Не лише реформи винні

Як же багато ми втратили за минулі роки! Головне, напевно, – втрачені кращі кадри справжніх професіоналів, які здатні були вирішувати усе. І та аграрна перебудова, що прокотилася країною, принесла чимало лиха. Інакше й не скажеш. Такі думки нахлинули, коли ознайомився з результатами особистого прийому громадян. Його провадив цього разу у селищі Суворовому голова Ізмаїльської районної держадміністрації Сергій Мазур.

У минулому на землях селища розташовувалося потужне господарство, яке володіло двома молочнотоварними, свино­, вівце­ та птахофермами. Вирощували не лише, як нині, зернові та ріпак, а й городину, вино­град, кормові культури. У селищі й сьогодні пам'ятають голову колгоспу імені Суворова Михайла Полікарповича Дмитрієва, людину старого загартування, який хто зна скільки часу проводив на роботі і жив у не дуже розкішних умовах. Тому що думав він, насамперед, лише про справу. І про селище. Це він встиг у вісімдесяті роки побудувати нову, сучасну школу, про що сповіщає табличка біля входу. Відбудував ремонтні майстерні, гараж, подбав про створення нормальних побутових умов для людей. Дуже ревно ставився до успіхів іменитого на той час сусіда Миколи Георгійовича Миндру, і неодноразово говорив мені, що ні в чому не збирається поступатися…

Шкода, давно вже немає його. Шкода й другого – ті, хто прийшов услід за ним, не зуміли утримати здобутих позицій. Причин на те багато. Але якось не хочеться в усьому звинувачувати лише аграрну реформу, хоча, звичайно ж, її провадили найчастіше за принципом прислів'я: ліс рубають – тріски летять. Судячи з наявних відомостей, у сільгоспкооперативі «Суворове» розпочато процедуру банкрутства. Власники паїв, які уклали договір із цим господарством, звичайно, перебувають у підвішеному стані. Дія договорів закінчується у 2013 році. Але вони готові розірвати їх уже сьогодні. Тому що СК не розраховується за використання землі. Щоправда, за умовами договору, сільгоспкооператив повинен видати належне пайовикам до 31 грудня. Цей термін ще не минув… Але й віри в те, що розрахунки будуть зроблені повною мірою, в людей усе менше. Тому пайовики налаштовані на розрив відносин із сільгоспкооперативом та хотіли б перейти до його конкурентів. А основний його конкурент – аграрне підприємство «АгроМінДунай».

Ось це й послужило приводом для докладної розмови під час особистого прийому в селищі, на яке прийшли керівник «АгроМінДунаю» Ілля Мінов та один із співзасновників СК «Суворове» Микола Арабаджи.

Ситуація, що загострила взаємини двох сторін, неоднозначна. Коротенько суть виклав селищний голова Петро Генчевський.

Представник СК «Суворове» не проти того, щоб «передати» своїх пайовиків «АгроМінДунаю», однак за умови, що «АгроМінДунай» візьме на себе й борги щодо паїв. Але, як заявляє Ілля Мінов, його господарство й без того неодноразово підставляло своє плече сільгоспкооперативу. Зокрема, надало чималу допомогу у матеріальному плані, із ПММ – минулого, складного за своїми умовами сільськогосподарського, року. Але скільки можна допомагати?

– Не можна піддаватися емоціям, – говорить Петро Генчевський. – Ми за те, щоб земля використовувалася з повною віддачею, а не напівсили. І нічого дивного немає в тому, що власники паїв хочуть мати справу з такими, як Ілля Мінов. Ці люди, до всього іншого, небайдужі до життя громади, уболівають душею за те, що відбувається в ній. Але втручатися у чиюсь господарську діяльність ми не маємо права, тим більше, що в людей на руках – договір, і діяти вони можуть лише у межах закону.

Дотримуватися положень закону спірним сторонам порадив і голова райдержадміністрації Сергій Мазур, який нагадав про те, що кожному свої права можна обстоювати в суді.

Одним словом, «дожили» вже до судів... Так би, напевно, сказав Михайло Полікарпович.

Але ж, що цікаво: те, що було в колгоспі, перейшло в подвір'я. Є в селищі і своя живність, і молоко люди мають, виготовляють і бринзу, і сметану. І городину вирощують. А щоб було більше можливостей для реалізації продукції, у селищі подбали про лоткову торгівлю. І це не було показухою до приїзду керівника району. Це – звичайні будні.

