Напередодні 70-річчя початку німецько-радянської війни лідер партії «Фронт змін» Арсеній Яценюк закликав провести 22 червня спільну молитву «за наших полеглих, замордованих, задушених, за тих, хто пропав безвісти». А очолити цю загальнонаціональну молитву запросив ієрархів українських церков, лідерів релігійних спільнот.

Громадянська, високопатріотична ініціатива знайшла відгук у людських серцях. У багатьох містах України цього дня люди молилися за спасіння душ мучеників війни, яка прийшла тоді на українську землю.

Дев’ять років тому один з телеканалів — тоді телебачення ще хоч трохи було українське — показав документальний фільм у кількох частинах «Війна. Український рахунок». А в українців, як відомо, є свій, окремий рахунок до тієї війни. Це була жорстка правда про борню на нашій землі — і за неї також. Це було те, що дуже потрібне українцям, всьому нашому суспільству, потрібне не лише вчора, але ще більше — сьогодні і завтра. Щоби упевнено йти у майбутнє та будувати європейську державу. Багато є охочих розділити нас — у ставленні до війни, розділити духовно, навіть територіально, роз­ділити нашу пам’ять. Війна за Україну триває, і це справжня битва, але тепер уже — битва за наші душі. Так було, і так є, але так не повинно бути.

Та чи можливо розділити серце? А воно у нас єдине, і ним ми любимо нашу Вітчизну, не ту, злу для нас мачуху, котрої вже нема, а ту, в якій живемо і яка завжди була: це — Україна. Любимо тою чи тою мірою. Поки що, бо так не повинно бути.

На жаль, та війна, розпочата 70 років тому на терені України, продовжується й понині. Чи можна бодай один день прожити без неї? Важко, але можна. Принаймні, спробувати, зробити хоча б один крок у цьому напрямку. В напрямку майбутнього. Таким кроком стала всенародна поминальна молитва...

За півгодини до початку всенародної молитви Алеєю Слави поверталися від пам’ятника Невідомому матросу керівники міста й області, єпархії Московського патріархату, ветерани війни, розвівалися над ними червоні прапори. Свої квіти вони поклали окремо, і свої слова про 22 червня 1941 року також виголосили окремо. Хоч ініціатива про всеукраїнський молебень не була ані політично забарвленою, ані категорично несприйнятною. Хіба ж пам’ять про війну не може бути спільною для всіх?

Та обійдемося тут без коментарів. На щастя, ті, хто прийшов до Вічного вогню на Алеї Слави на загальнонаціональну молитву про прапори не думали — ні про комуністичні, ані про партійні. Лише один прапор — Державний — майорів над головами людей, і здавалося, що спільна молитва очільників різних релігійних конфесій разом з людьми різних національностей, об’єднаних пам’яттю, разом з нашим прапором возноситься усе вище й вище.

Люди прийшли до монумента з тихою молитвою в серці та з квітами в руках. Вони душею відчули той біль і ту тривогу за Україну та її майбутнє, з яких зродився заклик до спільної молитви.

Говорить настоятель Одесько-Балтської єпархії Української православної церкви Київського патріархату владика Яків:

— Сьогодні весь український народ скорбить за тими, що полягли, невинно убієнні, за волю і долю України. Це історія. Близько 10 мільйонів українських людей забрала війна. Є сьогодні Україна, є у неї незалежність, є воля і слава. Але біда в тому, що намагаються реставрувати ті часи, коли вона була у складі СССР. Царство, яке будується на піску, на роз’єднаності, не встоїть. І мені боляче, що ще не всі гілки православ’я, інших релігій, прийшли віддати належне Богу і воїнам перед цим пам’ятником. Я хочу подякувати ініціаторам — це «Фронт змін», Християнсько-демократична партія, які відчувають тривогу за долю теперішньої України. Господь один для всіх. І нехай буде одна Україна для всіх, і одна державна мова. От тоді, коли будемо єдиними устами, єдиною думкою хвалити ім’я Господнє, тоді будем будувати Україну в одному напрямку. Я вдячний вам, дорогі владики, дорогі отці, кому небайдужа сьогодні Україна і наш український люд. Слава Україні, слава українському народові!»

Серед присутніх багато молоді, вони стоять під палючим сонцем й уважно слухають. А біля мікрофона вже керівник Одесько-Кримської екзархії Української греко-католицької церкви владика Василь (Івасюк).

— Той сум і біль пройшов через кожну домівку, через кожне серце, — каже владика. — Може, замало прийти і покласти квітку біля пам’ятника, замало короткої молитви. Але те все треба пропустити через власне серце, через власну совість. Ті місця нашої пам’яті — Биківня, Бабин Яр, Дем’янів Лаз, ось ця стела в Одесі, одеські катакомби — це все мовчазні пам’ятники того лихоліття, тих важких часів. І вони неначе кличуть сьогодні: зупинись отут, бо ті люди, котрі тут загинули, уже вдома, а ми з вами ще в гостях. А тому стараймося кожний з нас бути добрими людьми, добрими християнами.

