Підсумовуючи сказане

Упродовж шести місяців (перед короткими літніми канікулами) при Українському клубі Одеси у міському єврейському культурному центрі «Бейт Гранд» відбулися засідання Вільного університету — своєрідного громадського форуму, майданчика для презентацій нових наукових концепцій та обміну думками. Його діяльність незмінно висвітлюють «Чорноморські новини». Нагадаю, що участь у роботі Вільного університету взяли відомі вітчизняні та зарубіжні історики, філософи, політологи, економісти: Я. Грицак (Львів), Н. Яковенко, Г. Касьянов, О. Пасхавер (Київ), Д.-П. Химка (Едмонтон, Канада), О. Міллер, А. Окара (Москва, Росія) та інші. Промоутером заходів є генеральний директор одеської морської агенції «Інтерброкер» Віталій Оплачко.

Як уже мовилося у попередніх публікаціях, одеські лекції відбуваються у руслі ліберально-демократичних тенденцій життя суспільства, виявом чого стала ініціатива групи відомих українських істориків, яка у січні 2011 року під час львівської зустрічі звернулася до громадськості із заявою «Історія заради примирення», ініціювавши тим самим рух «Історична ініціатива».

Повертаючись до діяльності одеського ВУ, зазначу, що виступи науковців присвячені проблемі пошуку Україною третього шляху розвитку і формуванню нової постмодерної національної ідентичності. Прикметно, що згадані публічні читання викликають гостру дискусію і їх обговорення є досить резонансним, як, наприклад, перший у цьому ряду виступ професора Ярослава Грицака. Добре технічно обладнаний лекційний зал центру, навіть у пору відпусток (коли студентської молоді помітно поменшало) завжди заповнений. Можливо, що у багатьох моментах даної статті не виключені повтори з попередніх публікацій, однак цього вимагає зв’язність і логічність подальшого викладу.

Більшість заявлених істориків і політологів виділяють за спрощеною схемою два основні конфліктуючі типи української ідентичності: пострадянський (малоросійський) та етнічно-український (ексклюзивний — центральноєвропейський — малоукраїнський). Окремі з них (Г. Касьянов, А. Окара) йдуть далі, пропонуючи альтернативу — нову постмодерну українську ідентичність, що перебуває у стадії формування, — відповідно, «політичну» чи «великоукраїнську».

Каталізатором процесів має виступити нова «контреліта», яка протиставлятиме себе нині пануючій неофеодальній псевдоеліті. Що собою представляє нова еліта? Найбільш послідовний у цьому сенсі російський філософ, директор Центру східноєвропейських досліджень Андрій Окара (Москва). За його визначенням, це група осіб, яка пов’язана, насамперед, не інтересами, а спільними цінностями і має між собою відчуття довіри та солідарності. Завдяки її діяльності на арену мусить виступити нова спільнота — великоукраїнська, яка здатна стати суб’єктом процесів, мислити творчо, генерувати успішні проекти, мати значний резерв креативу. Майбутнє за тими спільнотами, які у геополітичному розкладі сил мають суб’єктність. Це проблема як України, так і Росії, розвиток яких одні вбачають у проведенні реформ державою, інші — через посилення громадянських інституцій, через вихід на арену нового креативного класу і зростання його впливу на державу. Нинішня технократична і, по суті, аморальна влада, яка спрагла лише наживи та переділу власності, а тому ворожа власному народові, на цю роль не годиться. Свою реалізацію повною мірою ці люди вбачають за межами України (Росії і т.д.). Звісно, ставка на амбітну еліту як вирішальний чинник прогресу не нова. Це свідчення того, що є велика потреба в когорті людей, здатних брати відповідальність за державу.

Директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. Івана Франка професор Я. Грицак вбачає розв’язання проблеми у пошуках болючих точок для консенсусу і називає три, які найбільше розділяють українське суспільство, — мова, історична пам’ять, зовнішньополітичні орієнтири. «Сьогодні ми є свідками кризи цінностей, яку лише поглиблює незацікавленість влади в її розв’язанні. Адже одними підвищеннями зарплат ситуацію не врятуєш», —вважає вчений. Але, на мою думку, справа не лише в незацікавленості влади у розв’язані цього конфлікту, а й у тім, що вона реанімує і поступово впроваджує радянські цінності, у тому числі поліцейськими засобами, тим самим поглиблюючи цей конфлікт.

