Минає 25 років відтоді, коли в нашому житті з’явилася чорна мітка — Чорнобиль.

Катастрофа світового масштабу. Мирний атом вирвався з-під людського контролю. Як протистояти біді? Ліквідовувати наслідки вибуху на четвертому енергоблоці ринулися, так би мовити, всім миром, без досвіду, без від повідних знань...

І першими стали на прю з радіоактивним вогнем пожежники.

Анатолій Болдескул (на знімку), старший лейтенант — інженер державного пожежного нагляду п’ятої пожежної частини міста Одеси, волею долі був серед перших, хто в травні 1986 року брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Кожна хвилина перебування у зоні лиха, каже Анатолій Олександрович, з пам’яті не зітреться ніколи.

Саме Анатолій Болдескул узяв на себе відповідальність перед побратимами представляти інтереси чорнобильців перед державою, перед суспільством. Як голова обласної організації «Союз Чорнобиль» про нинішні клопоти ліквідаторів він знає не з чуток. І проблеми ці пов’язані не тільки із здоров’ям. Комусь, зауважує Анатолій Олександрович, потрібні ліки, а комусь і лікар людських душ. Побачене, пережите дається взнаки.

Народився герой нашої оповіді у місті Нова Ушиця Хмельницької області. Коли йому сповнилося чотири, сім’я переїхала в Березівку, де й промайнули літа шкільної юності. Вступив на вечірнє відділення Одеського інституту зв’язку. Потім була військова служба. Після водолазної підготовки у Севастополі як старший спеціаліст зв’язку потрапив на Північний флот у Гаджиєве, на відому на весь світ базу атомних підводних човнів стратегічного призначення. Три автономні походи для матроса строкової служби — дуже добрий показник. І цей досвід, як показав час, виявився згодом неоціненним. На субмарині, на якій проходив службу, було два атомних реактори. І саме там, на флоті, Анатолій Болдескул вперше «познайомився» з «мирним» атомом. Там же набув перших знань про захист від радіації, дізнався, що таке дозиметр, радіація і як з нею можна співіснувати. Пригадує, як моряків, які збирали радіоактивну воду, що протікала з реактора, потім годинами змушували під контролем лікаря відмивати забортною солоною водою руки. Це була хоч і найпростіша, але надійна дезактивація. Людей мили доти, доки руки не переставали «дзвеніти», тобто аж поки рівень радіації не падав до допустимих норм. З таким ось досвідому 1978 році Анатолій повернувся зі служби додому.

На той час старший брат (двою­рідний) Віктор Якович Болдескул (також ліквідатор Чорнобильської аварії, на жаль, уже покійний — помер у червні 2010 року), переконав вчорашнього вояка піти служити пожежником у п’яту пожежну частину Одеси, де був начальником караулу. Підводникові не складно було перекваліфіковуватися. Апарати дихання практично однакові, а на підводному човні йому доводилося ліквідовувати різні аварійні ситуації.

Вже у званні старшого лейтенанта інженера держпожежнагляду Анатолія Болдескула відрядили на курси підвищення кваліфікації до Києва. Квітнула весна 1986-го. Коли він приїхав до столиці, аварія на ЧАЕС вже п’ять днів, як сталася.

«Були лише чутки. Відверто кажучи, я чомусь тоді думав, що Чорнобиль — це навіть не в Україні, а десь у Сибіру. Таких, як я, було десь 30 офіцерів. Коли приїхали до Києва, по обстановці зрозуміли: трапилося щось серйозне», — згадує травневі дні 1986 року Анатолій Олександрович.

«На жаль, наша цивільна оборона, яка займалася проблемами ліквідації, не врахувала досвід підводників атомного флоту. Було б усе набагато швидше і менше людей постраждало б», — нарікає Анатолій Болдескул, який не з розповідей знає, що таке теплові вибухи з руйнуванням стінок реактора і витоком радіації на підводних атомних човнах, власне те, що й трапилося в Чорнобилі.

На Оболоні, розповідає, поряд з курсами, паркан до паркану — територія винзаводу. Й ось перед воротами у черзі стоять «фури» — великовантажні автопоїзди, з молдавським вином. За аналогією з флотом (а морякам-підводникам давали щодня 50 грамів вина) стало зрозуміло: «Каберне» потрібне населенню як ліки для виведення радіонуклідів і зменшення дії радіації. Але й це були лише припущення, ніхто з офіцерів не знав, що ж коїться насправді.