Місце зустрічі – зручне, народ стікається сюди ще до відкриття ринку. Тут вам і городина, і розсада, і макаронні вироби місцевого виробництва. А в м'ясо­молочному павільйоні жваво торгують тваринницькою продукцією. До полудня все вже було розпродано та прибрано територію. Можна придбати товар і в борг – тут усі свої. А головне, не потрібно їхати за всім цим до міста.

…І просто соромно стає за тих, хто не може грамотно використовувати такий значний ресурс у сільському господарстві. І доводить свої господарства до банкрутства.

Євген Маслов, власкор «Одеських вістей», с. Суворове, Ізмаїльський район

Ростуть яблуні біля току…

Чи пам’ятає Григорій Пет­рович Царук свій перший день роботи на посаді керівника сіль­ськогосподарського товариства імені Кірова, що в селі Кам’яне? Чотирнадцять літ промайнуло, а ті хвилювання не забуваються. Треба було сіяти, а площі неорані. Зумів тоді впоратися, проявити свої організаторські та професійні здібності. Впродовж років то­вариство – одне з найкращих у районі. Цьогорічні жнива також перевірили господарника на міцність. Бо потребували не лише належної технічної підготовки, а й кмітливості та відмобілізованості. Попри затри­валі дощі, таки зуміли кам’янські хлібороби зібрати непоганий урожай. За їхніми підрахунками, на кожному гектарі мають до 38 центнерів збіжжя. Було б значно більше, якби не підвів горох; цього року його, на жаль, молотила негода.

– Окремі площі озимої пшениці видали над 50 центнерів з гектара, – каже головний аг­роном господарства Іван Лукаш, із яким ми зустрілися на току. – Тепер у нас тут жнива. Роботи вистачає: зерно очищуємо, підсушуємо, перевозимо. Готуємо насіння під урожай наступного року.

Тік реконструйований, тут усе зроблено до ладу. Колишнє зер­носховище переобладнано під ангар для сільгосптехніки та інвентарю. Зроблено критий піднавіс для пе­реробки зерна, а поруч – при­міщення для його зберігання. Площа току заасфальтована. Всюди чисто, охайно, прибрано, як у доброї господині в домі. А здалеку тік нагадує садок. Тут і раніше росли плодові дерева. Під час реконструкції току їх не зрізали, а розчистили, можна сказати, – окультурили. Тепер чер­вонобокі яблука рясно виглядають із зеленого листя.

Григорій Петрович – дбайливий господарник скрізь. На полях також лад. Землі орендовано понад 2000 гектарів. Цьогоріч їх засіяно зерновими та технічними культурами, якими тут не зло­вживають.

– Вперше посіяли ріпак. І він нас цього року виручив. Отримали непоганий урожай. Також пробуємо культивувати сою. Навесні було в мене чуття, що треба більше висіяти кукурудзи на зерно. І не помилився, – проїжджаючи повз зелений лан, господарник показує на дорідні качани.

А далі Григорій Петрович роз­повідає про плани. Насіння мають своє, кон­диційне. Воно проходить спеціальну перевірку в районній насіннєвій станції. Вже готові площі до посіву озимини. Виблискує на сонці чорна рілля глибоко зораного зябу. На весняний засів тут залишають до тисячі гектарів.

Нразі товариство імені Кірова розрахувалося з пайовиками. Зерно видали з розрахунку тривідсоткової орендної плати. Але це не все. Як запевний директор, люди отримають іще й соняшник.

Проїжджаючи полями, звернула увагу на занедбані наділи. Чи забур’янені, чи й не засіяні? У селі є власники земельних наділів – фермери, що не обробляють землю за технологічними вимогами. Звісно, врожаї мають незначні, та й поля запускають. Григорію Петровичу це болить. Він тут категоричний: треба забирати землю, поки не перетворилася на пустир. Він агроном, і поле – його життя. Це одразу відчутно. З такою любов’ю говорити про землю може людина, яка крізь зоране поле бачить, як тріпоче стигле колосся на вітрі.

Тетяна СТОРЧАК, власкор «Одеських вістей», Савранський район

Чи виживуть невеликі ферми?

У Болградському районі ТОВ «Агропрайм Холдинг» увів у експлуатацію найбільший в області комплекс щодо відгодівлі 24 тисяч свиней. І це не може не тішити. У той же час виникає запитання, а чи виживуть у нинішніх непростих умовах невеликі ферми? Про це наш кореспондент розмовляє з директором ПП «Україна» Юрієм Балтяном.