Політично-світоглядну шкалу цінностей із ґрунтовним аналізом відмінностей різних типів ідентичностей представив під час лекції Андрій Окара — «московський мазепинець», як уже встигли в дусі політнекоректності охрестити його у Росії. Лектор докладно розглянув відмінності між трьома запропонованими типами ідентичностей в Україні (малоросійською, малоукраїнською і великоукраїнською), порівнюючи їх самосвідомість на основі різного розуміння понять етнос — нація, призначення України, топоніму і етноніму «Русь», оцінки ролі історичних діячів, ставлення до Росії, Голодомору, церкви, української мови, Помаранчевої революції, Незалежності тощо.

Нагадаю, за цією теорією, у першому випадку українці розглядають себе частиною субетносу — «руського народу», у другому — як етнос, титульна нація, і в третьому — як етнос та багатонародна політична нація. Як приклад носія малоросійства на Одещині Окара назвав добре відомого митрополита Агафангела, що нав’язує пастві «единство трех славянских народов». Другий тип ідентичності, етноукраїнський, на думку політолога, вичерпав себе на початку ХХ ст. З цим, однак, важко погодитися, бо саме цей тип нині еволюціонує і саме його активність дала динаміку розвитку Україні як національно-демократичній державі у 1991 та 2004 роках.

По-різному бачиться у межах кожної типології і призначення України. Місія «малоросів» — бути опорою «русского мира», «славянского единства». Україна для них існує лише в російській політиці. Ті, хто підпадає під дещо спірний термін «малоукраїнці», навпаки, бачать місію України у противазі імперській Росії. Цей тренд, на переконання пана Окари, моделює відомий американський ідеолог З. Бжезинський. Прикладом протистояння першої і другої ідентичностей, на думку російського науковця, стали події Помаранчевої революції 2004-го.

Порівняно з дещо однобічною роллю України у двох перших випадках, «великоукраїнці» розглядають Україну як генератора унікального проекту, що посилить її суб’єктність у геополітичних масштабах. Доречно згадати історичну модель України Ярослава Грицака як поєднання східно-візантійської та європейсько-католицької цивілізацій.

На відміну від Андрія Окари, котрий, на мій погляд, більшою мірою робить ставку на зрілість громадянського суспільства, інші науковці на цьому етапі вирішальну роль формування націоцентричного мислення у громадян визнають за державою, яку презентує та чи інша елітна група. Тому ситуацію з постанням нової ідентичності вони оцінюють менш оптимістично. Це стосується як Ярослава Грицака, так і Олексія Міллера, та, до певної міри, Джона-Пола Химки. Наприклад, науковий співробітник Інституту наукової інформації з суспільних наук РАН О. Міллер обґрунтував власну позицію, посилаючись на теорію американського політолога-раціоналіста Альберта Стефані з його моделлю «нація-держава» — «держава-нація», згідно з якою формування однієї ідентичності можливе лише у тих країнах, де є одна сильна, політично мобілізована елітна група (нація-держава). Якщо таких груп більше, як, скажімо, в Україні, то спроба нав’язати їм одну з моделей таїть у собі загрозу конфліктів, зменшує лояльність однієї з груп до існуючої держави. У цьому випадку мала б діяти модель «держава-нація».

Як уже зазначалося, Ярослав Грицак вирізняє дві моделі націотворення, які не є полярними: етнічну та політичну (без малоросійсько-пострадянської). На його думку, етнічна і політична моделі — рівноцінні. Намагання знайти якусь третю модель зазнавали невдач. Парадоксальність ситуації у тім, що для етнічної моделі Україна завелика, а для втілення політичної — політикам бракує безкомпромісності, послідовності та волі. Українські політики постійно балансують між цими двома полюсами. Найбільш прийнятною з цих двох моделей є та, втілення якої відбуватиметься з мінімальними втратами і найменшою ціною, вважає Ярослав Грицак, явно віддаючи перевагу останній. Олексій Міллер розвиває цю думку: бракує не лише волі, а й розуміння першочерговості завдань. «Щоб об’єднання українців у єдину націю було можливим не лише у теорії, потрібно, щоб подібне завдання ставилося потенційно політикумом. Поки що я цього не спостерігаю», — резюмує російський політолог. На відміну від пана Грицака, він, навпаки, вважає правлячі політичні сили занадто активними і причиною конфлікту двох ідентичностей (пострадянської і центральноєвропейської, за Д.-П. Химкою) називає відсутність консенсусу між регіонально-національними елітними групами в Україні, їх прагнення нав’язати свої цінності суспільству. У цьому О. Міллер близький до канадського професора Д.-П. Химки, який сказав наступне: «Сьогодні я не бачу в Україні політиків, які могли б покінчити з боротьбою сил, що представляють різні ідентичності. До чого це йде і чим це скінчиться, важко сказати. Але усе міняється в історії, і майбутнє, слава Богу, не приречене лише на інерцію минулого».

