«Бажаний найбільш можливий градус ізоляції України в політичній і дипломатичній сферах, обмеження її політичного впливу і можливості для отримання допомоги, розміщення її скомпрометованих фігур під вогонь міжнародної критики... створюючи зображення прихильника жорсткої руки, націоналістичного і комуністичного неорежиму».

(Цитата Сергія Караганова з книги Романа Солчанюка

«Україна і Росія: Пострадянський Перехід»,

Rowman & Видавці Littlefield, Сполучені Штати, Оксфорд, 2001, стор.69)

Ким адресована антиукраїнська література РФ?

Сьогодні мені потрапило під руки інтерв’ю одного банківського (від слова Банкова) політтехнолога. Одного з тих, кому сьогодні приписують сценарії розколу України та роботу одночасно на двох президентів — Російської Федерації і України. Він в інтерв’ю переконував, що немає ніяких технологій розколу, продукованих Москвою, є неспокійна Україна і є тут відморозки-нацисти та таке інше.

Наша країна Україна в сенсі провокацій настільки недосвідчена, що готова вірити всьому, що кажуть і показують з телевізора. Ми ж дотримуємося думки, що щодо України існують плани розколу. І зараз що­дня переорюється українське поле, в якому насаджуються конфлікти. Те, що робота з вирощення ненависті стала як ніколи активною і виявляється плідною, ми готові довести.

Винесену в епіграф цитату Сергія Караганова одному з авторів цих рядків надіслала приятелька, докторант Кембриджського університету. Вона публікує свої роботи в різних наукових академічних виданнях і просто хотіла цією цитатою продемонструвати правоту минулих викладок УНІАН про те, що розкол України підтримується і всередині, і за її межами. Сергій Караганов, свого часу — член Ради безпеки Росії, говорив про необхідність міжнародної ізоляції України та створення їй націоналістичного іміджу навіть у ті часи, коли між нашими країнами ще й медовий місяць не закінчився. А зараз ми хотіли б навести назви книг, які видаються останні роки в Російській Федерації або в Україні на гроші російських авторів: «Украинская химера. Отрекаясь от русского имени», «Независимая Украина. Крах проекта», «Поле боя — Украина. Сломанный тризубец», «Война 2010. Украинский фронт», «Россия — Украина. Когда заговорят пушки», «Украина: противостояние регионов», «Американское сало». Ці книги чиясь люб’язна рука розмістила для безплатного скачування в Інтернеті. Наберіть анотацію до цих книг в Інтернеті (ми читали не всі з них) і ви побачите абсолютно чіткі месиджі: Україна розпадається на регіони (все починається з Криму), Америка — агресор, Росії потрібно відновити втрачені землі.

Там пропонуються різні сценарії і змальовуються різні уявні результати цих сценаріїв. України без Криму. України без Галичини (у крайньому випадку, якщо не зможуть її перемолоти). Україна з неспокійним південно-східним поясом, де, напевно, можна буде поставити будь-який уряд. Скажіть, на чиї гроші видається подібна література? Адже це не Агата Крісті, не Борис Акунін. Це не комерційні видання. Вгадайте з трьох разів: хто фінансує видання подібної макулатури?

Перші плоди «інтеграції» України з РФ:

плекання ненависті між регіонами

Так склалося, що дві частини України по-різному бачать історію, по-різному дивляться на багато речей. Але завдання влади, як мінімум, примиряти ці регіони. На початку 2010 року тема українського розколу вже забута. Вона зникла із ЗМІ. Її затулили звичайні со­ціальні проблеми. Але прийшла нова влада, а з нею нова команда радничків. І нам щодня стали нагадувати, що в Україні проблеми з єдністю. Першою великою «перемогою» авторів роз’єднувальної роботи стали події 9 травня.

УНІАН двічі писав про технологію провокації 9 травня в Львові. Ми поетапно розписали, як готувалася і реалізовувалася провокація. Ми дійшли висновку, що внутрішньоукраїнською метою політтехнологів Президента було знайти фішку, яка б реанімувала тему розколу між регіонами України. На чому можна виростити ненависть Заходу і Сходу України, Заходу і Півдня України? Неонацизм. Ось воно. Всі події, сюжети і прес-конференції після 9 травня працювали на те, щоб показати неповагу Галичини до вічних цінностей Перемоги і зростання там неонацистських настроїв. Намір влади зрозумілий: ненавидячи одне одного за різні погляди на історичне минуле, різні регіони України не будуть спільно ненавидіти владу. Довгострокова ефективність такого сценарію сумнівна, але хтось переконав Банкову, що це правильно. І Президент, який, за нашими даними, зумів розумно обламати «фахівців», які колись влаштовували «тероризм» у Макіївці, цього разу прийняв сценарій. Але ми згадали, що провокації у Львові мали ще одну довгострокову мету. Якщо не вийде взяти під контроль всю Україну, спробувати зробити це без Галичини. Формувати образ галичанина наступним у галереї світлих образів після грузина, прибалта. Продовжувати цю роботу аж до визрівання на цій території сепаратизму. Принаймні, той самий телеканал «Інтер», який плідно імітує російське телебачення, перед по­діями 9 травня далекоглядно «передбачав» провокації, точніше ростив їх у головах телеглядачів, а після подій 9 травня на тому ж ток-шоу ставив запитання: «Чи стануть львівські події початком протистояння в українському суспільстві?» Нам у відповідь хотілося запитати: чи буде чесний журналіст ставити подібне питання, якщо йому не платить офіційна Росія? Адже така постановка — це поглиблення і консервація (у жодному разі не розколу) конфлікту, причому рукотворного конфлікту. Педалювання теми протистояння українських регіонів на ґрунті неонацистських настроїв приписують навіть раніше авторитетному Шустеру.

