Інтерв’ю з головою Громадської ради освітян і науковців України

— Як ви оцінюєте процеси, що відбуваються сьогодні у вищій освіті?

— В Україні сьогодні біда зі ставленням суспільства і влади до освіти.

За радянських часів для того, щоб пробитися в житті, потрібно було мати гарну освіту, скажімо, технічну. Бо держава була індустріально-аграрна з великою потребою в технічних кадрах. І люди билися за освіту, освіта — це було престижно. Підприємства забезпечували 20 — 30% бюджету навчальних закладів, бо вони були зацікавлені в гарних фахівцях.

А що ми маємо сьогодні? Сировинний характер розвитку нашої економіки, безробіття, розвал електроніки, машинобудування, оборонної галузі призвели до того, що осві-ченість перестає бути престижною. В людей складається враження, що для того, щоб бути успішним, мати великий бізнес, не треба мати хорошу освіту. Потрібен лишень диплом. Потрібно бути нахабним, впевненим, войовничим, реакційним, напористим, врешті-решт навіть злочинним. Звідси, хто сьогодні в пошані? Юристи і економісти, політологи, журналісти — такий набір спостерігається в будь-якій колоніальній країні. Із 140 — 150 приватних університетів в Україні тільки в одному-двох дають технічні спеціальності. І державні виші спішать за ними. Подивіться, скажімо, на авіаційний університет. Скільки там технічних спеціальностей? У суспільстві складається спрощене, викривлене ставлення до освіти. А звідси йдуть страшні антидержавні гасла: не потрібне державне замовлення у ВНЗ, не потрібно вчити дітей за державний кошт, потрібно, щоб усі платили, комерціалізувати освіту, запроваджувати ринок скрізь. Це знищить Україну.

— Можливо, проблема у відсутності профорієнтування, а не лише у викривлених уявленнях про освіту та сировинному характері економіки? Діти вступають на престижні спеціальності, бо насправді не знають, ким вони хочуть бути.

— Потреба в профорієнтуванні буде тоді, коли буде потреба в різних фахівцях — коли ми перейдемо до інноваційного, індустріального розвитку.

Сьогодні система профорієнтації справді відсутня. Це питання, до речі, потрібно додавати до ЗНО — хай вчена рада школи рекомендує дитині перелік спеціальностей на основі біологічних та психологічних досліджень і педагогічних характеристик. А то у нас сьогодні абітурієнт подає заявку в п’ять вишів на три спеціальності. Не можна хотіти бути біологом, юристом, військовим і лікарем одночасно!

Крім того, потрібно повернути продуктивну працю в школу. Тому що сьогодні не може бути інженером чи управлінцем, юристом чи економістом людина, яка не була на виробництві. Якщо ти знатимеш, звідки береться, наприклад, письмовий стіл чи комп’ютер, то ти ніколи не говоритимеш дурниць, які говорять наші політики. Людина, яка пройшла виробничий цикл, буде гарним економістом. Чому наше Міністерство освіти сьогодні часто, що називається, «попадає в штангу»? А ви подивіться на його склад: там мало хто працював в освіті — вчителем у школі чи в університеті.

— Наразі існує два законопроекти про вищу освіту — один підготовлений міністерством, інший — народним депутатом Юрієм Мірошниченком. Який з них ви вважаєте вдалішим?

— (Ніколаєнко демонструє стос покреслених чорнилом роздруківок.) Я почитав їх — обидва оцінюю критично. Але після того, як Міністерство освіти і науки доопрацювало свій законопроект, він дещо поліпшився. Вони хоча б прибрали такі дурниці, як чисельний показник у визначенні — університет чи ні. Більше прав надано студентам. Разом з тим, цей законопроект скорочує держзамовлення, посилює комерціалізацію освіти, диктат Міністерства освіти і науки і так далі. Тобто в нього є низка недоліків. Незрозуміла доля вищих профтехучилищ, технікумів. Він не дає відповіді на питання, що буде з магістрами. У нас сумарно спеціалісти і магістри складали 80 — 90% від кількості бакалаврів. У новому законопроекті нема такого поняття — «спеціаліст». Отже, залишаться тільки магістри, а магістр — це сьогодні науково-освітній рівень, і магістрів не повинно бути більше 15 — 20%. Хіба це соціальна справедливість?

