Наш район сільськогосподарський, і тому ми найближче до землі-годувальниці, а отже, не за чутками, а реально знаємо проблеми, які сьогодні переживає сільське господарство, село. Матеріал депутата Болградської районної ради Івана Насипаного «Як зберегти периферію?» («Одеські вісті» від 15 березня 2011 р.) глибоко висвітлює нинішню ситуацію на селі і, на мою думку, є своєчасним. Тим більше, що автор не тільки констатує факти, а й вносить низку цінних пропозицій.

Проблеми на селі завжди були, є і будуть – це аксіома. Їх породжують і природні аномалії, які завдають значних збитків сільському господарству, і нестабільність цінової політики в державі, і незадовільна кадрова політика тощо. На жаль, останні десятиліття держава мало звертає уваги на селянські біди. Реорганізація та реформація, диспаритет цін, відсутність державної підтримки – все це не на користь селу. Але хлібороби, завдячуючи своїй наполегливій праці, завжди з будь-якої скрути виходили з честю.

Наприклад, трудівники нашого села Шершенців пережили нелегкий 2010 рік, але зібрали вагомий врожай зернових і технічних культур. Середня врожайність зернових склала 27 центнерів з гектара, соняшника – 22, кукурудзи – 60. Очолюване мною товариство «Терра» повністю розрахувалося за оренду земельних ділянок. У 2010 році видано на пай 500 кіло­грамів пшениці та до 500 кілограмів кукурудзи. В розрахунок оренди надавали послуги по обробітку та збиранню урожаю на присадибних ділянках. Нам вдалось зберегти позитивну тенденцію зростання обсягів виробництва основних видів сільськогосподарської продукції.

Якщо рослинництву в Україні ще приділяється увага, то, на превеликий жаль, у тваринництві спостерігається дуже серйозний спад. За роки становлення ринкової економіки у сільському господарстві склався серйозний дисбаланс між рослинництвом і тваринництвом. Зменшилися органічні ресурси для відновлення плодючості ґрунту. Завдано колосальних економічних збитків аграрному секторові, не кажучи вже про соціальні – у сільському виробництві превалює сезонний спосіб організації праці, а це тимчасова зайнятість, це нерівномірні прибутки і, відповідно, заробітна плата. Тож необхідно (і це визнано урядом) терміново відновлювати тваринницьку галузь, щоб наші діти не вживали порошкове молоко, а зростали, як покоління наших предків, на натуральних продуктах.

Кожне сільгосптовариство має бути сьогодні рентабельним, бо інакше його просто «з’їдять» монополісти, холдинги, які мають у арсеналі понад 100 тисяч гектарів орних земель. Вважаю, що державі у однаковій мірі потрібні як фермери та середні селянські господарства, так і крупні сільгоспвиробники. І сьогодні більшість працюючих біля землі усвідомили, що дороги назад немає, що потрібно у жорстких ринкових умовах працювати значно краще і виробляти високо­якісну продукцію, яка матиме попит, а селянин – прибуток.

На мою думку, дешевого хліба з маслом не буде. Чому? Та тому, що при високих цінах на нафту, техніку, насіння – нічого дешевого не виросте. При такому розкладі – чи є перспективи у села? Думаю, що є. У високорозвинених країнах розуміють специфіку сільського господарства. Це свого роду виробництво просто неба. Тому точно спрогнозувати об’єми урожаю і ситуацію на ринку, динаміку цін досить важко. У зв’язку з цим там існують державні механізми, які дають змогу і в разі багатого врожаю, і в разі неврожайності мінімізувати втрати аграріїв і утримати стабільність на зерновому ринку, що забезпечує нормальні доходи сільгоспвиробникам. Таку роботу у нас теж потрібно проводити спільно – уряду і владі на місцях.

Перспектива розвитку сільських територій полягає, по-перше, в серйозній модернізації сільського господарства, по-друге, у прийнятті та реалізації певних соціальних програм. Їхня суть – у зміні укладу життя людини на селі з врахуванням того, що ми живемо у XXI столітті.