Людина слова і діла

10 квітня святкуватиме свій ювілейний день народження депутат Одеської обласної ради Олександр Семенович ПРЕСМАН

Шановний Олександре Семеновичу! Від усієї душі вітаємо Вас зі славним 50-річчям. Своєю надзвичайно активною діяльністю Ви заслужили повагу та авторитет серед жителів нашого району та області. Ви – людина слова і діла, сумлінна, працьовита, сповнена невичерпної енергії. Ми знаємо Вас менше року, та за цей час Ваші добрі справи й починання відчули і старі, і малі. Адже всю свою енергію, усі свої організаторські здібності, знання та неоціненний досвід Ви спрямовуєте на шляхетну справу розвитку нашого району. Ваша наполегливість, цілеспрямованість, величезна працездатність є взірцем для багатьох людей. Нехай Вам завжди будуть притаманні мудрість, високе почуття відповідальності, професіоналізм. Нехай поруч з Вами завжди йдуть віра, надія, оптимізм і впевненість, а доля береже від негараздів та бід, додає сил та натхнення. Миру, злагоди, шани, любові та Божого Вам благословення!

Голова районної державної адміністрації С. Бринза та голова районної ради П. Шестопалюк від імені мешканців Фрунзівського району

Хочу, щоби поруч зі мною завжди була моя мама...

Брати інтерв’ю у Олександра Семеновича Пресмана, депутата Одеської облради, було непросто: у розмову раз-по-раз втручалися телефонні дзвінки. Звучали імена, знайомі й незнайомі прізвища, райцентри області, до яких депутат збирається їхати, «Джинестра» – клуб, президентом якого він є... Депутат говорив спасибі лікареві за подану допомогу дитині, інші дякували йому... Ото вже світ не без добрих людей!..

– Олександре Семеновичу, Ви вважаєте себе більше киянином, сибіряком чи одеситом?

– Звичайно, киянином.

– 50 років тому 10 квітня Ви народилися в Києві. Там навчалися...

– Я там закінчив будівельний інститут. За направленням поїхав будувати газопровід Уренгой – Помари – Ужгород. Спочатку був майстром «Укртрубопровідбуду», потім виконробом, начальником дільниці, начальником потоку. Ось так і став сибіряком.

Потім, коли розпався Радянський Союз, система нафтогазбуду перестала існувати. Я розумів, що потрібно повертатися, і повернувся до Одеської області. Працював на газопроводі Ананьїв – Ізмаїл. Був начальником дільниці будівельного монтажного управління № 16 тресту «Укртрубопровідбуд», який ташувався в місті Чадир-Лунга. Сьогодні це Гагаузія. Чадир-Лунга – Болград – Ізмаїл – це була моя зона діяльності. Через Болград проходила наша траса. І в Болграді стояла моя механізована колона, яка рухалася від цього містечка в бік Ізмаїла.

Потім було бажання потрудитися за кордоном, оскільки система нафтогазбуду працювала і в Ірані, Іраку, в усіх країнах, де прокладалися трубопроводи, газопроводи. Але, на жаль, п’ята графа... Працював у Сумах, Івано-Франківську, Києві. Був заступником начальника управління «Схід-Інтергазбуд». Із поляками та німцями мені стало не цікаво працювати, і я почав займатися бізнесом.

– А як одеситом стали?

– У мене і дочка Неля, і син Семен – одесити. І дружина одеситка. Під час чорнобильських подій привіз дружину до Одеси на п’ятому місяці вагітності. Дружина народила мені дочку в шостому пологовому будинку, 3 серпня. А до речі, Семен народився 1 квітня. Взагалі у мене четверо дітей.

– Одне слово, багатодітний батько... Можливо, тому, Олександре Семеновичу, Ви як депутат багато піклуєтеся про нужденних дітей?

– Ви знаєте, я засвоїв іще від мами, що чужих дітей не буває. І коли бачу бідних, хворих дітлахів, моє здорове серце іноді не витримує. Тому в перші ж дні знайомства з жителями районів, які я курирую, відвідував школи, бібліотеки, садки, спортивні майданчики, родини для того, щоб з’ясувати, чим я можу допомогти, передусім дітям. Щиро кажучи, в останні роки найбільше нашою державою були обділені пенсіонери та ті, хто через десять, двадцять років становитиме квітучу силу України. Зараз, слава Богу, і Президентом України, і губернатором області, і загалом Партією регіонів чимало робиться, щоб поліпшити умови життя і дітей, і пенсіонерів. І тут я не можу залишатися байдужою людиною... Ви знаєте, навіть якось подумав: серед депутатів облради чимало забезпечених людей, чому б кожному з нас не взяти шефство над декількома нужденними родинами в Одеській області? Ми завжди повинні пам’ятати відомі слова: хай не збідніє рука, що дає...

