Василь Іванович Вихристенко — людина дуже своєрідна, у міру іронічна, в значній мірі співчутлива і мудра. Й не дивно. За плечима — досвід не тільки розсудливого письменника, але й військового, морського льотчика, бувалого... розвідника. Багато чого осягнув його розум, багато що пронизало його серце. Зараз нашому побратимові зле... Але дух у пана Василя, як і раніше, незламний. У мене таке відчуття, що старший колега має таку потужну духовну міць завдяки особливому погляду — погляду з точки зору людяності. А цей погляд (даруйте повторення) має великі обшири. Підтвердження цьому — книга В. І. Вихристенка «Былое и память» (Одесcа, «Печатный дом», «Фаворит», 2010). Тут вміщено оповідання, нариси. У багатьох випадках це, швидше, есеї, оригінальні діалоги-інтерв’ю з незвичайними людьми, своєрідні міркування про ті чи інші (часом багатьом невідомі) події у світі.

В анотації до книги є такі слова (переклад українською): «Життя сповнене несподіваного. І головне тут — не розгубитися, а спробувати скористатися випадком. І автор намагався досягти успіху. Не завжди це вдавалося. А от про те, що вдалося, і в якій мірі, — нехай висловиться суддя-читач». Рецензенти — Тетяна Черних (Москва), Анна Галаєва (Одеса). Ще одна неординарна деталь: видання здійснено за фінансової підтримки «Союза ветеранов военной разведки СНГ». Наклад більш ніж скромний — 120 примірників. Небагато й сторінок — 154. Колеги Василя Івановича по давній суворій службі, як змогли, підтримали своєрідну книгу, бо нині наші владці байдужі до книговидання, зокрема й українських письменників...

Багато цікавинок пропонує читачам Василь Вихристенко. От, приміром, про життя знаменитого кіногероя Джеймса Бонда, котрого вигадав англійський письменник Ян Флемінг. Щоб про це дізнатися, Василю Івановичу довелося пробиратися до таємничої кімнати № 39 (оповідання «Тайна комнаты 39») — канцелярії шефа розвідки Королівського флоту Великобританії... І виявилося, що багато в чому відомий на весь світ агент 007 дуже схожий на... самого Яна Флемінга, після смерті якого хтось (кому не ліньки) пробував продовжити життя Д. Бонда... Цікава історія... Під оповіддю: «1977 г. Лондон — Мурманск». Ну й Василь Іванович! Отакі круїзи (як кажуть нині) здійснював!

Наступна оповідь — розмова з академіком Дмитром Сергійовичем Ліхачовим. Назва — «І страждання, і плач, і молитва». Обставини — перші роки незалежності України, бурхливі, непередбачувані. Бесіда дуже цікава, дуже гостра, часто суперечлива, бо мовці нерідко мають різні погляди на життя суспільства, мову. Єднає їх і рятує... інтелігентність. Ризикую викликати невдоволення читача, але (аж перо засвербіло!) хочу зацитувати одне колюче місце (а їх чимало з обох сторін!). Каже відомий російський вчений:

«Це не інтелігенція, — почав академік. — Це напівінтелігенція. Звідси й агресивна пихатість. Для прикладу, селянин: він вірить у свої язичеські уявлення, у свої забобони, у свій фольклор, дуже глибокий і різноманітний. Він не намагається нав’язати свою віру іншим. Селянин належить до певної культури — трудової, побутової, моральної. А напівінтелігент відривається від усякої культури, не приставши до жодної. Ледь ступивши у всесвіт знань, освоївши ази і прописи, він готовий загордитися по своїй обмеженості, що може тепер самого Бога за бороду взяти, вершити долі країн і народів. Це нігілізм, що нахрапом опанував суспільною думкою, готовий заперечувати й трощити усе, що здавалося йому незрозумілим, а тому — непотрібним. Напівінте­лігенти завжди переконані, що знають усе, а раз так — навіщо ж їм опоненти? Тільки заважають порядку думок. От це і було найстрашніше для доль культури».

Як кажуть, кінець цитати. Але, панове читачі, чи не впізнаєте ви в цій блискучій оцінці і наших, і російських, й інших олігархів — недоуків, недодумів, а часом і дрібнодумів, котрі вважають себе сучасною елітою?

Розмова співбесідників дуже цікава — і з питань філософії, нації, політики, літератури. Шкода, що такий убогий тираж. Зафіксовано автором у 1995 — 1996 роках.

Далі маємо есей-діалог «Анка-пулемётчица... или судьба под прицелом ХХ века». Виявляється, що тією Анкою була Марія Андріївна Попова, нині професійна дипломатка (а може, й розвідниця), котра в юності і справді була в дивізії Чапаєва і в скрутну хвилину мусила вперше в житті стріляти з кулемета по лавах офіцерів-білогвардійців... Детектив. Фільм. І пропозиція Сталіна оживити стрічку... любовною історією (пам’ятаєте, Пєтька і Анка?)... І ще багато іншого. Читайте, кому пощастить.

