«Як зберегти периферію?» – так депутат Болградської райради Іван Насипаний назвав свою проблемну статтю, опубліковану в «Одеських вістях» 15 березня цього року. У ній порушено животрепетні питання, від вирішення яких залежить подальша доля наших сіл, розвиток сільськогосподарського виробництва. Автор висловив свої пропозиції щодо відродження периферії, яка занепала.

Виступ депутата в «Одеських вістях» здобув широкого відгомону у читачів, і вони надіслали свої відгуки до редакції. Деякі з них вже опубліковано на сторінках газети. Серед них і матеріал голови Громадської ради при Ананьївській райдерж­адміністрації Володимира Сєдова. Добре, що за прикладом «Одеських вістей» пішла районна газета «Вісті Ананьївщини», запросивши ананьївців взяти участь в обговоренні на її сторінках статті компетентної та мудрої людини І. Насипаного, який торкнувся важливих проблем сільського життя, що потребують нагального розв’язання. Гадаємо, буде корисним таке обговорення і на сторінках інших, найближчих до сільського читача, районних газет.

В газеті «Одеські вісті», на мій погляд, вчасно з’явилася публікація про підтримку периферії. Було б добре, щоб на цю проблему звернуло увагу обласне керівництво, а потім донесло до урядовців, народних депутатів та Президента України. Тому що йдеться про долю українців, яким випало бути провінціалами, хочуть вони того чи ні. На підтримку периферії я віддаю свій голос. І з цього приводу хочу поділитися деякими міркуваннями.

Кажуть, що все пізнається у порівнянні. І це справді так. Народився я і зростав у Саврані. У шкільні роки не замислювався над тим, чи є десь кращі умови життя. Подвійний сільський побут вважав нормою. Та коли навчався в Одесі, в інституті, пізнав міське життя. Звісно, одразу повабило до кращого, до комфорту. Згодом зрозумів: не дуже хочеться мені, дипломованому спеціалісту, повертатися у село. Ще студентом побував в Англії на заробітках. Це була і життєва, і трудова практика. Англійці – роботящий народ. Цьому в них ще треба повчитися. Відзначав чіткість, виваженість у їхніх стосунках. Зрозумів: щоби чогось досягти, потрібно наполегливо працювати. Сподобалось мені їхнє вміння облаштовувати свій побут. Отож вирішив, що по закінченні навчання буду працювати в місті. Але обставини склались по-іншому, довелося мені повернутися додому, в село. Роботи за фахом не знайшов, хоча отримані в інституті знання мені знадобилися.

Почав міркувати, як покращити свій побут. За нинішніх технічних можливостей це зовсім не складно, можна обладнати і сільську домівку як міську квартиру (було б за що). Навіть і без природного газу, бо в Савранському районі його немає.

Щодо підтримки периферії, то тут є з приводу чого поговорити. Село не зникне, і більш того – буде потрібне, якщо буде робота для молоді. До того ж з пристойною платнею. За статистикою, найнижча оплата праці в Україні – в сільському господарстві. І не тому, що механізатори, тваринники та інші категорії працівників її не заробляють, а тому, що оплата занижена роботодавцем. Йому вигідна дешева робоча сила. Так склалося, на жаль, що в селі і за копійки працюватимуть (адже конкуренції на ринку праці в селі немає). Звісно, є винятки, такі господарства, де цінують людську працю, добрих фахівців і неекономлять на соціальній підтримці. Та це одиниці, більше б таких.

На мою думку, на сьогоднішній день агропідприємствам слід не тільки вирощувати сільськогосподарську продукцію, а й переробляти її. Про це давно говориться. Й вагомі аргументи є: збереження якості, мінімальні витрати на транспортування тощо. Самотужки підприємствам це не вирішити. Одним днем це не здолати. Потрібна комплексна державна програма економічного розвитку сільських територій.

Тут і про конкурентоспроможність продукції варто подбати. Нинішній споживач, особливо міський, звик до естетики товару, тобто до гарних упаковок, певного фасування тощо. Та наші люди можуть відрізнити якість товару від гарної його «подачі». Наприклад, запрацює Савранський маслозавод, виробництво якого кілька років тому призупинено. Постає питання: а чи зможе його продукція конкурувати з уже відомими фірмами, що мають своє ім’я на ринку? І потрібен певний нелегкий період налагодження каналів збуту продукції, що може тривати навіть довше, ніж запуск самого виробництва. Жителі району пам’ятають, яке смачне масло виробляв завод, тому, в кінцевому результаті, впевнений, переможе якість. Що за молочна продукція нині реалізується, термін придатності якої сягає й до півроку? Візьміть морозиво. З чого його виробляють, скільки там емульгаторів? А які нині випускають соки? Ніхто не приховує, вони виготовлені на консервантах. А хіба наші діти не заслуговують на чисту продукцію, без «хімії»? Поговорити можна і про якість ковбасних виробів.

Науковці занепокоєні тим, що вживання генномодифікованих продуктів, яких все більше і більше з’являється на полицях крамниць, може призвести до непоправних змін в організмі людини. Не маємо права цього допустити. Україна має всі можливості вирощувати екологічно чисту сільськогосподарську продукцію. У нас же найкращі в світі землі! Не треба завозити китайську гречку, а треба допомогти селу, і воно забезпечить і нас, й сусідню Європу якісною сировиною.

Щоби наша країна була добре розвиненою державою, периферію потрібно зводити на ноги. Тоді відпаде багато проблем, зокрема і незайнятість сільського населення. Село стане заможнішим.

Зрештою, мені дуже хочеться, щоб відбулися кардинальні зміни в секторі економіки, щоб село піднялося. Хочеться, щоб моєму синові, коли виросте (йому зараз 2 роки і 2 місяці), подобалася наша периферійна Саврань, і він не проміняв би її на місто.