А ось як звучить анонс заходу українського бюро російського інформагентства, який проводиться в Києві: «Львів 2011. Громадянська війна в Україні: підсумки і загрози». Де громадянська війна? Звідки?

Зовсім несподівано спливла тема федералізації України. Але під нею вже підписався не член Партії ре­гіонів Тихонов. А старий добрий український комуніст Петро Симоненко. Саме він озвучив необхідність федералізації України.

Цікаво, що Компартія, яка продовжує нести в маси свої високооплачувані істини, недавно в парламенті України стоячи вітала члена російської Держдуми Костянтина Затуліна. Прямо, як працедавця. Затулін покартав Януковича, що той не підписав закон про використання червоного прапора, і наступного дня Янукович підписав... А журналісти знову сиділи і ворожили: що це? Доконаний примітивізм першої особи держави чи її доконана залежність від РФ? Адже мати закон, який зобов’язує Галичину вивішувати червоний прапор на 9 травня, це створювати все нові й нові конфлікти на кожний наступний День Перемоги. Отакий ось прихований конфлікт.

У політтехнологів Росії (окремі з них одержують зарплату одразу з двох — української і російської кишень) за душею є багато всіляких способів плекати в Україні ненависть, є різні сценарії і механізми її загострювати і підтримувати.

Хто продукує конфлікти?

У журналістському середовищі склався певний стереотип, що в українському уряді є міністри, призначені за наполяганням Кремля. Так це чи ні, достеменно ніхто не знає. Але саме ці персони стають продуцентами конфліктів у нашому суспільстві.

Першим чиновником у цьому ряду називають голову СБУ Валерія Хорошковського. Після його призначення відомство почало «роботу» з міжнародними фондами (затримання керівника фонду Аденауера Ніко Ланге напередодні візиту Януковича до Німеччини, перевірки Фонду «Відродження», пресування істориків, що займаються тематикою національно-визвольного руху). Безперечно, що ці факти не тільки обурювали національно-орієнтовану частину суспільства, журналістів, істориків, а й мали довгострокову перспективу ревізії Україною західного курсу і компрометацію в очах європейського співтовариства.

І при цьому СБУ відпускає на батьківщину російських шпигунів, затриманих при Наливайченку, і ліквідовує в структурі відомства департамент контррозвідки по Росії). При цьому проросійські партії Криму з вельми слабкою аргументацією і ще слабкішим представництвом на півострові раптом виявляються здатними на всеукраїнський вояж і «переможний перформенс» у Львові.

Вершиною СБУшного вигадницт­ва можна назвати висилку з України чеських дипломатів. Є підстави вважати, що це стало відповіддю голови СБУ за надання міністрові уряду Тимошенко Богдану Данилишину політичного притулку.

До таких же відносять міністра внутрішніх справ Анатолія Могильо­ва і міністра освіти Дмитра Табачника. Перший, як то кажуть, повинен забезпечувати бездоганне проведення акцій типу «Георгіївська стрічка». Другому немовби делегована роль створення спільної (ро­сійської) неконфліктної версії історичної науки.

Несізіфова праця щоденних

антиукраїнських провокацій

Людині з нормально розвиненими патріотичними почуттями спостерігати щоденне плекання конфліктів у нашій загалом спокійній країні непросто. Можна скидати в спам розсилки антиукраїнських сайтів. Але в головах залишається їх зміст. Мерзенні замітки, кожна з яких цвях, за допомогою яких розпинають країну Україну. Ось, наприклад, росіяни в Україні оповіщають, що в Києві знесли храм-палатку Олександра Невського Московського патріархату біля парламенту. Ставлять відеоролик з цим зносом. При цьому не згадується, що в Києві є два храми Олександра Невського (один з них у центрі) й обидва — Московського патріархату.

Або ось, наприклад, росіян України захопила тема пробудження підкарпатських русинів. «Росіяни України» вирішили, що є такий етнос і його треба підтримати. Давно відіграну тему, якою Закарпаття легко і швидко перехворіло в період національного відродження, визнавши, що вони українці, тепер, через двадцять років, узяли на озброєння росіяни. Тільки не росіяни в Україні. А негідники з РФ, які намагаються засівати українське поле новими конфліктами.

З цієї ж серії спроби вирощення в Криму групи проросійських татар, а також «завезення» екстремістських організацій, які б дали Москві можливість говорити про зростання ісламістських настроїв на півострові.

Сайти, призначені для росіян, розпліднюють абсолютно незграбні антиукраїнські інформприводи. І тривожно, що кожний з них може стати великою загальноукраїнською провокацією, якщо так вирішать у Кремлі. На протидію Банкової, МВС, «Інтера» сподіватися не випадає...

До речі, кажуть, що серед питань, передбачених наступним переписом населення України, окрім інших, буде питання «До якої національності ви себе відносите і якою мовою ви розмовляєте в сім’ї?». Останнім запитанням нібито спробують збільшити коло російськомовних людей, щоб мати солідніші аргументи для захисту російської мови в Україні. Ніби, да, хай етнічних росіян мало, але людей, які розмовляють російською мовою, вже ось як багато. (Нас справді багато, але вивчити державну мову росіянам України, не хворим на ро­сійський шизо-шовінізм, неважко).

Цікаво, що серед політичних і су­спільних фігурантів, відібраних офіційною Росією місіонерами Руського миру, немає жодного справді авторитетного науковця, політика чи громадського діяча. Жодного.