239 років тому в Лондоні був відкритий перший у світі стаціонарний цирк. Відтоді акробати, дресирувальники та клоуни перестали бути винятково кочівниками й поступово почали змінювати свій спосіб життя на осілий. Проте чи то так звана карма, чи то сама специфіка цього виду мистецтва в усьому світі знову й знову змушує запитувати: а чи не призначено циркові по самій суті своїй бути пересувним, не мати, так би мовити, власного дому? Та ось Олексій КУПІН, директор одного з найдавніших стаціонарних цирків на всьому пострадянському просторі – Одеського, розповів нам, чому сучасні реалії роблять усе актуальнішим питання про спорудження нового будинку для цього культурного закладу.

– Олексію Григоровичу, на глядачів не скаржитеся? Адже наш народ любить цирк…

– У радянський час у мене був план завантаження. Щодня я повинен був прийняти 95% зали, а сьогодні тільки 50%. У той час за рік наш цирк давав 410 вистав, сьогодні – сто п’ятдесят. Тобто, чотири на тиждень – більше ми не подужаємо. Наприклад, якщо я зроблю 10 вистав замість цих чотирьох, я повинен буду відразу оплатити всім – і артистам, і обслуговуючому персоналу, – десять виступів. А я цього зробити не зможу, бо наш звичайний глядач – людина з доходами нижче за середні. Ми запрошуємо дітей із дитячих будинків, багатодітних родин, громадян, про яких дбають благодійні організації. Цих людей ми обслуговуємо безкоштовно, бо все одно квитків до цирку вони не куплять: у них грошей немає.

– Чому віддає перевагу оде­ський глядач?

– Тваринам. Багато сучасних цирків працюють без тварин, а в Одесі без них глядач не піде на виставу.

– Одеський цирк займається підготовкою молодих артистів?

– Так. У нас є школа циркової майстерності. Навчання безкоштовне: держава оплачує двох педагогів­постановників, хореографа. У нашій школі займаються близько 30 чоловік. Ми готуємо повітряних гімнастів, жонглерів, акробатів, клоунів. Багато наших учнів їдуть працювати до Європи.

– Чому?

– Розумієте в чому хитрість: там вони не платять податків і одержують пристойно. До речі, у цирку «Дю Солей», великій канадсько­американській компанії, працюють артисти, з яких вісімдесят відсотків – вихідці із країн колишнього Радянського Союзу, а решта – китайці.

– Дресирувальників теж готуєте?

– Ні. Тут є свої складнощі. Наприклад, у радянський час, щоб стати дресирувальником, треба було спочатку років із 15 попрацювати поруч із кліткою асистентом, робітником, службовцем. І тільки з таким досвідом можна було займатися дресируванням. Адже робота із тваринами – це небезпечно.

Якось трапилася пригода: до цирку приїхав дресирувальник із тиграми. Одного ранку хтось забув зачинити клітку, і тигр вийшов із неї. У цей час жінка підмітала двір. Тигр до неї став лащитися ззаду, а вона подумала, що це хтось зі службовців жартує. Вона як розвернеться, як дасть йому мітлою по пиці! Він остовпів, а вона якимсь чином опинилася на гаражі – триметровому. Її знімали драбиною два чоловіки, а тигр сам зайшов до клітки. А міг би, мабуть, і хапнути…

– До речі, циркові артисти соціально захищені, наприклад, на випадок травми?

– Звичайно. Якщо артист зазнав травми з вини робітника, то цирк виплачує потерпілому гроші аж до самої пенсії. Якщо це з вини артиста, то йому оплачується лікарняний.

– Будинок Одеського цирку дуже старий. Ви одержуєте гроші на його реконструкцію?

– Скоріше, виділяються гроші на поточний ремонт. Розумієте, в Одесі давно слід було побудувати новий цирк. Але коштів на це немає. Реконструкція ж, умовно кажучи, – третина нового цирку. Звичайно, і у старого є переваги. Якщо нові будинки для цирку являють собою амфітеатри, то раніше будували «бочками». Така форма дає артистам змогу бути поруч із глядачами. У старому будинку можна виступати без мікрофона – буде чутно.

– А чим новий цирк буде кращим за старий?

– Є поняття: обслуговування глядача. Потрібно збільшити кількість туалетів, зробити гардероб, установити систему кондиціювання. У старому будинку це зробити неможливо. Стайня мусить бути великою, а у нас вона дуже маленька... Гадаю, що колись в Одесі побудують новий цирк.

– І наостанок – повернімося до дитинства! Ви пам’ятаєте своє знайомство із цирком?

– Так, мені було років із шість. На ті часи квиток коштував дорого, копійок із 20. І ми з друзями прослизали на гальорку певним методом – один ішов без квитка. Поки його ловили, ми проскакували з іншого боку. У день мого знайомства із цирком виступав Жеребцов. А взагалі я за професією музикант, та примхою долі 28 років тому став директором цирку. Я й не думав, що так вийде: ото вже цирк!