Що таке незалежність? — спитали мене.

Як громадянин, як українець — певен: це, властиво, і є ота українська національна ідея. Всі її шукають і не бачать, бо й не можуть побачити — не дано їм, бо не тими очима дивляться. А вона ж бо — ось, у наших серцях захована, треба лишень, щоб і їхні серця билися з нашими в одно. Та ба!..

Українська національна ідея сформульована ще Тарасом Шевченком, пам’ятаєте: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». У праці Миколи Міхновського «Самостійна Україна» закладено її основи. Про неї думали, нею жили наші славні гетьмани Іван Мазепа, Іван Виговський, Петро Сагайдачний... І Богдан Хмельницький також: те, що сталося, не вина його, лише підступність московитів. За Українську самостійну державу боролися і Січові стрільці, й Симон Петлюра, і повстанці Холодного Яру... Вона жила у серцях Євгена Коновальця, Романа Шухевичв, Степана Бандери, Андрія Мельника, Ярослава Стецька... Мартиролог українських героїв... Усе ХХ століття позначене боротьбою за Незалежність. Та, власне, вся історія України — це виборювання своєї власної, не залежної ні від кого держави. Але така Україна не потрібна ні Європі, ні, тим більше, Росії. Через це наші Герої трактуються там як зрадники та колаборанти. Це зрозуміло — тут запитань нема. Можна лише зауважити, що українська національно-визвольна боротьба анічим не відрізняється від таких самих національно-визвольних рухів на всій планеті, вони є природними й відбуваються у цілковитій відповідності із законами су-спільного розвитку. Неприродним та алогічним є те, що нам відмовляють у праві бути самими собою. Що ми нібито неспроможні написати власну історію без допомоги «старшого брата по великій вітчизні» (колишній — скажемо так, та й не вітчизні зовсім, бо гіршою від мачухи була та тюрма народів). «Московство править в нашім домі», — констатує в одній зі своїх поезій Дмитро Павличко.

То хіба це Незалежність?

Ви перемикаєте телеканали: один, другий... десятий... І не можете знайти бодай щось українське. Навіть голос країни там неспроможні самі обрати — сидять запрошені «специ» й відбирають собі найкращих, щоби забрати до себе і порусичити. Нам щодня вповідають — у всіх подробицях — про життя артистів — не українських, звісно. Українських нема, і не було ніколи — таке розуміння своєї країни нам нав’язують. Не було і нема українського кіно. Української музики, пісні... То яке ж це національне телебачення? А ми сидимо й тішимось, як оті... не хочеться й порівнювать.

Ви не можете придбати українську газету чи журнал, навіть місцеве видання. Вас можуть несподівано запитати: «А почєму ви разговаріваєтє по-украінскі?» — запитання, яке дико прозвучало б у будь-якій країні світу: чому людина розмовляє державною мовою, а для переважної більшості — ще й рідною.

І це — Незалежність?

Дедалі частіше який-небудь заїжджий емісар з сусідньої держави повчає нас тут, як нам жити, яким має бути державний устрій і яка мова — державною, і просторікує, що ми таки мусимо бути разом, що ми — «єдіний народ» і тому подібну нісеніт-ницю. І ми — дозволяємо. А чи дозволять десь у Рязані чи в Санкт-Петербурзі: не те що з наших комусь, а будь-кому, звідки б не прибув. А дзуськи! Борзо на двері вкажуть, і вдруге вже не впустять. Варто б запитати в такого вояжера — пропагандиста життя народів в імперському гуртожитку та агітатора за чергове «возз’єднання» — його ж таки рідною мовою: за что? За віщо ви нас так любите? Не єсьм достойні ми цього. Ми зовсім не ті, за кого ви нас маєте — не хохли і не малороси (хоч є й таких подостатком!), ми — мазепинці, петлюрівці, бандерівці. Себто: самостійники. Дуже часто — в душі, десь там глибоко-глибоко. Так глибоко заховали свою сутність, що вже й самі забули. Та все одно: не будемо ми більше разом, таке і ві сні не насниться. Та й не для того ми століттями виборювали свою Незалежність. Не для того фундаментом імперії ставали кості наших козацьких лицарів, не для того вся Сибір неісходима, і Колима, й Воркута, і Сандармох, й Волго-Дон, і Соловки... довгий може бути перелік — стали суцільним українським цвинтарем. А ви й так дивуєте світ, то вже дивуйте далі — без нас.

Хоча є й такі, що аж запихаються отакою довгою локшиною, на вуха їм навішаною. Та коли хочуть знати, як воно буде «разом», то мусять зрозуміти: буде устократ гірше, аніж зараз. Та й що про таких скажеш? Найкраще вже сказав Дмитро Павличко: «Назовні вільні, а внутрі — раби». І невідомо, скільки ще літ може проминути, поки українці, нарешті, зрозуміють, що вони втрачають самих себе, стають тим, що налипає на колеса історії, коли вона промчить по них, везучи у прекрасне майбутнє інші народи. Як не болісно це усвідомлювати — саме ті народи, котрі двадцятиріччя тому разом з нами виходили з рабства, з того самого, яке називається — «разом»... А вони все їдуть і їдуть до нас, та все впевняють українців: ми вас любимо, ми кращі, ніж ви гадаєте, і «ми обов’язково мусимо бути разом і разом ще здивуємо світ», а незалежність ваша — то лише «вредоносноє раздєлєніє», і «проекту» незалежної України треба, мовляв, «іскать замєну». Що відповіси на цю маячню? Тут важливо: не зважати, робити своє, себто: як мінімум для початку — будувати громадянське су-спільство, яке здатне буде завадити, припинити широкомасштабний демонтаж України в Україні.

Національна ідея — постійно діюча мета кожної нації, і вона постійно вдосконалюється. Тому що це, пе-редусім, фактор об’єднання та поступу нації. Національною ідеєю — і сьогодні, й надовго ще, і всі двадцять минулих років — була, є і буде ідея державності. Свобода, Самостійність, Незалежність — шлях до розв’язання всіх проблем. У цьому сенсі варто згадати чотири засади побудови держави, які визначив Вінстон Черчілль. Це: свобода слова і волевиявлення, свобода розмовляти зі своїм Богом у свій спосіб, свобода від нужденності, свобода від страху.

Чи побудуємо? Якщо полюбимо свою землю так, що вона стане для кожного центром усієї планети, тоді — так, побудуємо.

Якщо будемо берегти духовну основу української самостійності — мову, як спосіб мислення нації, та історію, як її свідомість і пам’ять. Отоді й збережемо нашу Незалежність.

Ось чому слово це треба завжди писати з великої літери.