Один з коментарів до моєї статті на сайті газети «День» (http://www.day.kiev.ua/207292): «Знаєте, Олександре Євгеновичу, сам почав ставитися до Грицака зовсім по-іншому, коли почув, як його вихваляє Васильєв (та й Кваснюк, здається, теж). Андрій Соломін».

Ось уся прогресивна громадськість і дочекалася відповідей Я. Грицака у «Чорноморських новинах» (7 квітня 2011 р.) та газеті «День» (8 квітня 2011 р.) мені, провінційному непрогресивному українському історику. Відповідь у «ЧН» навіть супроводжена коментарем одеської журналістки та претендента на звання одного з лідерів українців Одеси З. Казанжи, що змушує згадати про традиції радянського колективного цькування інакодумців винятково з ініціативи трудящих.

Найбільш дивними виглядають такі рядки із замітки З. Казанжи: «дискусія була і на лекції, і на «круглому столі» — і всі, хто там був, могли поставити запитання або висловити власну точку зору. Бо полеміка «після того, як» мені нагадує такий прийом: відчинив двері, прокричав щось, а потім хутко їх зачинив. Щоб ніхто не встиг тобі відповісти…» Всі, хто був на лекції та прес-конференції, чудово пам’ятають, скільки часу після лекції було виділено на запитання і в яких умовах. З. Казанжи чудово знає, що повний відеозапис прес-конференції був в Інтернеті, тому не запрошений на прес-конференцію я мав можливість подивитися цей запис. Дуже показово, що повний відеозапис був оперативно викладений на сайті начебто запеклих опонентів лібералів — АТВ — та ще й з підозріло одностайними позитивними коментарями (що дуже нечасто буває на каналі). Отже, виявляється, опублікувати відкрито, за власним підписом свій відгук на думки певної особи, в даному разі Я. Грицака, є кричалка з таємним бажанням не отримати відповідь?! Таку викривальну енергію авторки випустити б на голови ініціаторів встановлення пам’ятника Катерині ІІ, авторів програми про всебічний розвиток російської мови в Одесі, щойно прийнятої міською радою, окупаційне рішення про вивішування червоних тоталітарних символів на вулицях сучасного українського міста, скасування назви вулиці Івана та Юрія Лип або й на підтримку єдиної україномовної та української газети Одеси...

Загалом, мені цікаво було спостерігати за реакцією одеситів та мешканців інших міст на мою статтю. Щиро кажучи, не очікував такого резонансу, а тим більше передруку (напевно, вперше в історії «Дня») статті з провінційного видання у всеукраїнській газеті, що видається трьома мовами. Разом з критикою я отримав підтримку від таких осіб, яких не зарахуєш до «відсталих», «печерних» тощо. Можливо, такий резонанс і є одним з проявів чи то пак засобів виходу Одеси з інтелектуального багна, про яке так переконливо говорив Л. Штекель на прес-конференції за участю пана Я. Грицака?

Не спокусившись на традиційні звинувачення в нацизмі, екстремізмі та інших смертних гріхах, що, як жовта зірка, прикріплені в сучасній псевдо-Україні до кожного українця-немалороса, основні критики не знайшли нічого дотепнішого, як перевести всю розмову в іншу площину: мовляв, я викривив слова Я. Грицака, приписав йому те, що він не думав та не казав. Слава Богу, записи всіх лекцій є в Інтернеті, і тому кожен хай робить висновки сам. До речі, деякі коментатори «не помітили», що я використовував не лише матеріали лекції та прес-конференції Я. Грицака, але також його інтерв’ю та статей. Так, напевно, було зручніше, адже у даному випадку було важко звинуватити мене у маніпулюванні чи вигадуванні фактів. Що написано пером… Не зрозуміло й те, чому мої полемічні замітки були потрактовані як «звинувачення» на адресу Я. Грицака. Невже кожна альтернативна думка з певним флером емоційності, що неодмінна у публіцистиці, обов’язково є звинуваченнями? А щодо того, що критика

Я. Грицака пролунала з Одеси, то, на мою думку, це мало б надати привід Я. Грицаку та його слухачам та читачам замислитися над правдивістю тез про україномовну та російськомовну України, Галицьку українську національну ідею П’ємонту (чомусь Я. Грицак продовжує наполягати на тому, що ця ідея розвинулася в Галичині, не згадуючи про її наддніпрянські коріння та відлуння), компроміс між «Двома Українами», пошук «Третьої України» тощо.