Стаття 53 Конституції України каже, що людина має право на повну вищу освіту за рахунок держбюджету на конкурсній основі. В довіднику професій, який складений і затверджений Міністерством праці, понад 7500 спеціальностей для працівників з вищою освітою, магістрів, спеціалістів. Бакалавр може займати там нішу в 10%. У нас там основні професії заповнювалися спеціалістами. Якщо ми зробимо магістрів-практиків, які замінять спеціалістів, і магістрів-теоретиків, — це буде правильно і справедливо.

— А щодо законопроекту Мірошниченка?

— Всі молоді люди страждають на екстремізм. От він категорично пише про те, що потрібно відмінити державне замовлення, а якщо не відмінити, то треба його реорганізувати, реформувати і так далі. Пропонує такий вихід. Визначити середню вартість навчання одного студента по Україні. А потім хай ВНЗ змагаються між собою за студентів. Скільки до нього студентів прийде — стільки йому і заплатять.

Давайте спробуємо на прикладі це уявити. От у нас чотири університети: технічний, економічний, юридичний і педагогічний. І сто відсотків студентів. Як ви думаєте, скільки осіб піде в юридичний? 60%. 30% — в економічний, 7% — у технічний і 3% — в педагогічний — це когось туди по любові до дітей занесе або мама була вчителькою. Що при такому розкладі буде за два роки, наприклад, у Київському політехнічному, з такими спеціальностями, як математика, фізика, з факультетами, які готують інженерів-зварювальників? Ми знищимо технічну, педагогічну, аграрну освіту. Змінити держзамовлення хочуть приватні виші. Їм хочеться добратися до

бюджету, а тоді майже автоматично спростити навчальні плани, відмовитися від держстандарту — і забирай гроші, як хочеш!

— Але чи комусь буде краще від того, що дитина, яка не хоче бути і не буде педагогом, піде в педінститут, бо там є вільні бюджетні місця?

— Я вам розкажу, що буде, і відкрию, що за цим стоїть. У 2007 році делегація України на чолі з президентом відвідала Хорватію. Ми обговорювали різні питаннях. Дійшли до питань освіти, бере слово президент Хорватії і говорить до Ющенка приблизно наступне: «У жодному разі не зробіть тих помилок, які ми зробили у 1989 — 1990 роках. Ми знищили власну освіту, ми відмінили безкоштовні підручники, і сьогодні половина дітей ходить в школу без підручників, ніякі комп’ютерні технології нічого не замінили, діти просто перестали навчатися. Ми відмінили обов’язкову повну загальну середню освіту. Це страшна криза, у нас сьогодні тисячі дітей бовтаються вулицями, не вчаться, не працюють, а віддані самі собі. І третє, ми відмінили державне замовлення у ВНЗ. Так-от, тепер ми щоб підготувати інженера, платимо 20 — 30 тисяч доларів і направляємо його в Італію. У нас грошей таких нема. В результаті у нас нема і серйозної економіки. Ми тільки обслуговуємо, тільки легка промисловість, тільки туризм, ми стали «банановою» республікою». Ющенко запитує мене: «Станіславе, а як у нас?» Я кажу: «Вікторе Андрійовичу, у нас теж окремі ваші радники хотіли так зробити. Я не дав це зробити». А радники що в Ющенка, що в Януковича ті самі — це МВФ, це Світовий банк.

