особлива — вона не пропонує. Вона агітує «за русский язык». Перед нами портрети визнаних російських письменників і поетів та їхні висловлювання щодо значущості та величі російської мови. Одразу ж промайнула думка: невже з російською мовою в Одесі так погано, що потрібно витрачати кошти на її популяризацію, невже для тих одеситів, у яких відібрали соціальну мережу їдалень «Ветеран», важливіша пропаганда російської мови у нашому місті, адже виготовлення подібної рекламної продукції коштує недешево і це мінімум, порівняно з тими затратами, що заплановані на реалізацію програми на захист російської мови Одеською міською радою?

З обранням нового міського голови і нового складу міської ради мовна проблема, схоже, вкотре входить у політичну площину. Тема не нова. І на Півдні, і на Сході країни вельми популярна. Для полі­тиків вона зручна й вигідна, особливо перед виборами чи в ситуації провальної діяльності влади у сфері економіки, житлово-комунального господарства, соціальних програм тощо. Для розігрівання електорату (так нас називають під час виборів) мовним питанням не потрібні кошти, продуктові пайки, будівництво дитячих і спортивних майданчиків. Політики паразитують на емоціях людей, легко і безкоштовно отримують бажані дивіденди.

Прикметно, що політичні проти­стояння на мовному ґрунті загострилися в Україні після здобуття нею незалежності. В Російській імперії, як і в Радянському Союзі, влада упереджувала навіть натяки на мовні проблеми. Та впродовж трьох століть здійснювалося послідовне зросійщення українців. На підтвердження можна навести великий перелік офіційних документів, реалізація яких призвела до того, що українці на теренах полікультурного і багатомовного Півдня і Сходу, по суті, є етнічною меншиною, втративши у містах рідну мову.

У наших умовах двомовність перетворили у небезпечну соціальну проблему. Вона призводить до громадянської напруги навіть у ро­сійськомовній Одесі. У чому ж причина? Політичної складової та імперської спадщини ми частково торкалися. Інша — більш складна.

За останнім переписом населення українцями визначилися 62% одеситів. Переважна більшість є російськомовною. Це реальність. Однак вони усвідомлюють себе українцями. У них пробуджується історична пам’ять. Вони розуміють, що їхні діти повинні мати майбутнє в Україні, а не в Росії чи іншій державі. Вони хочуть бути українцями не за територіально-географічним визначенням, а, як і в усьо­му цивілізованому світі, бути носіями традицій унікальної культури, спільнотою, якій притаманні конкретні ідентифікуючі ознаки, що формують її самовизначення, самосвідомість, без чого жоден народ існувати не може. Вони знають, що знання державної мови забезпечить дітям майбутнє не тільки в Одесі чи Донецьку, а і в Тернополі, Львові, інших регіонах України.

Іншою реальністю є асимільовані українці, частина населення етнічних груп, для яких важливість ідентифікації не існує в принципі. Для них визначальними є побутове благополуччя і, як кажуть у народі, «аби не було війни». Їх ніщо не об’єднує, таким важко долати негаразди, реагувати на виклики часу. Саме ця категорія населення більшою мірою використовується як політичний інструмент.

Третьою силою є опоненти української ідентичності — політичні партії, громадські організації відповідного спрямування, окремі депутати різних рівнів. Основним завданням для них є консервація стану першої групи, насамперед у російськомовному статусі, і поступова трансформація її до стану другої групи — асимільованої. Цей процес розпочався в Російській імперії, продовжився в СРСР, не закінчився і сьогодні. Політологи стверджують: те, що відбувається, відповідає зовнішньополітичній стратегії Росії, зміст якої у формулі «російські інтереси, де російська мова». Можна цьому вірити, можна спростовувати, але факт продовження зросійщення українців — беззаперечний, і загроза посилення цього процесу сьогодні цілком реальна. Однак де ще у світі ви знайдете, щоб більшість на своїй етнічній території добровільно поглиналася меншістю? Таке можливе лише насильницьким шляхом, впровадженням відповідної ідеології та її реалізації полі­тичними методами. І те, що у нас відбувається, є свідченням спотворення, неприродності і невідповідності об’єктивній логіці розвитку етнічного процесу. Тільки українці у такій ситуації.

Але міська влада спрямовує свої зусилля на поширення і посилення впливу російської мови в російськомовній Одесі, хоча програму чомусь назвала «Збереження і розвиток російської мови в м. Одесі на 2011 — 2015 роки».

До розробників та ідеологів цього документа виникає низка запитань. Зазначено, що програма дозволить вирішити мовні проблеми у місті. Але які проблеми, якщо російська мова є домінуючою у кожній сфері життєдіяльності міста? Також незрозуміло, що мають на увазі автори програми, коли пишуть про досягнення взаємного доповнення російської та української мови. Що, нас очікує перспектива створення на основі двох мов одеського суржика?

Всупереч численним історичним та етнографічним джерелам категорично невірним є твердження, що Одеса «історично, культурно, ментально є російським містом». Для цього достатньо прочитати хоча б ґрунтовну статтю відомого історика, професора Новоросійського уні­верситету О.І. Маркевича, якого аж ніяк не можна запідозрити в українофільстві. У далекому 1894 році в газеті «Одесские новости» (№3047) він опуб­лікував ґрунтовну статтю «Одесса в народной поэзии», з якої неважко здогадатися, що народна поезія Одеси наприкінці ХІХ ст. сформувалася, насамперед, на українській традиційній основі.