– Ви регіонал-мажоритарник. У Вас напевне була можливість балотуватися і від інших партій. Чим пояснити, що Ви стали саме регіоналом?

– Я завжди ним був і сьогодні ним залишаюся.

– Так, але наскільки мені відомо, на позаминулих виборах Ви симпатизували БЮТівцям...

– Такої помилки припустився у 2004 році, коли повірив, що Ющенко – Тимошенко розпочнуть те, чим сьогодні займається Янукович, – піклуватися про людей. Їхні передвиборні обіцянки підкупили мене соціальними намірами. Але все це виявилося блефом. І я знайшов у собі мужність вийти з партії, вибачившись потім перед керівництвом Партії регіонів за свою короткозорість. І сьогодні я вдячний, що Президент, губернатор, керівництво партії довірили мені шістдесят третій виборчий мажоритарний округ у Фрунзівському районі...

– Журналісти «Одеських вістей» розмовляли з багатьма фрунзівцями. Ми чули добрі слова і від учителів шкіл, до яких Ви привезли хімічні реактиви для лабораторних занять, і від тих, хто працює у ФАПах цього району, і від бібліотекарів. Ви знаєте, В’ячеслав Леонідович, заступник голови Фрунзівської райдержадміністрації, сказав мені, що він з 1977 року бере участь у виборах, і за цей час бачив, що тільки два народні депутати – Андрій Печеров і Валентина Шевченко – допомагали району. Але жоден депутат облради, крім Вас, ні на гріш не допоміг людям. Він говорив: «Звичайно, вони балотуються, за них голосують, ми допомагаємо, а потім депутати забувають дорогу до району. А Олександр Семенович після обрання депутатом облради приїжджає до району дедалі частіше й частіше, як до себе додому».

– Приїхавши до Фрунзівки, я одразу зрозумів, що потрапив туди, де на мене чекають. Почав зі скління північної частини дитячого садка. Для того, щоб у жовтні поміняти вікна, для того, щоб узимку не задувало. Коли до мене прийшли із Цебриківського дитячого садка з аналогічним проханням, я їм сказав – усі вікна не зможу поміняти, у мене немає такої фінансової можливості. А північний бік – поміняю.

У спортивній школі ми провели турнір із футболу за участю Бєланова, турнір із боротьби. Купив дітям-спортсменам килим, на якому проходять Кубки світу, відремонтував саму будівлю. Загалом, там зараз найкращі умови, щоб розвивалася спортивна молодь.

– А до Будинку культури Ви привезли комп’ютери. Це правда?

– Так, комп’ютерний клас. Там розташована моя громадська приймальня, у якій стоять п’ять комп’ютерів, об’єднаних в одну мережу. Діти займаються на комп’ютерах безкоштовно. Я заплатив за інтернет, і, до речі, Павлівській школі теж.

– Вас у кожній школі там чекають, бо Ви до дітей приїжджаєте не голіруч...

– Це правда. До всіх шкіл ми привезли м’ячі, мати, десь тенісні столи поставили.

– І книжки.

– Бібліотекарі та бібліотеки – це окрема розмова. Я якось зайшов до «храму культури», а саме так я називаю бібліотеки, і одразу відчув любов бібліотекарів до своєї справи. Подумав і укомплектував книжкові набори, потрібні для шкільної програми. До кожної відвідуваної мною школи привозив такі набори. Ну і, звичайно ж, просто спілкувався з людьми, по-доброму, по-людськи. Таке було у нас знайомство, що триває донині...

– І ялинка біля Морвокзалу для фрун­зівських, і не тільки, дітей була подарована Вами?

– Дітлахи раділи, їх на цій різдвяній ялинці благословляв блаженнійший Митрополит Агафангел...

– А Ви знаєте, що в Мар’янівці шкільний автобус, який Ви придбали, діти називають «автобусом дядька Сашка»?

– Я цього не знав... Мені дуже приємно. Спасибі їм. Тим районам я неодмінно ще подарую автобуси. І цього року подарую, і наступного. Доти, доки матиму змогу. І нехай це будуть «автобуси дядька Сашка». Мені дуже подобається ця назва...

