У нашій багатостраждальній історії ХХ століття виник прошарок населення, що отримав назву «діти війни». Це громадяни України, які народилися в період з 1933 року по 2 вересня 1945-го. На їхню долю випав найтяжчий період минулого сторіччя — небувалий, страшний голодомор 1932–1933-х, жорстокі репресії 1937-го, по них прокотилася найкривавіша за часів людства війна 1941 — 1945 років, ще один голодомор 1947-го. Ці люди, будучи дітьми, тяжко працювали нарівні з дорослими по 10 — 12 годин на добу. Працювали за копійки, аби не померти з голоду.

Та й після війни, в 1950-ті, вони були основним робочим кістяком на відбудові зруйнованого господарства держави, трудилися в голоді й холоді. Освоювали цілинні землі в безкрайніх казахстанських степах, прокладали траси, зводили підприємства в суворих сибірських краях у 35 — 45-градусні морози. Все це робили переважно вони, «діти війни». В основному завдяки звитяжній, точніше, такій покірній праці «дітей війни» наша держава в історично короткий строк змогла відбудувати економіку, зміцнити свою обороноздатність, що було дуже важливо з огляду на міжнародне становище. Особливо нелегким видалося життя тих, у кого батько загинув на фронті, а таких було більше половини.

«Дітям війни» слід би в країні пам’ятники ставити, але, як бачимо, вийшло з точністю до навпаки. Нині вони найбільш знедолені, одержують жалюгідні, принизливі пенсії, від них скрізь відмахуються, мов від набридливих мух. Хоча для видимості є низка законів, які начебто їх захищають. Вони ходять у магазини, як у музеї, щоб подивитися і піти звідти не з наповненою сумкою, а з гіркою думкою про покоління, яке доживає свого віку. У лікарнях їм теж робити нічого, ледь не за кожен уважний погляд лікаря треба платити, хоч болячки обсідають з усіх боків. Від можновладців — лише красномовні обіцянки, і то тоді, коли потрібен електорат.

У 2006 році, 1 січня, Верховна Рада випустила в світ Божий Закон України «Про соціальний захист дітей війни», яким передбачено до основної пенсії 30-відсоткову добавку від мінімальної. Чи треба казати, як зраділа ця категорія пенсіонерів, мовляв, нарешті крига скресла. Але не так сталося, як гадалося. Пряник показали, але не дають його тому, кому він належить за законом. Багатостраждальні «діти війни» знову обдурені й обурені. Мабуть, влада вважає так: якщо ці нікому не потрібні «діти війни» не розкладають намети на майданах, то вони цілком згідні зі своїм соціальним становищем. Та ні, шановні! Ці люди уже не в тому віці, щоб пікетувати не тільки центральні, а й місцеві органи влади.

Усе пізнається в порівнянні. Якщо людина дома тримає кішку чи собаку, то настає час, коли ці тварини за старістю не можуть виконувати свої «обов’язки». Добрий, розумний, вдячний господар не викине їх зі свого двору, квартири. Навпаки — за їхню багаторічну «сумлінну службу» ще краще їх годуватиме й доглядатиме.

На жаль, «дітям війни» не поталанило з «господарями». Їх змушують у судах доводити, що вони мають право на пристойніші умови життя. Держава порушує закон, який сама створила. Маємо те, що маємо, як влучно сказав один із поводирів нашого часу.