Роздуми викликає оповідь «Делать жизнь с кого» про Ернесто Че Гевару — революціонера, героя латиноамериканських повстанців. І не тільки їх... Був главою банку, міністром і всесвітньо відомим революціонером-терористом... Багато що про нього вигадано, його широко прославлено. По-різному оцінено.

Безперечний інтерес викличе есей-інтерв’ю з Махмутом Ахметовичем Гарєєвим — президентом Російської академії військових наук, доктором історичних, доктором військових наук, професором. Назва цього есею «Сталин, 22 июня — и тайна Рузвельта». Йдеться про те, як радянська розвідка (в тому числі і в особі Ріхарда Зорге) доповідала Сталіну про початок війни фашистської Німеччини проти СРСР. Міркування М. А. Гарєєва хоч у багатьох випадках суб’єк­тивні, але В. І. Вихристенко подає їх об’єктивно, заради істинності. Тому читати все це цікаво. Підпис автора: Москва — Одеса, 2003 — 2009 рр. Тобто, найсвіжіші роздуми.

Для знавців і просто любителів літератури: не лише з метою її прямого сприйняття, але й з намаганням зазирнути за куліси-долі самих літераторів та їх улюблениць... Про це в надзвичайно «засекреченому» есеї «Лиля Брик или «femme fatale». Багато шалених подій. Не ризикую їх навіть коментувати.

Помітивши, як навально наступають розділи книги на рядки моєї статті, зрозумів, що так можна написати і нову книгу на книгу Василя Івановича Вихристенка. А навіщо ж це? Читач справедливо насвариться на мене пальцем. Тому мушу якісь моменти подавати коротше. А вони ж по-своєму теж цікаві. І жаль. Та що вдієш? І газета наша теж страждає безневинно. А мужньо терпить. Терпи ж і ти, мужній читачу.

Отож розділи «Славянка с персидскими глазами или... «Шанель» № 17», «Через поле памяти», «Ратная слава одесского неба» (чудо-оповідь про тричі Героя, маршала Олександра Покришкіна), «Мой бикфордов шнур еще горит», «Нет, не отлетался!» (не менш захоплююча розповідь про Івана Микитовича Кожедуба, тричі Героя Радянського Союзу), «Чёрный ящик его жизни» (про Расула Гамзатова і його літературні та громадські справи), «Поворачивай, или я тебя застрелю!» (майже детективна і по-людськи зворушлива історія льотчиків-випробувачів Георгія Байдукова, Валерія Чкалова та їхнього колеги Сигізмунда Леваневського, а також їхні стосунки зі Сталіним та його оточенням), «Уроки минулого і сьогодення» (бесіди з видатним істориком Оленою Михайлівною Апанович, дуже повчальні і на диво сучасні), «Она умела держать удар» (тепло і щиро про видатну Агату Крісті), «Он защищал тебя, Болгария», «По нём звонит колокол» (про Ернста Хе­мінгвея). Усі ці розділи уважний читач зможе подолати і без моєї допомоги, бо їх поєднує промінь людяного світла, гуманного ставлення до кожної особистості — навіть і тоді, коли її думки зовсім не подібні до думок самого опо­відача, пана Василя.

Хіба що кілька слів хотілося б сказати стосовно есею про Хемінгвея. Свого часу і я захоплювався творчістю цього своєрідного генія. Розумію, чому В. І. Вихристенко поставив цю розповідь у кінці книги. Можливо, і його, як і мене, колись приголомшило самогубство (постріл у себе з мисливської рушниці) письменника. Адже йдеться про інтерв’ю Фіделя Кастро кубинському критику і журналісту Норберто Фуетносу щодо особи Ернеста Хемінгвея.

Керівник народу Куби дуже відверто, з чистим серцем відпо­відає на питання, вважаючи Е. Хемінгвея добрим супутником свого життя. Серед творів письменника особливо відзначає «По ком звонит колокол», «Прощай, оружие», «Старик и море», оповідання про мисливство в Африці, нариси про Гольфстрім... Дивує дуже тонке розуміння Фіделем Кастро художнього багатства творів класика американської літератури. Повість «Старик и море» Ф. Кастро цілком справедливо назвав шедевром. Зокрема, відзначив: «Знаешь, больше всего мне нравятся у Хемингуэя его монологи, которые у него получаются как ни у какого другого писателя...».

Я і нині приєднуюся до цієї оцінки. І не тільки я. А й багато моїх сучасників. Точніше, моїх ровесників.

Щиро вдячний Василю Івановичу Вихристенку за цікаву книгу. Можна інколи з ним і сперечатися, але в нещирості його не обвинуватить жодна душа. Вітаю, колего. Дай, Боже, тобі витримки.