Ваш редактор у статті доводить, що діти повинні вчитися за рахунок батьків. Неможливо буде ви-вчити дитину в державі, де 2/3 людей — за межею бідності. Він доводить, що державне замовлення — це основа корупції. А я вам говорю, що це повна нісенітниця. Корупційні схеми закладені, навпаки, в законопроекті Мірошниченка. Я за те, щоб ліквідувати не бюджетну, а контрактну форму навчання. До речі, цього року в президента Януковича була чудова можливість завдяки демогра-фічним показникам виконати свою передвиборну обіцянку — зробити 75% держзамовлення. Дітей же менше, це можна було зробити без додаткових затрат! Замість того пішли шляхом скорочення держзамовлення — воно цього року на рівні 52 — 53% для вступників.

— За законопроектом Мірошниченка університети отримають більшу автономію, і, наскільки мені відомо, ректорам ВНЗ цей законопроект подобається значно більше за міністерський...

— Я за автономію, але автономія університету не є автономією ректора, не є автономією групки ад-міністраторів. Автономія університету — це право вчених, науковців здобувати нові знання і давати кращі знання дітям. А вони кажуть про автономію від міністерства, яке щось там перевіряє. Люди добрі, у нас в міністерстві, коли я працював, було 290 осіб на 20 тисяч шкіл, на 15 тисяч садків, на 16 тисяч позашкільних навчальних закладів, на 650 технікумів, на 1000 професійно-технічних училищ і на 350 університетів. А департамент вищої освіти — це взагалі 20 осіб. Як може 20 людей контролювати сьогодні 650 технікумів і 350 університетів?

Я вам скажу, як виглядатиме автономія на практиці. Прикрившись тезою «не втручайтеся в наш освітній процес», навчальні заклади скоротять вивчення фундаментальних дисциплін, які потребують бази, професорів, лабораторій, і будуть реалізувати спрощений варіант продажу диплома. Сьогодні вже більшість приватних університетів, особливо філії, не навчають, а імітують навчання. Я бачив на власні очі університети, які розміщувалися у трикімнатній квартирі. Напишіть — остогидливий уні-верситет, всі здогадуються, що це за університет, я з ним воював довго.

— Але ж діти, які навчалися в цій трикімнатній квартирі, мабуть, розуміли, що вони отримують диплом, а не освіту?

— Їм брехню на вуха вішали і розказували, що наша совкова система освіти погана, а от їхній університет — найкращий у світі. Половина суддів сьогодні сидить з їхніми липовими дипломами. Скільки ж вони калічили доль? Коли ми дали в одній з філій цього університету контрольну з еконо-міки, то зі 102 студентів 100 написали на нулі, а два на трійки.

— Чи мають такі університети або такі філії право на існування?

— У нас НЕ багато університетів, у нас багато неякісної освіти. Ми повинні поставити за основу при визначенні числа уні-верситетів — якість освіти в них. У Сеулі, Південна Корея, 250 уні-верситетів у місті, з них 50 — державних. Я не чув, щоб казали, що Південна Корея — відстала країна. У США більше 4 тисяч університетів, і ви не чуєте крику від Обами, що у них багато університетів.

Міністерство освіти хотіло ввести показник кількості — за кількістю студентів визначати, може університет називатися

університетом, чи ні. І з’ясувалося, що приватні університети, які мають багато регіональних філій, вижили б. А от Глухівський педагогічний університет, Ніжинський педагогічний університет, який ще Гоголя пам’ятає, закрили б під шумок — бо в них по 3 — 4 тисячі студентів. А неякісні б вижили! Ви спробуйте їх закрити — по судах затягають, я вже пробував.

Я пропоную все ж таки орієнтуватися на якісні показники. Нам треба знайти таке сито, через яке перепустити за рік-два всі університети і сказати: ось ці залишаються.

— І де ж взяти таке сито?

— Що я пропоную. Почати зі шкіл. Зовнішнє незалежне оцінювання потрібно проводити після четвертого класу, як контроль молодшої школи. Потім після дев’яти класів, це основна школа, і після одинадцятого класу. Таким чином ми отримаємо розріз якості знань по всіх областях, по всіх школах і по всіх класах. А сьогодні ми ЗНО використовуємо тільки для вступу. Чому? Тому що ми боїмося людям сказати правду про українську освіту. Боїмося сказати про трагічні показники з фізики, математики, хімії. Це треба робити, і школи, де не дають нормальних знань, треба реорганізовувати. Вчителів — на перепідготовку, а колективи — розформовувати.

