М.О. Балан, голова Ананьївської райради, відзначив свій ювілей. На відповідальній посаді керівника району він уже десять років. Наш кореспондент намагався з'ясувати, як ювілярові живеться, що його хвилює, допитувався, як прожито ці п'ятдесят років.

– Миколо Олексійовичу, п'ят­десят років – це багато чи мало?

– Несподіване запитання... Безумовно, з одного боку, багато, бо позаду перше кохання, перші в житті кроки, невдачі, випробування, успіхи, втрати та надбання. Чесно кажучи, пережито чимало: у період з 2004-го по 2007 рік поховав батька, матір, п'ятдесятирічного брата й зятя, якому було 21. Пережив і переслідування від помаранчевої влади за свої переконання... Коли був в опалі, деякі «однодумці» відвернулися від мене... Але з другого боку, було багато й хорошого: зроблено чимало для людей, багато хто з них підтримував мене в різних ситуаціях. Тому, озираючись назад, можна сказати, що п'ятдесят – це мало, але життя прожите не марно. Але й все ж таки багато планів ще не здійснено. Хотілося б більше уваги приділяти своїм рідним та близьким, тому що починаєш розуміти, наскільки вони близькі, коли втрачаєш їх...

– Так склалося, що Ви змолоду реалізуєте себе як керівник. Знаючи Вас давно, завжди відзначав Ваше вміння працювати з опозицією та залучати її на свій бік. Як Вам це вдається?

– В опозиції не треба бачити ворога, а лише опонентів. І завжди пам'ятати, що це твої земляки, або земляк, і ділити нам нічого. Просто ми на різні проблеми по-різному дивимося. Поважаючи думку опонентів, намагаюся залучати їх до розв'язання життєво важливих проблем нашого рідного краю. Гадаю, що від такої тактики керівника лише виграють жителі району, виграє наша спільна справа.

– Наскільки мені відомо, Вам вдається на сесіях домагатися згоди депутатів.

– Згода досягається шляхом пошуку консенсусу, врахування думок усіх, незалежно від політичних поглядів, а також толерантним ставленням до тієї чи іншої ідеї. Поєднувати вдається, насамперед, на основі доцільності розв’язання проблем розвитку Ананьївського району.

– Чого гріха таїти, до реформ, часом непопулярних, але вимушених, у нашій країні, як і у вашому районі, неоднозначне ставлення...

– Безумовно, реформи сприймаються болісно і не так вже просто. Але в той же час демографічна ситуація в районі змушує нас реформувати і медицину, і освіту. Скажіть, як може існувати школа, у якій двадцять-тридцять років тому було триста учнів, а зараз тридцять, і двадцять викладачів, десять чоловік – техперсоналу?.. Один вчитель викладає кілька предметів... Про які знання може йтися? Або кому потрібні ФАПи без фельдшера та без ліків?

– Ви, на мій погляд, людина-творець. Ваші педагогічні здібності розкриваються у тому, що Ви можете переконати, залучити на свій бік. А як у родині? Чи існує проблема батьків і дітей? Вашому сину Олександру – тридцять один рік, він працює в Одеській обласній раді, а Оксана, донька, поки що тимчасово не працює...

– Проблем, що розділяли б, мовби танковий рів, у нас немає. Спілкуюся з дітьми на різні теми з раннього дитинства, заборонених тем не існує. Водночас за деякими питаннями погляди наші розходяться. Наприклад, ми з дружиною Наталею Григорівною – люди сільські і з задоволенням займаємося присадибним господарством, а діти цього не люблять. На околиці Ананьєва зберігся старенький будиночок, де 300-400 років жили мої предки. Ми з дружиною багато часу провадимо там, а діти не можуть поки що зрозуміти, для чого це. Але згодом, я гадаю, вони це зрозуміють. Син більше спілкується зі мною, а донька – з мамою. А загалом між нами всіма повна довіра. У родині в нас прийнято один з одним радитися. «Сімейні ради» будуються за принципом: ви, діти, вчіться у нас життєвого досвіду, а ми з матір’ю у вас будемо вчитися сучасніше дивитися на життя.

– Миколо Олексійовичу, Ви з Наталею Григорівною прожили тридцять два роки. Колись Ви говорили мені, що вона для Вас – кохання з першого погляду й на все життя. Якщо я не забув, Вам тоді було вісімнадцять, а їй – сімнадцять. Напевне, нелегко бути дружиною керівника району.