– Так може з’явитися і «стадіон дядька Сашка». Так можуть назвати і ФАПи Вашого району, які Ви забезпечили медикаментами...

– Так, кожен свій візит до ФАПу продумував, приїжджав із безкоштовними наборами для ФАПів...

– Я щойно чула Вашу розмову з головою Комінтернівської райдержадміністрації Іваном Миколайовичем Марзаком. Як я зрозуміла, він Вам за щось дякував...

– Він ділився враженнями про проведені цими днями кілька заходів у селищі Комінтернівському до дня його визволення. З моєю фінансовою допомогою провели грандіозне свято, відкрито пост № 1 біля Вічного вогню. Якби ви бачили радісні очі комінтернівців і зосереджені обличчя юнаків, школярів, яким довірено честь уперше стояти біля Вічного вогню!.. Отут важко добрати слова. На цьому святі я відчув об’єднання людей різних поколінь і різного віку, і навіть якусь гордість за свою маленьку батьківщину, у якій забагато ще, на жаль, соціальних проблем... Хочу як депутат, як громадянин, як батько чотирьох дітей, повірте мені, зробити все можливе разом із моїми друзями, однопартійцями, щоб цих проблем ставало все менше та менше...

– Наш кореспондент Владислав Кітік був цими днями у Роздільній, він підготував матеріал про встановлення пам’ятника загиблим на території міста євреям...

– Так... Це було 4 квітня. Все місто зібралося... Ви знаєте, вдивляючись у скорботні обличчя людей різних національностей, подумав: тільки наші люди, український народ, вихований ще на радянських традиціях, вміє так щиро співпереживати... Понад дві тисячі євреїв загинули в Роздільній. Цей пам’ятник – своєрідне нагадування та застереження наступним поколінням про недопущення геноциду будь-якої народності. Адже він коли-не-коли, а проявляється в різних точках світу. А чого гріха таїти, і в нашій країні націонал-фашисти намагаються підняти голову. Гадаю, їм не вдасться. Нехай і в Роздільній, і в інших містах і селах нашої області та країни ніколи не буде таких сумних подій, а будуть лише свята. Як, до речі, у тій же Роздільній проведена Масниця: з великим концертом, жартівливими номерами, що об’єднують людей уже в радості... Погодьтеся, за останні двадцять років у нашому житті було замало свят, тому мені хочеться, щоб мої однодумці (а я грошей не шкодуватиму) дарували на святах людям усмішки, почуття впевненості...

– Олександре Семеновичу, чим пояснити, що Ви проявляєте велику зацікавленість до спорудження храмів? Мені відомо, що в Ільїнці Ви спонсорували ремонт старовинного храму.

– Ні. Храм відновив Геннадій Труханов. Я ж виділив гроші на будівництво церковно-парафіяльної школи. Вона працює шість днів на тиждень. У ній є комп’ютерний клас, класи, де навчають танцювати, малювати. Є також хрестильня. Там є й трапезна, де ми зустрічаємо наші православні свята. Це навіть не школа. Це своєрідний храм науки, освіти, духовності, у якому сьогодні навчаються сотні дітей. Вони правильно духовно розвиваються.

– У Фрунзівці з Вашою участю зараз споруджується п’ятикупольна церква. А до цього в Житомирі Ви допомагали в будівництві синагоги.

– І не лише синагоги. І каплиць. У Житомирі багато католицьких вірян.

– Чим пояснити, що Ви не шкодуєте своїх грошей на спорудження таких релігійних, культових будівель?

– Я не ставлюся до них як до якихось незвичайних будов. Справа в тому, що людина, у якої я був помічником багато років, була депутатом Верховної Ради. Це Віктор Развадовський. Він і афганець, і чорнобилець. Це дуже близька мені людина. Я хресний його внука Артура. Є речі, які він у мене заклав як друг, як людина і як політик-депутат. Нескінченно вдячний йому, бо справи, які ми здійснювали разом, сьогодні стали в пригоді мені в роботі з виборцями.

– Тобто він дав Вам школу, університет депутатства.

– Він прищепив мені любов до людей, таку як мені прищепили батько й мати, прищепив розуміння того, що сьогодні немає сторонніх людей, чужих дітей, чужого горя. Сьогодні люди потребують нашого депутатського піклування. Щиро кажучи, для мене важливіша не подяка людей, а те, що я їм допоміг: можливо, полегшив біль, дав змогу придбати дорогі ліки, поліпшити побутові умови, відродитися духовно... У цьому я відчуваю якесь щастя. Людське життя коротке, і треба квапитися робити більше добра, особливо якщо в тебе є можливість. До речі, це добрий приклад і для моїх дітей...

