Українська всесвітня координаційна рада за підтримки українських громад за кордоном зініціювала проведення Тижня солідарності з українцями Російської Федерації. Заплановані пікетування російських дипломатичних установ у країнах, де живе українська діаспора — отже, у всьому світі; будуть направлені відповідні петиції до комісії ОБСЄ з прав нацменшин. Тиждень розпочнеться у неділю, 17 квітня, о 12-й годині.

Не в Канаді чи в США, не в Бразилії чи у Європі — найбільше українців живе у Російській Федерації. Наші співвітчизники живуть там здавен, переселені туди хто силою, а хто й добровільно. Етнічні українці на теренах Росії творили її інтелектуальну, культурну, духовну потугу. І, здавалось би, сучасна Росія мала би бути вдячною своїм українцям за те, що вони завжди були найактивнішими будівничими російського суспільства.

Що ж мають етнічні українці РФ у сенсі задоволення своїх національних потреб? Анічогісінько не мають. На просторах Російської Федерації нема жодної української школи. Як нема жодної української церкви, жодного телеканалу чи, принаймні, газети. Щоправда, є в Краснодарському краї одна школа, у якій факультативно вивчають… «кубанскоє нарєчіє». Та ще, здається, у якомусь башкирському селі.

А пригадуєте минулорічні обіцянки президента РФ Медведєва? Під час першої зустрічі з Януковичем, вже як з Президентом України, російський лідер обіцяв запровадити мовлення одного або двох українських телеканалів, щоби цим могла скористатися найширша українська діаспора і всі, хто бажає отримувати інформацію в Росії українською мовою. Ще й зауважив, що «необхідно вивчити, чи забезпечені умови для вивчення української мови».

Минув рік, але нічого не зроблено. Та й навіщо там транслювати наші канали, коли на них усе й так російське? Українського телебачення в Україні практично нема, воно знищене.

Принагідно варто згадати й Рамкову конвенцію Ради Європи від 1995 року про захист національних меншин, ратифіковану також і Росією. Ось пряма цитата зі статті 5, частина 1: «Сторони зобов’язуються створити необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності, зокрема релігію, мову, традиції та культурну спадщину». Про право «на свободу мирних зборів, свободу асоціації, свободу виявлення поглядів і свободу думки» говориться у статті 7 цієї ж конвенції.

Та не узгоджуються положення цього документа із несприйняттям української церкви, забороною Об’єднання українців Росії (ОУР), з тиском на бібліотеку української літератури в Москві тощо. Але мовчать про це ті, хто ревно обстоює начебто чимось ущемлені права росіян та «русскоязычных» в Україні — мовчать як з російського боку, так і наші огидні перевертні. А хто вони, оті російськомовні, який їхній правовий статус — про це не прочитаєте у жодному правовому акті: чистісінька ідеологема. Вірніше, досить брудна, бо використовується як засіб нахабного витіснення, вичавлювання української мови.

У нас в Україні, на щастя, не вилучають з бібліотек літературу на тему національно-визвольного руху 1920 — 1940-х років, з історії української церкви, у тому числі й греко-католицької, дослідження про місце і роль України у Другій світовій війні, правдиві публікації про геноцид українського народу тощо. Поки що не вилучають… Хоча Одеська міськрада прийняла ухвалу про «заборону пропаганди» нібито (бо ніким це не доведено) «колаборантів» Бандери та Шухевича. Хоча прецедент уже був: якось під час проведення виставки-ярмарку «Українська книжка на Одещині» комусь дуже не сподобалося — про це можна було прочитати навіть в Інтернеті, — що на стенді одного з видавництв була виставлена «націоналістична література». Та, як мовиться, грім ще не прогримів. А тому принагідно треба отут сказати: читайте, поки ще є можливість. Поки ще вільно можна передплатити українські газети, ті, яких нема в кіосках. Як писав батько нації нашої великий Тарас, «думайте, читайте».