Я вже не молода людина, на пенсії, але як колишньому працівникові сільського господарства мені не байдужа доля нашого села, з яким досі не пориваю зв’язків. Сумно визнавати: село кинули напризволяще. Правду написав в одній з газет Віталій Кравчук з Ананьївського району: «Закриваються школи, відсутні культурні заклади, розбиті дороги. То який лікар, вчитель поїде в таке необлаштоване село, звідки візьмуться молодь, діти? Навіть половина овочів, вирощених нелегкою ручною працею, гниє, бо немає овочесховищ. Натомість ми стоїмо з протягнутою шапкою перед усім світом і жебракуємо».

А чи всі бачать, як пенсіонери нині засівають свій клапоть землі? Вони повернулися до дореволюційного стану. Торбина через плече — і розкидають руками зерно, потім волочать, запрягаючись у борону. Сил нема її тягти — волочать граблями. Картинка… І чи знають наші балакуни-політики, що до деяких шкільних бібліотек художня література для позакласного читання не надходила впродовж усіх років незалежності нашої України?

Досі важко повірити, що колишні багатющі колгоспи, які мали не менше двох-трьох мільйонів річного прибутку, дощенту зруйновані, розграбовані. І хто що зробив — з можновладців, політиків, академіків, щоб така галузь, як сільське господарство, основа основ для України, не гинула?

Відомий колись керівник-аграрій на Одещині Йосип Іванович Гранківський із Василівки Біляївського району (його колгосп мав на рік 3,5 мільйона карбованців прибутку) пригадує, як у 2002-у трудівники села запросили його, 80-літнього, коли побачили, як грабують господарство. Колгосп-мільйонер за два роки перетворився на боржника. Поїхав чоловік до Києва, аби знайти управу на дике самочинство. Та коли повернувся, з колгоспної комори витягли 370 тонн соняшнику, з міліцією разом. Було в колгоспі понад п’ять тисяч голів великої рогатої худоби. А зараз не більше сотні — в одноосібників, а в усьому Біляївському районі і не набереться стільки, як було в його господарстві. Мали 1700 голів свиней, діяв свій комбікормовий цех, збирали близько 80 центнерів кукурудзи з гектара — основної фуражної культури. У будинках селян облаштовували центральне опалення, на фермі можна було скористатися басейном, кафе... І куди це все поділося? Зникло, щезло. Тепер люди возять хмиз із лісосмуг, посаджених у 1950 — 1960-х роках, вирубуючи їх, щоб зігріти взимку душу.

Ну чому ж ми руйнуємо все, не створюючи бази для чогось нового? Та повчімося, нарешті, як це робить світ.

На початку незалежності України на запрошення однієї сім’ї (вихідці з німецької і шведської родин) я побувала у США. Запросили не на гостину, розробили широку програму, завдяки їй я ознайомилася з діяльністю тамтешніх фермерських господарств. Про це я вже писала в пресі, видала книжку. Так, розумію, що всім, чого досягла ця країна, в наших умовах скористатися не можна, але багато що згодилося б і нам.

Скажімо, у цій багатій країні вміють ощадливо витрачати електроенергію. Я бачила артезіанські свердловини (вода на глибині до 300 метрів), які працюють від вітряків на механічних приводах, і не лише на подвір’ях, а й у степу, де облаштовані водопої для великої рогатої худоби. (А в нас багато жителів живуть на привозній воді). Вода набирається у резервуар, за принципом наших ванн, а її надлишки стікають в озерце, що утворилося, обгороджене колючим дротом, щоб корова не могла з нього напитися, не підчепила б якусь хворобу. Пити має тільки з безпечного резервуара. Принаджують худобу до водопою мінералами. Їх кладуть у вивернуті старі шини від трактора, — вони довговічні, не гниють. Нелегко це робити, але ж як ощадливо. У науково-дослідному інституті, на зразок нашого селекційного, об’єдналися з дослідною станцією і добилися того, що на пасовиську, як і на 30-тисячному комплексі з відгодівлі великої рогатої худоби, справді дивина — жодної мухи! Вчені підрахували: худоба за добу втрачає від настирливих мух не менше 7 кілограмів приросту. Чи хтось у нас до цього додумався?

Я бачила там (щоправда, є такі і в нас, передусім імпортні) полегшені трактори, а не з гусеничними колесами, які трамбують землю, як танки під час війни. Нам же до цього байдуже. Ще бачила мілку, але широку річку, води в якій — ледь вище коліна. Вона в степу, але її не замулило, як наші, поховані навіки під чорноземами. Там просто чистять водойми двічі на рік — і весь вам секрет.

Американські вчені, знаючи, що енергоносії з кожним роком дорожчатимуть й утримувати велику рогату худобу буде невигідно, ще півстоліття тому запропонували фермерам (штат Небраска) нерентабельні землі (себто з низькою врожайністю) не обробляти, а відроджувати колишні природні луги. Землі, де працював плуг, різко відрізнялися від тих лугів, що не бачили цього знаряддя. Держава недбальцям, до речі, їхні збитки не відшкодовує. Ми ж свої наділи віддали кому завгодно. На потенційних лугах-пасовиськах — шестисоткові дачі городян. Близько половини їх порожніють, зведені на них «хатинки» три чверті року пусті. А худобу випасати ніде. Справді, нам більше до вподоби, мабуть, привезені після двадцятип’ятирічного виморожування «ніжки Буша», ніж свіже вітчизняне м’ясо.

Не можу стверджувати, що це так, але американські фермери пояснили, на які кошти утримується згаданий науково-дослідний інститут. Виявляється, на кошт самих фермерів. Останні, використовуючи науку в своєму виробництві і переконуючись у доцільності, прибутковості розробок, таких вчених фінансують. Але якщо вчений не виправдав довір’я, показав свою бездарність, на фермерській раді ухвалюють відповідне рішення і такий горе-фахівець залишається без оплати. Наші ж науковці утримуються державою. Тому часто їм байдуже, впроваджується їхня розробка чи ні.

І ще такий факт. Сільське господарство в США обов’язково одержує державну дотацію, особливо в тваринництві. А якщо фермер займається скотарством у горах, особливо, коли його худоба відгодовується на природних кормах, то він ще й додатково заохочується — не сплачує податок, до того ж господарство одержує доплату від держави. Фермер-початківець сплачує мінімальний податок. Йому дають кредит під мінімальну ставку. І сільськогосподарську техніку купує без ПДВ.

Над цими питаннями в США працюють вчені разом з урядом. Бо в «загниваючому капіталізмі» вважають, що в сільськогосподарській галузі повинна так організовуватися праця, як і в промисловості, щоб було вигідно працювати, думати, розумно заощаджувати. Там ніколи не планують втрати зернових до 30 відсотків на збиранні, як це робиться у нас. Бо немає у них втрат — переконалася сама. Після проходу комбайна на землі не знайдеш ні зернинки.

Ось так господарюють дбайливі люди. А ми? Коли ж ми припинимо стояти з шапкою у Єгипті, Ізраїлі, Туреччині, де землю і землею не назвеш? Глина, піски, каміння. Що робимо для нашого селянина, аби йому вигідніше тримати корівчину, порося, до чого він звик з діда-прадіда? Чи знову заберемо в нього землю й віддамо заїжджому бозна-кому, замість того щоб створити умови для життя і праці нашого терплячого сільського трудівника?

Нам ось обіцяють райське життя через десять літ. Та чи доживе наше село до того раю, якщо закриємо школи, лікарні, пошту, на кілька годин щодоби відключатимемо світло?.. Дуже важко повірити, що справді запануємо.