Тепер виходимо на ВНЗ. Потрібно робити три додаткові ЗНО: після першого курсу, далі — для бакалаврів і магістрів. Також кожного року складати рейтинги ВНЗ: бібліотека, кількість підручників, якість і кількість наукових дослі-джень, цитувань у науковій літературі, реальне число докторів, кандидатів наук, навчальні площі, гуртожитки, серйозна оцінка повинна бути від бізнесменів-роботодавців тощо. Далі потрібно до Українського центру оцінювання якості освіти приєднати Держінспекцію, департамент контролю — створити єдиний центр якості і вивести його з підпорядкування Міністерства освіти, підпорядкувати президенту.

Що дасть екзамен після першого курсу? Ми знаємо, що 25% студентів по всіх університетах не можуть і не хочуть вчитися, а половина — це ті, які б могли, але не хочуть навчатися. От оцю публіку треба розганяти. Тоді зникла б тема «що вкладають в залікову». До речі, наші дослідження показали, що в приватних університетах студенти теж інколи платять за екзамени. Тобто перший раз людина платить за навчання, а другий — за те, що нічого не знає!

Далі. Якщо в університеті від третини до п’ятдесяти відсотків студентів різних курсів не впоралися з тестуванням, робимо умовне зауваження ВНЗ, даємо строк на виправлення. Якщо більше 50% впоралися — говоримо, що це нормальний університет. Якщо менше 10% впоралося — цей університет треба закривати, а дітей переводити в якісний університет на перший курс або, відповідно, до бакалаврату чи магістратури.

Але це все — не революція в освіті. Революція ось що: потрібно спрямовувати щорічно 10% ВВП на освіту, а сьогодні дають тільки 6%. Приблизно 43 млрд гривень не додають. У професійно-технічну освіту потрібно запроваджувати дуальну систему підготовки: теорія і гуртожиток — за державою, а все практичне навчання — за бізнесом. У ВНЗ — теорія і лабораторія — за державою, а оснащення лабораторій — за бізнесом.

Потрібно, щоб бізнес міг 5 — 7% від фонду заробітної плати спрямовувати на підготовку і перепідготовку кадрів. Якби ми добилися того, щоб 6 — 8 млрд гривень від бізнесу щорічно йшло на оновлення матеріальної бази освіти, — це було б реальне реформування. І отут би і підприємці не дали навчальним закладам виховувати погані кадри, тому що вони були б зацікавленими в отриманні за свої гроші гарних спеціалістів. А сьогодні бізнес соціально безвідпо-відальний.

— Ще одне питання, яке тісно пов’язане з темою держзамовлення і сьогодні активно обговорюється: як ви вважаєте, чи повинні молоді фахівці, що отримали освіту за рахунок бюджету, відпрацьовувати вкладені в них кошти на держ-підприємствах?

— У світі такого ніде не існує. У нас сьогодні дикунську політику проводять КРУ і Рахункова палата, які не йдуть у бізнес, перевіряти газові підприємства, атомну енергетику, а лізуть в освіту. Рахункова палата дійшла до того, що вимагає заплатити кошти за всіх студентів, які вчилися на держбюджеті і потрапили на приватні підприємства. Де в Конституції України написано, що людина повинна працювати тільки на державній роботі?

Отримання людиною освіти через держзамовлення — це реалізація його конституційного права на освіту з урахуванням інтересів держави. Бізнес дає сьогодні гроші на утримання навчальних закладів? Він дає гроші в бюджет. І він в праві вимагати від держави кадрів. Тому ні один суд сьогодні не примусить молодого фахівця відпрацювати щось на державу. Якщо, звісно, при вступі не була укладена спеціальна угода. Дайте молоді заробітну плату, житло — і вони працюватимуть, де потрібно.