Ніби заперечуючи представників науки, своє слово з цього приводу напередодні відзначення Дня Незалежності в інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня. Україна» сказав відомий опозиціонер Юрій Луценко: «Озираючись на минулі роки, вважаю, що найбільше шкоди Україні завдала теорія протиборства Сходу і Заходу України. У полоні цієї накинутої схеми ми наробили багато помилок. І я теж. Тож настав час переоцінки. Я думаю, що Україна справді поділена, але за іншим, не мовно-історично-релігійним принципом. Уся історія України — у боротьбі європейської та азійської моделі держави і суспільства».

З огляду на необхідність формування нової загальнонаціональної еліти чи то шляхом об’єднання існуючих на спільній платформі, чи визрівання у їх надрах нової постмодерної ідентичності, питання про федералізацію України відступає на другий план. Сьогодні це не актуально. Такий крок лише ускладнить процес об’єднання ідентичностей. Наведу думки двох учасників форуму, висловлених у полемічному запалі різночасно. Олексій Міллер: «Я не агітую за федералізацію. Такий крок становить загрозу державній цілісності України. Найкращий рецепт може стати проблематичним, якщо його дають з Москви». Віталій Оплачко: «Я переконаний, що при теперішньому рівні політичної культури нашої «еліти» федералізація перетвориться в феодалізацію і це більшою мірою загрожує нашому майбутньому».

Крім самої постановки питання щодо пошуку третього шляху, формування нового креативного класу і нової ідентичності в Україні, згадані лекції й викликані ними дискусії важливі визначенням шляхів досягнення поставленої мети. В умовах не готовності вирішувати проблеми правлячою елітою ставка робиться, як було сказано, на громадянські інституції, які до певної міри спонукатимуть владу до дій. Загалом, на переконання Андрія Окари, історично Україна має інші традиції, ніж Росія, головний тренд якої пов’язаний з метафізикою походження одноосібної влади. Україна більш динамічна у своєму поступі і здатна дати державу навіть в екстремальних умовах чи виживати в умовах бездержавності; історично має приклади автономії, наприклад, Запорізької Січі, «порто-франко» в Одесі та ін.

Якщо брати до уваги запропонований поділ українців на дві ідентичності, то очевидно, що на роль генератора нової політичної, чи великоукраїнської ідентичності претендує не малоросійство, а етнічна (центральноєвропейська) спільнота, яка потенційно бачить саме в Україні суб’єкта великої політики. Хоча за умов розчарування у північному сусіді, соціальна база може розширитися.

Зрозуміло, що силами лише громадянського суспільства у найближчий час проблему не вирішити. Тандем із державою прискорив би досягнення мети, хоч очевидно, що апелювати поки що нема до кого. Професор Григорій Касьянов оперує таким поняттям, як історична політика, що передбачає систему заходів з боку держави щодо формування історичної свідомості громадян. Вчений виділяє три рівні історичної політики. Перший пов’язаний з виробленням норм і на цій основі викладання історії у школі та вишах, що дозволяє формувати лояльну націю. Другий полягає в намаганнях дати оцінки історичним подіям недавнього минулого, переважно ХХ ст. Третій характерний введенням у дискусійне поле і фокусуванням масової свідомості на другорядних історичних питаннях, які для соціуму на даний момент не є нагальними. Зрозуміло, що лише два перші рівні є конструктивними. При розгляді питання формування нової ідентичності, на мою думку, фактично не розглядається економічний чинник, наприклад, формування в Україні «третього класу» і його вплив на формування політичної нації в Україні.

Щодо ініціатив «знизу», то доречно ще раз згадати про рух «Історична ініціатива», у лавах якого є автори концепції нового полікультурного підручника історії України. Її розробляє моніторингова група, яка цю роботу розпочала ще 2007 року. Серед ініціаторів — вже згадувана професор Києво-Могилянської академії Наталя Яковенко, яка також була гостею одеського ВУ. Автори нового підручника з історії України трактують його концептуальні засади як складову національної безпеки держави, де пріоритетними є антропоцентричний підхід, примат прав людини, множинність поглядів тощо.