Коли помер мій батько, я дуже хотів побудувати синагогу Пресмана. Розумів, що я якось не реалізований у цьому плані: хотів побудувати і не побудував. Багато спілкувався зі своїми друзями, які не розуміли, навіщо мені це потрібно. Адже вже є синагога, до якої всі ходять. Громади мусять бути згуртованими, а таким чином я міг би їх роз’єднати.

Але все-таки я реалізував і реалізую зараз це своє починання в пансіоні для дітей на Базарній, 32/34.

– Що за пансіон?

– В Ізраїлі немає такого поняття, як інтернат. Це пансіон, у якому діти навчаються, живуть, проходять якісь шляхи життєвого розвитку. Рабин його називає пансіоном для єврейських дітей імені мого батька Семена Пресмана. Називається пансіон «Бет Семен», тобто це пансіон імені Семена.

Ви знаєте, я з рабином цілком згоден, але якщо сьогодні вкопатися в родовід кожного з нас, а, як відомо, ми всі пішли від Адама та Єви, то зрозуміти, де сьогодні євреї, болгари, турки, росіяни або українці, дуже важко. Я певен, що в цьому пансіоні будуть діти різних національностей. Це буде інтернаціональний пансіон...

Ну а що стосується п’ятикупольного храму у Фрунзівці... Я не просто зійшовся з людьми, з якими сьогодні дружу: для мене вони стали родиною. Коли побачив маленький нетиповий храм, у якому проходять служби, зрозумів, що людям потрібно одержувати десь духовний розвиток. Тому почав спорудження п’ятикупольного храму. Гадаю, що він буде одним з найбільших в Одеській області.

– Вас багато хто називає надійною людиною.

– Це виховано моїми батьками. Вони виховували мене на взірцях доброти, поваги та любові до людей. Ці якості я намагаюся пронести через усе своє п’ятдесятирічне життя.

– Як Ваша мама ставиться до Ваших благодійних справ?

– Позитивно. Тільки просить, щоб я деякі речі не завжди називав своїми іменами, тобто був дипломатичніший.

– Мені казали, що сьогодні в інших, особливо північних, районах виборці заздрять жителям ваших районів. І хотіли б, щоб у майбутньому Ви в них обиралися як мажоритарник.

– Я їх усіх дуже люблю. Я дружу з головою Ширяївської райдержадміністрації Наталею Куртогуз, вона є секретарем у мене в комісії. Також дружу з головою Іванівської райдержадміністрації Наталею Бяновою. Дружу із Красноокнянською райдержадміністрацією, у чудових відносинах з Балтою, був в Ананьєві. У Балті ми провели ярмарок і караоке. Дружу й дослухаюся до Миколи Андрійовича Тіндюка, першого заступника голови облради, якого вважаю дуже досвідченим чиновником. Його поради допомагають рухатися далі...

– Ви є головою постійної комісії облради з питань міжрегіональної та міжнародної співпраці та інвестиційної діяльності. Вірите, що до Одеської області прийдуть інвестиції, на які ми очікуємо?

– Сьогодні мій помічник, успішний доктор Анатолій Садовник, перебуває в єврокомісії Єврорегіону «Нижній Дунай», яка проходить у Румунії. Із п’ятьох проектів щодо соціального захисту й медицини – п’ять проектів – мого помічника. Сто мільйонів доларів інвестицій прийшло до нашої області торік, тобто область приваблива.

– А скільки має ще прийти?

– Я хочу, щоб прийшов мільярд. Є куди його вкладати. Розвивається євротермінал, Одеський, Іллічівський, Южний порти...

– Ви хотіли б, щоб Ваші діти стали полі­тиками?

– Так. І мій син, студент Одеської національної юридичної академії, сьогодні працює в офісі Партії регіонів. Я хочу, щоб він посів гідне місце в нашій партії. І в нього все вийде. Хоча він міг би й не працювати, як багато інших «мажорів», які сьогодні нічого не роблять. Він з дев’ятої ранку і до шестої вечора перебуває в офісі. Він просочений духом Партії регіонів.

– Що Ви цього ювілейного дня сам собі побажали б?

– Звичайно, щоб поруч зі мною була моя родина, мої діти... Щоб поруч зі мною завжди була моя мама.

– З ювілеєм Вас! Здоров’я, терпіння та багатьох сил для здійснення Ваших добрих справ.