Що дивує найбільше — в інтерв’ю газеті «День» Я. Грицак, заперечивши правдивість інтерпретації його слів з мого боку, повторив деякі свої тези слово в слово: 1. «коли я говорив про другу державну мову, то мав на увазі, що це має бути лише в результаті компромісу між українським Заходом і Сходом. Якщо, скажімо, на Донбасі чи в Криму хочуть другу державну мову, то нехай погоджуються на вступ України до НАТО»; 2. «Може, якщо чітко обумовити, що «Центральна Україна» це не географічне поняття, а політичне. Україна, яка знаходиться між двома полюсами — львівським і донецьким. Адже Україна ніяк не ділиться на «Схід» і «Захід» без залишку. І цей залишок є дуже великим. То чи може ця «Третя Україна» мати власний голос? Теоретично це можливо, але питання в тому, чи буде над цим хтось працювати як із політичним проектом» (відповідь на запитання про вірогідність появи «Третьої України» як компромісної ідеї на певній території). Окрім цього, Я. Грицак не заперечив у принципі доцільність федералізації України. Але, на його думку, суспільство має дозріти до цього, тобто саме, з задоволенням прийти до цієї думки. Також, посилаючись на досвід Німеччини та деяких інших західноєвропейських країн, вкотре закликав до компромісу всіх і вся, що слід розуміти як компроміс і зі створеними російськими спецслужбами політичними проектами?

Ось це та дещо інше є те, з чим я принципово не погодився як тоді, так і не погоджуюся тепер. В Україні живе більшість етнічних українців, величезна частина з яких є штучно маргіналізованими та денаціоналізованими. Навіть вигідні для багатьох ідеї про якусь містично-тотальну багатонаціональність України створена цілком штучно. У будь-якому місті чи державі можна нарахувати й 500 національностей та водночас пересварити їх між собою. Цю ситуацію можна змінити не цинічним обміном «мова на НАТО», а класичною політикою Реконструкції (згадаємо й про історію США, а не лише Європи), постколоніалізму, що і було розпочато, але згодом забалакано за В. Ющенка.

І коли пан Я. Грицак, який раніше говорив лише про катастрофічність історичної політики В. Ющенка, тепер заявляє «до того ж, за останні роки у нас появилися нові острівці згоди — такі, як визнання Голодомору, поширення правди про нього. Це єдина річ, яка реально вдалася Ющенку. Навіть Донбас сприйняв правду про Голодомор — про це говорять результати опитувань минулого року», то чи не визнає він таким чином раціональності цієї думки? Адже пам’ять про Голодомор об’єднала передусім етнічних українців Галичини (де навіть не було Голодомору), Одещини (північні, українські райони Одещини недаремно найменше голосують за українофобські сили), Донбасу тощо. Будь-який пошук «Третьої» чи «Двадцять третьої» Україн в умовах тотального наступу на все українське є страшний удар по цих паростках модерної України без комплексу національної меншовартості серед титульної нації.

На місці шанувальників Я. Грицака я б замислився, як це і зробив автор тези з епіграфа до цієї статті, про використання його думок українофобами. Мабуть, усе ж таки є в них щось таке, що робить їх придатними для цього. Є й інший варіант: відкрито визнати, що в ідеях «Родины» та схожих українські ліберали бачать раціональні зерна, які принципово не суперечать ліберальному кодексу. Щоправда, в такому разі вони ризикують втратити багато симпатиків. Але чого не зробиш заради більшої щирості, істини?!

У своїй відповіді Я. Грицак цитує Гете та інших класиків. Я ж у даному разі раджу всім зацікавленим особам прочитати статтю одесита В. Жаботинського «Мракобіс», у якій ще на початку ХХ ст. видатний сіоніст точно визначив тактику захіхікування та зацьковування всього питомо національного, національно-визвольного руху, посягання на звичну для всіх ієрархію відносин між націями-паріями та націями-панами.