Проблема націотворення й об’єднання України не є лише українською проблемою і розглядати її потрібно у масштабах глобальних. Звернуся до висловлювань Г. Касьянова. «Чому історичні питання так актуалізуються в різних країнах світу, які мають різний рівень соціального благополуччя? — запитує історик. — Висловлюсь гіпотетично: це спричинено конфліктом між класичними національними державами (що утворилися наприкінці ХІХ ст.) і глобалізацією з її агресією транснаціональних культур та прозорістю культурних кордонів. Національні еліти у цьому випадку звертаються до історії як до опори національної ідентичності». Це видно на прикладах всередині європейської спільноти, де існує певна протидія впровадженню Шенгенської зони, єдиної валюти, прозорості кордонів тощо».

Те саме переживають країни з незавершеною проблемою модерності («модерної нації»). Їх національні проекти також перебувають у стані конфлікту з глобалізацією. Це, перш за все, пострадянські і деякі центральноєвропейські країни, як-от Польща, вважає Георгій Касьянов. «Макдональдизація культури» України — перетворення її на споживний проект — таїть, можливо, навіть більшу загрозу, ніж та, що потенційно виходить від російської експансії. Конфлікт «україн» з «українами» — це лише один рівень протистояння, існує й інший, спричинений незавершеністю національних проектів та їх антагонізмом із сусідніми країнами. Наприклад, України з її колишньою метрополією (такий конфлікт відсутній з країнами Балтії чи Кавказу). Конфлікт із Румунією не має глибинного характеру — Бухарест не ставить під сумнів наше право на державність. Тобто окреслюється три рівні історичного конфлікту: всередині країни, з сусідами і в глобальному масштабі.

Інтенсифікації внутрішніх процесів і консолідації української нації, переоцінки свого місця і ролі у світі може сприяти саме посилення позицій України як суб’єкта світової політики. На цьому акцентував увагу А. Окара. Загальну ситуацію в масштабах сучасної цивілізації він оцінює як кризу проекту «великого модерну», де спостерігається втрата суб’єктності та гуманістична криза виплеканої впродовж п’яти віків ідеї «богоподібності людини». Відсутній універсальний проект, який став би фактором історичної динаміки, і за нього ведеться нині боротьба. Ні руйнівна ідея «Третьої хвилі» (Захід), ні анахронічна ідея «Третього Риму» (Росія) на цю роль не годяться. Виникнення держави України є насамперед національним проектом, але оскільки її розвиток ґрунтуватиметься на універсальних принципах, вона потенційно є проектом універсальним. А. Окара поділяє думку (з якою вже зжилися мільйони українців), що Україна — це не випадкова реальність, не історична помилка, вона виникла внаслідок історичної провіденціальності і має свою історичну місію. Вона повинна відповідати інтересам суспільних груп та етносів у самій Україні, а також сусідніх з нами державних народів («вічних сусідів») — росіян, поляків, угорців, румунів та інших. У цьому сенсі найголовнішою умовою зацікавленості в Україні міжнародною спільнотою є її соціально-економічна і політична стабільність.

Осмислення «третього шляху» розвитку України поки що відбувається на теоретичному рівні. І важливо, що до цього процесу залучені інтелектуальні сили не лише України.

P.S. Доречно нагадати слова Віталія Оплачка, сказані ним після першої з названих лекцій: «Я налаштований надзвичайно дружелюбно і хотів би, щоб в Україні запанували саме ідеї миру. Щоб незалежно від нашої етнічної належності, ми вважали себе українцями. Саме так я розглядаю наш рух, і якщо не буде маніпуляцій нашими інтересами нагорі, то ми досягнемо цієї мети».

Однак чому участь у покладанні квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку під час святкування Дня Незалежності є справою переважно українських організацій? Чому так мало солідарності проявили у той день представники єврейських, болгарських, польських та інших громад міста? Може, мені бракує інформації? А згадуючи, як у цей вікопомний день відбувалося блокування міліцією української інтелігенції і студентської молоді, що прийшла покласти квіти Кобзарю, думаю, що владою впроваджується зовсім інший проект.

В. А.