Не відповідають дійсності і сформульо­вані деякі пункти підрозділу «Причини розробки і цілі програми». Наприклад, зміст п.1 означає, що в Одесі відсутня можливість вільно навчатися російською мовою, а це також не відповідає дійсності. В Одесі 34 школи з російською мовою навчання і 18 з українською та російською мовами навчання на 28% росіян-одеситів. Та процес зросійщення, зокрема у вищих навчальних закладах, продовжується. Студенти — етнічні українці не отримують освіту рідною мовою, до того ж державною. Хіба це не є порушенням прав етнічних українців і Конституції України?

Зовсім незрозумілим і некоректним є посилання на закон неіснуючої держави про те, що російська мова є мовою міжнаціонального спілкування. За такого підходу не здивуюсь, якщо з’являться намагання виконати Валуєвський циркуляр 1863 року про заборону україномовної шкільної та релігійної літератури чи Емський указ 1876 року про заборону видання в Росії оригінальних творів і перекладів українською мовою, ввезення українських книг, постановку театральних вистав, концертів, друку українською мовою.

Якщо розробники програми посилаються на «Європейську хартію регіональних мов і мов меншин», то мають знати, що вона спрямована, насамперед, на збереження мов. Так, у преамбулі хартії зазначено, що «під захист беруться історичні регіональні мови, або мови меншин Європи …, які знаходяться під за­грозою відмирання».Чи є російська мова в Одесі у стані відмирання? В Одесі, крім росіян, проживає населення й інших етніч­них груп, для яких збереження своїх мов актуальніша проблема, скажімо, для караїмів. Де програма допомоги караїмам?

Досить своєрідним є підхід розробників до Європейської хартії — документа вельми демократичного, але не універсального. У ньому, наприклад, не передбачена ситуація, яку маємо в Україні, де державна мова ігнорується державними чиновниками(!!!) цілих регіонів. І чомусь ці чиновники вирішили, що хартія захищає саме їхні інтереси.

Далі. У першій частині хартії (стаття 1) подається тлумачення терміна «регіональні мови або мови меншин» і, зокрема, вказується, що ними є мови (у нашому випадку російська), які «традиційно використовуються в межах певної території громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю є меншою, ніж решта населення цієї держави». Однак, по-перше, російська мова на півдні країни, і в Одесі зокрема, не природна традиція, а наслідок державної політики — русифікації. Цю історичну несправедливість де-факто не усунено. Українці в Одесі складають більшість, але українська мова навіть в інформа­ційному просторі представлена мінімально. В Європі подібного нема, тому в хартії така ситуація не прописана.

Щоб була більш зрозумілою позиція європейців у хартії щодо регіональних мов і мов національних меншин, наведемо фрагмент з пункту 1 статті 11: «Забезпечити створення якнайменше однієї радіостанції та одного телевізійного каналу, які здійснюватимуть мовлення регіональними мовами або мовами меншин». Скільки в Одесі російськомовних телеканалів та радіо і скільки українських? Або «сприяти різними засобами доступу… до творів…, підтримуючи і розвиваючи діяльність у галузі перекладу, дублювання, озвучування і субтитрування». Коли читаєш текст хартії, складається враження, що вона написана для захисту української мови, але ніяк не ро­сійської.

Що ж пропонують автори програми?

Насамперед — дозволу формувати мовну політику у сфері освіти, базуючись, очевидно, на принципі «русский язык — душа Одессы».

Який же план її реалізації?

Для цього передбачено всім школам міста внести зміни до шкільних статутів і перетворити їх в українсько-російські. Питання про забезпеченість відповідними кадрами розробників програми не турбує. Вони як істинні більшовики-революціонери передбачили у пункті 4 «маневр имеющимися кадровыми ресурсами с целью обеспечения преподавания учебных дисциплин на русском языке». Що це значить? По-перше, чомусь уже є впевненість у збільшенні кількості бажаючих навчатися тільки російською. По-друге, «маневр имеющимися кадровыми ресурсами» означає ніщо інше, як примусити україномовного вчителя проводити навчання російською мовою. Чомусь вважають, що перейти з української на російську мову викладання можна за один день, а з російської на українську — і двох десятиліть не вистачило.

А що ж буде у вищих навчальних за­кладах? Там тоді також потрібно мати групи україномовні і російськомовні. Відповідно і викладачів україномовних та російськомовних. Це велика проблема. Чи і в університетах також застосують «маневр имеющимися кадровыми ресурсами», а україномовних студентів, як і сьогодні, ніхто і не запитає?

Мені можуть закинути, що росіяни, як етнічна меншина, мають право на ро­сійську мову. Безперечно, мають. Але чому міська рада затверджує програму, яка фінансується з податків усіх одеситів, захисту(!) і розвитку тільки ро­сійської, якій нічого не загрожує? Це несправедливо, некоректно по відношенню до інших етнічних груп. У них проблема у рази складніша.

На жаль, такий підхід до мовного питання не консолідує суспільство.

Багатомовність — здавна одна з ознак нашого краю. На базарах і ярмарках у містах та містечках у ХІХ — на початку ХХ ст. на побутовому рівні спілкувалися, крім російської, українською, польською, молдавською, вірменською та іншими мовами. Чому ж не було протистояння між етнічними групами? Відповідь проста і зрозуміла: всі визнавали російську як державну, а послуговувалися рідною. Це наш досвід, його варто згадати і запровадити — знати і поважати державну (українську) і не забувати рідної.