Увесь тиждень ішов дощ. До ранку 10 квітня дощ перестав, і над морем почало підніматися сонце.

Я стояв у дворі і почув, як у повітрі «співає» снаряд. Він впав у Волохова в городі й чомусь не розірвався. Біля будинку було вирито окопи. Але вони не знадобилися ні румунам, ні німцям, які відступали квапливо.

Мама злякалася виття снарядів і потягла мене в льох до бабусі Маші. Там уже зібралося чоловік десять сусідів. Ми з Миколкою Майстренком і Шуркою Губановим, улучивши мить, вибралися з льоху. На вулиці стояли застряглі в багні машини. Біля нашого будинку – легкова машина, водій якої, німець, був поранений у живіт. Він підповз до парканчика Карпа Івановича і просив пити. Тітка Паша винесла йому води, і він перестав стогнати. А ми залізли в машину й почали шукати, що можна поїсти. Знайшли печиво, шоколад і порошки для солодкої, шипучої води.

Незабаром ми побачили кіннотників, які рухалися з боку цегельного заводу. Попереду на гарному вороному коні їхав командир. Офіцер запитав у жінок, що стояли біля паркана, чи є німці.

– Тільки осьо поранений, – відповіла тітка Ганя Лаптиха, – він лежить за парканом. Офіцер під’їхав упритул до паркана, вийняв пістолет, вистрілив у голову німцеві й поїхав далі.

А потім з’явився піший загін, а за ним наступний… Так тривало до самого вечора. З катакомби, яка брала початок у льосі бабусі Маші, вийшли Ілля Чуприков, Микола Майстренко (Миколкин батько), потім мої брати Даня й Сергійко та інші. Всі раділи, обнімалися, вітали одне одного з перемогою.

Із села Усатового прийшла двоюрідна сестра Тася. Вона розповіла, що біля цегельного заводу, де брали глину для виготовлення цегли, вночі калмики розстріляли багато дорослих і дітей. Каральний загін з найманих калмиків, одягнених у чорну робу, на низьких монгольських конях, зупинився в селі Нерубайському. Партизани вбили їхнього командира і п’ятьох солдатів, і тоді вони почали звірствувати. Розстріляли багатьох жителів у селі Нерубайському, а потім в’їхали до села Усатового і там почали вбивати людей. Їм хтось повідомив, що партизани ховаються в печах для випалу цегли. Калмики приїхали на цегельний завод і всіх жителів барака погнали до глиняного кар’єра. Усіх було 56 чоловік дорослих і 14 дітей. Найстаршому було 66 років, а наймолодшому було 2 роки. Це був Вася Волна. Три роки було Нані Кривій, чотири роки Каті Козак, Віті Ткаченко, Мані Навицькій, п’ять років Нілі Маліщук, Валі Сікорській, шість років Толі Ткаченку, Галі Кашин, сім років Галі Гуманюк, Жорі Козак, вісім років Ромі Бродському і дев’ять років Феді Маліщуку. Наприкінці списку всіх загиблих у цю ніч є запис: «і ще дев’ять невідомих».

Оскільки наша хата була маленькою землянкою, наполовину вритою в землю, мала маленьке віконце, що дивилося в бік цегельного заводу, то в нього, в середині ночі, постукали, і слабкий жіночий голос попросив відчинити двері і впустити в дім. Коли мама відкрила двері, на порозі стояла вся мокра, у бруді від голови до ніг, жінка років тридцяти п’яти і тримала за руку дитину років п’яти. Вона вся тремтіла і повторювала одну фразу: «Усіх на цегельному заводі розстріляли, я врятувалася із синочком Андрієм». Пізніше вона отямилася і розповіла про страшну трагедію, яка сталася в кар’єрі цегельного заводу.

Після звільнення з армії в 1985 році я розшукував цю жінку та її сина, але знайти не зміг. А коли відкривали пам’ятник загиблим, 4 травня 2010 року, єдиною присутньою людиною, що мала стосунок до подій тієї страшної ночі, був чоловік, сестру якого хотіли розстріляти, але їй вдалося врятуватися. Він сказав, що її вже немає серед живих. Доля її сина, якого вона рятувала, прикриваючи собою, мені не відома. Єдине, що вдалося дізнатися, це його ім’я – Андрій.

Вічна пам’ять усім загиблим у цю останню ніч румуно-німецької окупації, що тривала два роки і чотири місяці. Ці люди не дожили до Перемоги лише одну весняну ніч.

Володимир ПАПЧЕНКО, м. Одеса