– У розпорядженні нашого підприємства 1230 гектарів орендованої орної землі, утримуємо також близько 270 голів великої рогатої худоби, зокрема 200 дійних корів. Крім того, займаємося і свинарством, – говорить Ю. Балтян.

– Хотілося б зупинитися докладніше на тваринництві. Це сьогодні прибуткова галузь?

– Тваринництво – це глобальна проблема. Його в Україні сьогодні практично немає. Є тільки його фрагменти. І те, що роблять у Болградському районі, вселяє надію.

– Чому в країні ледве жевріє тваринництво, здається, знає кожен. А що, на Вашу думку, необхідно зробити, щоб воно справді відродилося?

– У будь­якій державі тваринництво має систему. За моїми уявленнями, ця галузь тримається на шести китах: науці, кадровому забезпеченні, кормовиробництві, технології виробництва самої тваринницької продукції і, найголовніше, економічній доцільності. Якщо воно збиткове, то навіщо починати з першого? Тому держава і сільгоспвиробники повинні починати знизу, тобто з економічної доцільності.

Крім того, щоб така система запрацювала, потрібні грамотні кадри, притому у достатній кількості. Не тільки вчені, зоотехніки, але й ті, хто працюватиме на фермах, доглядатиме за тваринами, годуватиме, доїтиме, обслуговуватиме техніку.

Якщо говорити про науку, то у нас є тільки два­три племрепродуктори на всю країну. Науково­дослідні інститути практично не працюють. Для прикладу візьмемо рослинництво. За останні десять років у нашому господарстві пройшло три або чотири сортозміни. І це завдяки Одеському селекційно­генетичному інституту, хоча й він теж не розкошує. Така ж робота повинна провадитися і у тваринницькій галузі. Можливо, воно й не потребує зміни порід, але поліпшення їх якості – так. Насамперед, для того, щоб у нас з'явилися елітні стада з високою продуктивністю.

– Тоді й невеликі ферми будуть рентабельні й зможуть витримати конкуренцію?

– На мою думку, не слід гнатися за кількістю, всюди пропагувати гігантоманію. Це ми вже проходили. Там, де є серйозний інвестор, готовий вкласти в галузь значні кошти, там, імовірно, і слід будувати великі тваринницькі комплекси. Але де цього немає, і на сто корів можна зробити гарний корівник. І це буде не менш ефективно. Головне, повторюю, необхідно підвищити продуктивність тваринництва.

– Але все частіше у нас звучать заклики до повсюдного впровадження великотоварних сільськогосподарських підприємств, мовляв, тільки вони здатні змінити ситуацію на краще.

– У цьому є своя логіка. Але, з другого боку, ситуація у світі й у країні така, що вклавши, наприклад, у розвиток великої рогатої худоби величезні гроші, ніхто не може вгадати, що буде через п'ять років, чи вдасться повернути інвестиції, не кажучи вже про одержання прибутку. Я якось на дозвіллі підраховував, скільки приблизно повинні коштувати в нинішніх умовах літр молока або булка хліба. І дійшов такого висновку, що ціна на них повинна бути не нижчою вартості літра дизельного палива.

– Враховуючи купівельну спроможність пересічного українця, така ціна просто вбивча для нього.

– Загальновідомо, що закордонні сільгосп­виробники одержують серйозні дотації від своїх держав, тому їхня продукція дешевша за нашу. І Україні необхідно вводити таку практику, тобто, щоб і галузь розвивалася, і споживач не страждав. Адже коли нашу країну підштовхували до вступу в СОТ, усі знали, що передусім постраждає тваринництво. Але нас переконували, що цього не може бути. Говорили, що буде включена система дотацій. А також обіцяли вирівнювати ціни на імпорт, щоб не постраждав вітчизняний виробник. Нічого цього, на жаль, немає. Усі про це забули. І ми зараз неконкурентні стосовно наших закордонних колег.

– Цього літа ваше господарство займалося не тільки збиранням урожаю, але й ремонтом свиноферми. Як там зараз справи?

– Так, навесні ми зупинили свинарник на капітальний ремонт. І роботи вже завершуються. Сподіваюся, до осені завеземо молодняк, щоб далі займатися свинарством. Але не більше трьохсот голів. Це оптимальна кількість, на яку розраховане приміщення. Розширюватися не будемо, тому що ринок м'яса стабільний і надлишки тієї ж свинини просто нікуди буде подіти.