Почалися курси підвищення квалі­фікації з вивчення дозиметрів ДП-5, що було дещо дивним для офіцерів пожежної охорони. Приїхала парткомісія — і, як у старих кінофільмах: «Комуністи — крок вперед!». Анатолій Болдескул опинився в першій шерензі. Комуністів було багато. Їх розпитували про досвід. Почувши про службу на атомному підводному флоті, хтось з комісії сказав: «Ви нам якраз і потрібні! Очолите першу «групу захоплення».

Наступного ранку на чолі групи із 30 офіцерів, перевдягнутих у солдатську робу, чоботи та пілотки, без документів, на автобусі ПАЗ їх відправили безпосередньо у зону аварії. Були там і одесити, й посланці з інших областей. На календарі — 9 травня, День Перемоги. Через три години група була в Іванкові. З величезного скупчення військ, озброєння, техніки, зосереджених на вході в заборонену територію, зрозуміли: трапилося щось, що виходить далеко за рамки простої аварії. Ще через півгодини група була в чорнобильській пожежній частині. Поняття «зона відчуження» ще не існувало, але вже проводилася дезактивація. Для знезараження бетоновозів, які безперервно йшли з Києва на станцію, створювалися пости дезактивації — пожежники мили техніку пінними розчинами.

Перше, що зробив Анатолій Олександрович, будучи керівником своєї групи, — це розгорнув на базі пожежної частини лазню, щоб люди, які поверталися зі станції, могли ретельно помитися, змити радіоактивний порох. А ще трактором викопав яму і змусив скидати туди заражений одяг та бахили.

«У пожежній частині мене здивувало побачене, а саме порушення радіаційної обстановки. Пожежні машини, які прибували зі станції, мили просто перед фасадом і вся радіація тут же й зоставалася», — згадує Анатолій Олександрович. Забувши, що одягнений у форму солдата, кинувся доповідати генералові про неприпустимість такого миття пожежних машин. Зауваження врахували й надалі визначили місце для дезактивації техніки, що прибувала зі станції.

Загалом у перші дні ліквідації було багато організаційних проблем. Люди достеменно не знали, що і де мають робити. Лише згодом організували курси, на яких розповідали про будову станції, особливості її конструкції.

«Я вдячний долі, що потрапив до групи, яка прибула з пожежної частини Південноукраїнської атомної станції. Начальник частини був грамотний офіцер, який знав особливості пожежної служби на атомному об’єкті, відповідно організував роботу з урахуванням умов сильного радіоактивного забруднення. У цій команді професіоналів з 15 по 22 травня я брав участь у планових роботах на ЧАЕС», — розповідає Анатолій Болдескул.

Працювали багато, ніхто не скаржився. Але якось уночі почули чоловічий плач. Коли товариші підійшли і розпитали, що трапилося, з’ясувалося: один з офіцерів навчався у пожежному училищі разом з хлопцями, які першими кинулися на гасіння пожежі і від отриманих доз радіації помирали в лікарнях.

Ті 14 діб, з 9 по 22 травня 1986 року, які Анатолій Болдескул провів у безпосередній близькості від реактора, не зітруться з пам’яті ніколи. Назад до Києва, для подальшого навчання на курсах, повернувся, отримавши гранично допустиму дозу радіації.

...Сьогодні, через 25 років після тої страшної квітневої ночі, із 4,5 мільйона осіб, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, уже нема в живих кожного четвертого. «Пішли» практично всі, хто в перші дні приборкував «мирний» атом. І найболючіше, що помирають не стільки від хвороб, скільки від байдужості та бездушшя. Ніякими законами і правовими актами не можна привернути увагу до людей, до їхніх потреб і сподівань. Віддаючи 25 років тому найдорожче — життя і здоров’я — заради людства, ніхто з героїв не знав, що зіштовхнеться зі стіною нерозуміння.

Саме заради життя Анатолій Олександрович бачить своє призначення в служінні людям. Очолюючи Одеську організацію «Союз Чорнобиль», допомагаючи у розв’язанні проблем ліквідаторів, Анатолій Болдескул каже, що сьогодні для нього Чорнобиль — це ліквідація моральних і соціальних шрамів у душах побратимів.

Довідково. Одеська обласна організація «Союз Чорнобиль» об’єд­нує більше трьох тисяч членів, з них понад дві тисячі проживають в Одесі. На Одещині мешкає понад 10 тисяч людей, що мають статус постраждалих різних категорій, з них майже дві тисячі — діти.