22 ТРАВНЯ — 150 РОКІВ З ДНЯ ПЕРЕПОХОВАННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА В УКРАЇНІ

Не часто випадає нині побувати на бодай невеликому святі української культури, та ще й задля вшанування пам’яті великого українського генія. Нещодавно така подія відбулася в одеському Будинку вчених у контексті начебто й дослідженої, та все ж недостатньо поширеної серед місцевого громадянства теми «Шевченко та Одеса».

Про давнішу відкритість до української культури міста, яке сьогодні наче стіною відгороджене від неї, говорив культуролог Роман Бродавко, до недавнього часу — завідувач міським управлінням культури. Тут, на півдні, Україна була завжди. І тоді, коли жандарми виарештовували всіх, причетних до поширення творів Шевченка й навіть до читання «Кобзаря» — багато свідчень по це зберігається в архівних надрах. Й тоді, коли зі сцени маленького театру на Пересипу вперше могутньо зазвучала «Реве та стогне...» — і всі, як один, повставали зі своїх місць наче при виконанні гімну, та вона і є гімн, як рівнож лисенківське «Боже, великий, єдиний», як «Заповіт», хоч він і став, на лихо, лише ритуальним співом...

А потім всіх захопив вокальний виступ доцента Музичної академії Антоніни Гулієвої. Незчисленна кількість Шевченкових творів у репертуарі співачки могла б скласти цілий великий концерт. Глибоке проникнення у саму сутність Шевченкової поезії, пронизаної болем і гнівом, викликало певні думки і роздуми про минуле і сьогочасне, як і про те, що довго ще його поезія, його звернення до нащадків залишатимуться без відповіді...

Згадуємо про нашого Пророка, як правило, двічі на рік, у березневі й травневі дні, пов’язані з датами його народження й смерті та перепоховання. Чи не тому ще й по сьогодні залишаються нездійсненими його заповіти?

Рівно сто п’ятдесят років тому, такого ж погідного травня, Тарас Шевченко з холодної імперської столиці вирушав у свою останню — й довічну вже — подорож до України, — вирушав, за козацько-лицарським звичаєм, під червоною китайкою.

«З’явися, батьку, серед рідного краю, та згромадь навкруг себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, хоч помиляючись, зачнуть глаголити непозиченою мовою після столітніх позичань», — говорив тоді Пантелеймон Куліш на Смоленському цвинтарі Санкт-Петербурга.

Важка й довга була та дорога до Дніпра. Ще довшою видалася в часі дорога його до України — з такими вже звивинами та вибоїнами, на які лише й здатна покручена історія наша. А дорога його до українців усе ще триває, і кінця їй не видно.

«Не вдержала тебе чужа земля в своєму холодному лоні. Тяжко ти сумував, що тебе засипають чужим піском, жадав, щоб поховали на Вкраїні. Ми проводжаємо тебе на славу Україні. На Славу!».

Україною везли домовину чумацьким возом. 22 травня 1861 року сумна процесія прибула до Дніпра. Через Ланцюговий міст несли труну студенти університету. Кілька годин чекали дозволу зайти до ближньої Христовоздвиженської церкви.

До Дніпра за труною вже йшла величезна кількість людей. Попереду верхи жандарми, потім сумна музика, далі священики, а вже потім несли труну. Час від часу процесія зупинялась, і тоді промовляли до людей Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Михайло Чалий... А далі пароплавом «Кременчук» повезли Шевченка до Канева...

На сороковини поета Пантелеймон Куліш написав промову. Є у ній такі слова:

«Настав для нас великий час святої праці на користь нашої нації, а могила Шевченка мусить нам стати початком нової науки і правди християнина».

Та праця і та наука тривають і нині. Цілком очевидно, що задовго тривають, так довго, що вже й забулися основи тієї науки. Чи заглибока могила Шевченкова, а чи зависока гора Чернеча, що й не кожному до снаги здолати її — для багатьох і багатьох вершина та захована десь поза хмарами. То таки ж легше згадати Шевченка бодай двічі на рік, аніж глибоко замислитися одного разу над його заповітами, над його заклинаннями до нащадків, до свого народу. Важкий то гріх — невиконання заповітів того, кого вже 150 років іменуємо Батьком, називаємо Пророком та приходимо до нього, у камінь чи бронзу втіленого, зі своїми кривдами. Та мовчать і камінь, і бронза, й тільки живе слово Тарасове, крізь кожне серце пройшовши, здатне викресати з нього вогонь.

А проте, зі своїми кривдами треба йти до кривдників. Пам’ятаючи про своїх прадідів великих. Як пам’ятав Шевченко про свого діда Івана Грушівського, невстрашимого учасника Коліївщини та Холодного Яру. Той лицарсько-козацький дух зробив з українського кріпака того, ким він став — для сучасників і для нащадків їхніх. Тож і «творив Шевченка гнів, а не любов», за влучним висловом сучасного поета.

Чи не так само мислив геніальний Лесь Курбас, коли ставив тут, в Одесі, Шевченкових «Гайдамаків»? Ану хто насмілиться сьогодні повторити щось подібне?! Й оте «Кари ляхам, кари!» — чи не стосувалося воно ворогів української незалежності, що в той самий час доконували молоду ще незміцнілу державу — та ми у кожному його слові знайдемо відгомін наших днів. За те й згинув на Соловках український геній разом з іншими сотнями й тисячами, чиї серця запалали від Шевченкової іскри.

От про що думалося на тому вечорі у Будинку вчених під розповідь про ім’я Тарасове тут, на Півдні, де Україна була завжди, коли ще не було тут нічого, де вона є і буде, бо Україна — то і є Шевченко.

Тож дивно і дико чути недолугі слова про те, що нема, мовляв, в українців класичної літератури, та бачити на екрані картинку, на якій під купою недбало скинутих книжок — напис: українська література. Слово — воно все стерпить, на те й стоїть на сторожі, Шевченком поставлене ще.

І як тут не згадати слова одесита Володимир Жаботинського ще з 1911 року, — не українця, але дуже близького нам за духом, про те, що завжди «Шевченко зостанеться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, що не дає українцям зійти зі шляху національного відродження». І ще: «Наш південь став найулюбленішою ареною чорносотенства, надто міста й містечка, де воно має чималий успіх. Досі ми не усвідомлювали, чи можна боротися з цим, і якщо можна, то якою зброєю. Тимчасом це питання заслуговує на пильну увагу, позаяк за нинішніх умов нашому краєві не на користь ні міське самоуправління, ні навіть право посилати депутатів до Державної Думи. Депутати півдня — головне опертя реакції».

Одні, як і раніш, люблять Шевченка, інші — ненавидять та, скриваючи цю ненависть, пристосовують до своїх потреб, спрямованих проти українців.

Дивімося й розпізнаваймо, щоби не схибити.