На жаль, у відповідях поважного професора я також побачив виривання моїх думок з контексту і не знайшов відповіді на головне питання, заради якого я писав свою полемічну замітку (а не звинувачення!!!): як можуть приперті до стінки етнічні українці, тим більше Одеси, Криму тощо, шукати компроміс з тими, хто не для цього колись розпочав свою діяльність далеко не на користь України? До речі, незрозуміло, як пан професор побачив на Майдані у 2004 році навіть прибічників комуністів («А тому в Україні був можливий помаранчевий Майдан, де пліч-о-пліч стояли і комуністи, і націоналісти, й україномовні, й російськомовні»)? Я. Грицак шкодує, що «зусиллями Кремля, прорахунками «помаранчевих», агресивністю «регіоналів» цей союз був зруйнований». А мені, як і багатьом українцям, такий союз вовка з ягням рішуче не потрібний. Відповідальні за геноцид комуністи мають зійти з історичної сцени, до того ж покаявшись за важкі злочини проти України. Саме наслідки перетворення України на гуртожиток для всіх і ні для кого ми споживали всі останні 20 років. Я побачив у відповідях пана Я. Грицака більше роздратування моїми зауваженнями (це дивно для ліберала, який запрошує до дискусії), аніж бажання зрозуміти представника фактично безправної української національної меншини Одеси, перенести дискусію у площину обговорення прав людини.

Я. Грицак бузпідставно зараховує мене до осіб, які «хочуть чогось іншого: швидкої і легкої перемоги-реваншу». Навпаки, я готовий до компромісу зі всіма, хто є насправді толерантним, хто готовий сприйняти цінності етнічних українців як свої власні, при цьому не зрікаючись і власної культури. Повністю погоджуюсь з Я. Грицаком, що ці сили є в Україні, хоча їх і ще дуже мало. Але для об’єднання з цими силами треба чіткіше розставити акценти, визначити платформу єднання, аби до цього свята єднання не долучилися ті, хто його потопить у крові та сльозах українців. А передусім треба об’єднати етнічних українців між собою на основі власної етнічної культури та цінностей.

Тому мені не здається цілком правильним наполегливий заклик Я. Грицака до одеситів знати та вивчати постать економіста Олександра Гершенкрона, який лише народився, але дуже скоро назавжди залишив Одесу. На мою думку, українці мають починати не з цього. На жаль, вони досі не знають про власних етнічних українських видатних земляків, і більше того, перебуваючи у полоні міфів, навіть вважають їх «зрадниками», «фашистами» тощо. Тому популяризація діяльності І. Луценка, К. Литвиненка, Івана та Юрія Лип, М. Комарова є головним завданням місцевих українських істориків. А щодо інших, то в наших умовах значно важливішим є засвоєння спадщини В. Жаботинського, В. Данілова, С. Борового, А. Мьодушевського, А. Озенбашли та інших друзів українців. Цей шлях також не є легким. І тому дуже парадоксально називати мене людиною, яка шукає легкі шляхи. Значно легше в Одесі бути новоросом, малоросом, радянською людиною. А ось що значить в Одесі бути українцем і чи легко це — можна дати відповідь, лише мешкаючи довго у цьому «толерантному» місті. Та й взагалі легше було б приєднатися до тотального одобрямсу на адресу Я. Грицака. Але цього не вийшло. Вийшла полеміка, а це завжди краще, ніж анонімки на форумах, розмови за спиною тощо.

Тому я дякую пану Ярославу за витрачений ним час на полеміку зі мною (загалом, честь полемізувати з ним), бажаю йому міцного здоров’я та наснаги і закликаю всіх українців (з числа яких я ніколи і не думав викреслювати Я. Грицака) до органічної, щоденної, конструктивної праці. Однак без критичного мислення, відвертого висловлювання сумнівів, дискусії українці у будь-якому варіанті, хоч ліберальному, хоч націоналістичному, хоч би якомусь іншому, залишаться мовчазною більшістю без жодних шансів на порятунок. З вдячністю сприймаю поради та побажання Я. Грицака і дякую за можливість інтелектуального збагачення у полеміці з ним.