Матеріал депутата Болградської районної ради Івана Насипаного «Як зберегти периферію?» спонукав і мене висловити власну думку на шпальтах «Одеських вістей». Справа в тому, що порушені автором проблеми дуже схожі з нашими.

Чимало вирішилося б питань, а головне, піднявся б на значно вищий рівень соціально-економічний стан Кодимського району, якби він був газифікований. Сьогодні це завдання номер один. І у його вирішенні сподіваємося на фінансову підтримку обласного керівництва і держави. Газифікація району відіграла б вагому роль у залученні інвестицій. Адже наш край багатий і своїм чорноземом, і цілющими джерелами, і покладами вапняку, піску, глини. Сільське господарство наразі потребує ширшого розвитку та комплексного виробництва. Тваринницька галузь, птахівництво, вівчарство, овочівництво, рільництво – все це складові одного господарського механізму, які вже давно потребують реанімації. З їх відновленням Україні не потрібно буде закуповувати за кордоном зерно та інші продукти харчування – це по-перше. А по-друге, сільське населення буде мати заробіток, а отже, не залишатиме обжиті місця.

Окрім того, всі соціально-економічні питання маленьких міст і сіл мають вирішуватися на державному рівні, тобто законодавчо сприяти владі на місцях. А це не тільки дотація сільського виробництва, а й перегляд статей наповнюваності бюджетів, левова частка коштів яких має залишатися на місцях. Це сприятиме місцевому розвитку, що мусить бути орієнтований на громаду.

І, звичайно ж, владі всіх рівнів потрібно ще багато працювати в напрямі підвищення ідейного рівня населення. Якось це питання останніми десятиліттями було відкинуто як пережиток минулого. Але вакууму у природі не буває і саме життя підказує, що високі мотиви здатні підкорювати світ. Тож чим вищою буде свідомість громадян, чим палкішими будуть їхні патріотичні почуття, тим легше буде працювати з людьми, тим краще житиме громада.

Водночас хочу зупинитися на адміністративно-територіальній реформі, якою стурбована наша територіальна громада. В історії району вже така ситуація була, і вона залишила не найкращу згадку про себе. Я висловлюю не тільки свою особисту позицію, а й позицію всієї громади району, яка не стільки категорично проти самої реформи, скільки проти ліквідації району як адміністративної одиниці. Звичайно, реалізація реформи стане свого роду тестом на ефективність нинішньої політичної команди і це, сподіваюся, розуміють усі. І тут необхідно врахувати низку моментів. По-перше, чи готові влада, населення районів, міст та сіл до проведення адміністративно-територіальної реформи, передусім фінансово? Чи є теоретично обґрунтовані концепції та проекти адміністративно-територіальної реформи? Наскільки вони легітимні в очах населення та апарату управління, який буде безпосередньо задіяний у їх реалізації?

Як на мене, адміністративна реформа, яка нині на завершальному етапі, ще не зробила владу значно ефективнішою та ближчою до людей. Однією з проблем нинішньої місцевої влади є брак належного її фінансового забезпечення. А новостворені громади не стануть багатшими за умови об’єднання бідних громад. І тому вважаю, що починати реформу слід із організуючої ролі місцевої влади, яка має забезпечити необхідну кількість робочих місць у конкретних населених пунктах. Якщо люди не виїжджатимуть у пошуках хліба насущного, а будуть працевлаштовані там, де живуть, і платитимуть податки тут же, за місцем мешкання, то й місцеві бюджети стануть багатшими, бо до них регулярно надходитимуть кошти. А отже, зможуть дозволити собі не виживати, а розвиватися, будуватися, відкривати нові робочі місця, покращувати соціально-економічне становище.

На жаль, сьогодні влада на місцях не сповна реалізує інформаційну та громадсько-виховну функцію. І знову ж таки, повертаюся до того, що саме влада повинна розвивати у членів громади почуття патріотизму стосовно свого краю, села чи міста, формувати активну громадянську позицію. Влада має не тільки залучати громадськість до спільного обговорення місцевих проблем та питань розвитку територій, а й має заручитися їхньою підтримкою у питаннях планування та виконання місцевих бюджетів. Адже життя підтверджує, що без поінформованості населення про дії місцевої влади, як би добре вона не працювала, у людей, на жаль, з’являються підстави для нерозуміння, а відтак і невдоволення чи недовіри.

Тож чи потрібна Україні саме зараз адміністративно-територіальна реформа? Одно­значно сказати сьогодні не можу. Бо, з одного боку, маючи достатній потенціал, влада на місцях ніяк не може стати насправді ближчою до людей, реалізувати себе, створити такі умови населенню, при яких йому було б затишно і надійно. А з іншого – така ситуація повсюдно: у столиці, у провінційних містах або селах. Але ж як зробити місцеву владу ефективною та дієвою? Автори адміністративно-територіальної реформи переконують, що в результаті її здійснення соціальний захист громадян буде посилено, а соціальні послуги стануть до ближчими до людей. Проте, невже це можливо у разі об’єднання адміністративно-територіальних одиниць, коли територіальні громади збільшаться? Адже у 60-ті роки минулого століття вже об’єднувалися райони та села. А що з цього вийшло?

Ми не маємо права на помилку. Проводити будь-які реформи слід неквапливо. І тільки тоді, коли кожен громадянин відчує глибинну суть перетворень і буде переконаний у покращенні життя в результаті змін, реформа стане і його справою. Лише тоді вона буде успішною і дієвою.