– Для мене моя дружина – це не просто тил, це моя берегиня, моя порадниця, моє натхнення. І, зізнатися, без неї я не мислю свого життя. Є дуже гарні жінки, але не дуже розумні. Є розумні, але не дуже гарні. Або гарні, розумні, але не віддані декабристки. Мені пощастило жити з жінкою, яка поєднує у собі всі найвищі моральні якості і, разом з тим, вона залишилася простою людиною, яка не пишається тим, що вона дружина начальника. Звичайно, вдома, на кухні, я ділюся з нею, адже вона в гущі життя, знає, про що люди говорять, про що думають. Коли треба, дослухаюся до неї, вирішуючи щось важливе для району. Але я вдячний Наталі за те, що вона ніколи не втручається в мою роботу, вміє щиро радіти й співпереживати.

– Ви часто буваєте в Одесі. Кому із членів Вашої родини Ви намагаєтеся купити якийсь подарунок?

– Коли були живі батьки, я завжди намагався хоч щось їм привезти. І тепер, з роками, коли їх вже не стало, розумію: для них не важливо було, що саме я привіз, їм була дорога моя увага. А зараз намагаюся з Одеси привезти сюрприз своїй одинадцятирічній онучці Вікторії, яку безмежно люблю. Вона й розумна дівчинка, і фізично добре розвинена. Щоправда, не подобається мені, що вона, як і її ровесники, захоплюється комп'ютером. Вони живуть у якомусь незрозумілому для мене віртуальному світі. Тому намагаємося залучати її до здоровішого способу життя та виховувати на добрих сімейних традиціях...

– Ви вже десять років очолюєте район. Зроблено за цей час чимало. І все ж таки є те, чим Ви пишаєтеся, і те, що Вам ще не вдається здійснити?

– Звичайно. Ми з депутатським корпусом, керівниками різних рангів району чимало зробили, я про це говорити не буду. А що мене найбільше хвилює, скажу: на місцевому рівні ми не можемо розв’язати проблеми газифікації району, будівництва доріг, працевлаштування населення. Це мене дуже турбує...

– Є люди, які Вас не сприймають?

– Безсумнівно, є... Є навіть і вороги... Однак це декілька посадовців, які хотіли б покерувати районом, але це не їхні обов'язки. А якщо говорити про простих людей, то я хочу заслужити їхню довіру. Ну а ставлення деяких начальників я переживу. Тримаю себе в тонусі, вважаю: на те й щука в річці, щоб карась не дрімав.

– І все ж таки, що може сьогодні райрада?

– Тих повноважень, які є на сьогодні, недостатньо для того, щоб виконувати накази виборців, щоб ефективно керувати районом. Тому вважаю, що треба розширити повноваження місцевих рад. Наприклад, оподатковування. Невже звідкись видніше, хто скільки повинен платити податків? На мій погляд, усі питання оподатковування слід вирішувати на місцях. Або чому лісом, як приналежністю нашої громади, мусить розпоряджатися хтось, а не ті, хто його саджав (а це й наші діди і батьки, та й молодь)... Словом, на законодавчому рівні треба нам, місцевим радам, розв'язати руки і дати можливість бути господарями на своїй рідній землі. До речі, ви в «Одеських вістях» про це неодноразово писали. Мені б хотілося, щоб про наш район, про наш Ананьїв ви писали частіше, хоча розумію, що районів і міст в області багато. І все ж таки треба віддати належне колективу редакції за новизну у висвітленні життя Одещини і особливо органів місцевого самоврядування. «Одеські вісті», на мій погляд, мабуть, одна з небагатьох газет, які так різнобічно висвітлюють життя рад усіх рівнів. Щоправда, порадив би бути зубастішими. Але правда життя на її сторінках, як у дзеркалі, гідно відображується. Можливо, тому останнім часом у нас в районі стає все більше ваших передплатників.

– Спасибі за добрі слова, але сьогодні ювіляр Ви. Тому прийміть найщиріші побажання добра. Ви переконали мене, що п'ятдесят років – це не так вже й багато. Головне, що вони гідно прожиті. Нехай на життєвому шляху, що залишився, Вам зустрічається якнайбільше однодумців.