— У кожному серці є щось своє, що в’яже його з цією пам’яттю, — наче продовжує цю думку представник Одесько-Симферопольської дієцезії Римо-католицької церкви

о. Юрий Нагорний. — Мій батько воював ще в Першу світову війну, дісталася йому і Друга. Родина моя працювала в тилу. Ми сьогодні повинні сказати, що молимося за всіх, хто загинув. Минуло 70 років. І нам потрібно переусвідомити стандарти, які нам закачували в свідомість, підсвідомість, де ми ділилися на своїх і чужих. Винні ідеології, які звели на полі бою людей. І ми, представники християнських та інших церков, думаємо про загиблих, згадуючи їх у цей день. І просимо, щоб великий Христос об’єд­нав усіх в собі на небесах.

Молитву на старовірменській мові прочитав представник Вірменської апостольської церкви отець Варак.

— Я одесит, знаю свій рід до четвертого коліна, — мовив представник головного рабина Елійогу Хусід. — 70 років тому якраз у цей день мій дідусь попрощався зі своєю дружиною, мабуть, взяв на руки мою маму. І пішов. І не повернувся. Другий дідусь порвав свій «білий білет» і попросився добровольцем у морську піхоту. То були смертники. Його врятувало диво: був важко поранений і демобілізований під час війни. То як я можу ставитися до цього дня — 22 червня? Сьогодні на ранковій молитві у синагозі з нами був учасник війни, йому вже далеко за 80, я дивився, з яким трепетом сьогодні з ним віталися. Є якісь речі, які називають обов’язком, боргом чи ще якось, ми можемо не визнавати це, але нікуди від цього нам не дітися. Ми всі винні, зобов’язані — моїм обом дідусям, цьому чоловікові з синагоги, тисячам їхніх побратимів з того протистояння сімдесятирічного вже. Важко і практично неможливо зрозуміти якісь речі, у яких ти не був учасником. Тож мусимо себе спитати: а що ми можемо зробити? Не випадково ми називаємо дітей ногами батьків. Чому? Якщо батько щось не встиг виправити, не встиг зробити, залишається син. Маємо піклуватись про тих людей, про тих вже небагатьох, котрі залишились. Про їхніх нащадків. Про своїх дітей — в пам’ять про те, що мій дідусь не побачив своїх онуків, правнуків... Говорити лише теплі, щирі слова своїй дружині, сестрі, братові...

— Перша така молитва пам’яті відбулася місяць тому в селі Маяки Біляївського району, — сказав представник Українського клубу Одеси Андрій Юсов. — Україна може об’єд­натися. Якщо дивитися на 22 червня, і не лише на цю дату, не очима партій, а очима людей. Цей день стане для всіх днем скорботи, днем пам’яті про душі тих, котрі залишилися на тій війні...

А тоді залопотіли враз крильми на чистій синяві неба білі птахи — наче янголи, якими стали ті праведні людські душі. То голуби злетіли з дитячих рук у небо над пам’ятником, над нами всіма, над нашим прекрасним морем...

«Ми дякуємо всім, хто проявив небайдужість, відгукнувся на ініціативу і взяв участь у загальнонаціональній молитві. Тільки гуртом ми збережемо цілісність нашої держави та єдність нашого народу», — з цими словами керівник секретаріату обласної організації «Фронту змiн» Олександр Остапенко та керівник фракції цієї партії в облраді Сергій Фаєрмарк звернулися до численного гурту, який зібрався на Алеї Слави, щоб пом’янути усіх полеглих, замордованих, задушених, тих, хто пропав безвісти.

Втрати колишнього СССР у тій війні становлять 32 мільйони. З них, за сучасними підрахунками, втрати України — щонайменше 8 мільйонів. Тобто, кожен четвертий. Лише в полон за час війни потрапило 5 мільйонів 700 тисяч червоноармійців, вижили менше 2 мільйонів. А скільки з тих уцілілих загинули у таборах ГУЛАГу?!

Ці страшні цифри важко осягнути розумом.

Прийде час, а він обов’язково прийде, і пам’ять народу очиститься від ідеологічної скверни. Нові покоління просто не сприймуть міфів минулого, якими його штучно обсадили. Тому що, за словами відомого філософа, ніколи не збереже себе той народ, який трактує себе так, як трактує його сусід. Якби Україна знала, куди вона йде — на Захід чи у зворотному напрямку, вона б знала, як трактувати війну. Тому війна, вірніше — ставлення до неї, правда про війну — це ще й питання самоідентифікації нації.