Закриття шкіл в Україні відбувається швидкими темпами. І хоч цей процес називають «оптимізацією», насправді, будьмо чесними, він триває вже досить давно. За даними Держкомстату, за період з 1 вересня 2003-го до 1 вересня 2010 року в Україні перестало існувати 1608 загальноосвітніх шкіл різних типів і форм власності. Щоправда, до весни 2010-го це питання не набувало особливої соціальної значущості: відбувався природний процес зникнення шкіл у населених пунктах, де не залишилося дітей шкільного віку чи приміщення освітніх закладів стали непридатними та небезпечними для перебування там дітлахів.

Однак останні півтора року повідомлення вітчизняних інформаційних агентств про події освітнього життя дедалі більше нагадують повідомлення з фронтів: «У Донецьку батьки протестують проти закриття шкіл», «У Полтавській області до 1 вересня планують закрити 20 шкіл», «Закриють школу — діти до Кам’янки не їздитимуть», «У Брянці міліція не пустила дітей до школи…». Протести, суди, ток-шоу на великих і малих телеканалах, інтерв’ю посадовців різних рівнів, піар політиків навколо проблеми — далеко не все, що стало характерним для реакції суспільства на закриття шкіл. Отут і виникає закономірне запитання про причини такої реакції. На нашу думку, їх кілька.

Насамперед ідеться про те, що для «оптимізації» (скорочення) шкільної мережі було визначено конкретні планові завдання. У Бюджетній декларації на 2011 рік, затвердженій рішенням уряду 19 квітня 2010-го, записано, що мають бути опти­мізовані всі школи І ступеня, в яких навчається менше ніж 10 учнів, школи І — ІІ ступенів (менше ніж 40 учнів), школи І — ІІІ ступенів, (менше ніж 100 учнів). Таким чином, природний процес було замінено плановим. А коли вже український чиновник отримав «план до двору», та ще й пов’язаний з бюджетними питаннями, то він розіб’ється, але виконає його. От і почали виконувати…

Щоправда, поспішаючи відрапортувати про «успіхи оптимізації», чиновники «забули» запитати згоди людей, що й викликало обурення останніх…

Є ще один аспект, на якому варто зупинитися. Це — причини «оптимізації». Офіційні джерела називають дві. По-перше, йдеться про начебто низьку якість освіти, що її надають у малих школах. По-друге — економія бюджетних коштів, яких не вистачає на нормальне функціонування всієї освітньої системи.

Стосовно якості освіти. Нам невідоме будь-яке серйозне моніторингове дослідження саме цієї проблеми, яке б давало підстави стверджувати, що в малокомплектних школах надається освіта низької якості. Щоправда, ідеологи «оптимізації» посилаються на дослідження, проведене Київською школою економіки та Світовим банком «Оцінка впливу розміру класу і школи на результати навчання в загальноосвітніх навчальних закладах». За його результатами, презентованими на семінарі «Чи має бути оптимізована мережа шкіл в Україні: питання якості та фінансові аспекти», що відбувся наприкінці червня 2011 року в м. Києві, було зроблено такі висновки: «більші школи мають кращі результати: є різниця середнього розміру в міській місцевості, є незначна різниця в сільській місцевості. Розмір класу практично не має значення: для сільської місцевості малі класи показують дещо кращі результати, але різниця надто мала і часто статистично не є значною». Іншими словами, повного підтвердження гіпотези, що в малокомплектних школах нижча якість освіти, це дослідження не дало. А якщо зважити на те, що воно базувалося на результатах зовнішнього оцінювання, яке з різних причин складали не всі випускники і далеко не всіх малокомплектних шкіл, то брати його за основу для визначення освітньої політики не зовсім доцільно.

Досить сумнівною є й теза про те, що випускники малокомплектних шкіл не показують високих результатів на олімпіадах з основ наук. Подивімося на наказ МОНМС від 27 травня 2011 року. У списку учасників IV етапу XVI Всеукраїнської олімпіади з історії, які нагороджені відзнаками Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, щонайменше шестеро учнів із шкіл, які можна віднести до категорії «малокомплектні». Зрозуміло, що їх могло бути й більше, якби в малокомплектній школі навчалися син чи донька, скажімо, першого заступника міністра освіти і науки. Тоді можна «перемогти» навіть у двох олімпіадах…

Досить примарною видається й ситуація з отриманням великої економії бюджетних коштів у результаті «оптимізації» шкільної мережі по-українськи. За даними експертів того ж таки Світового банку, оприлюдненими під час згаданого вище семінару, чиста економія від запланованого закриття шкіл після 2014 року становитиме лише 6,8% від загального бюджету видатків на утримання загальноосвітніх шкіл. То, можливо, це той варіант, про який у народі кажуть: «шкурка вичинки не варта»? Та й питань є дуже багато стосовно цієї економії. Зокрема — чи залишаться заощаджені кошти у сфері освіти? Скільки ми витратимо за цей час на придбання та утримання парку шкільних автобусів? Чи не доведеться більше витрачати на лікування учнів, яким упродовж усіх років навчання будь-якої пори доведеться вдосвіта сідати в автобус і їхати 15 — 20 км до іншої школи?

Але замість шукати відповіді на ці та інші запитання, МОНМС просто відмежувалося від проблеми, заявивши, що рішення про закриття шкіл ухвалюють місцеві органи виконавчої влади. Формально так воно і є. Але це швидше нагадує ситуацію з мишоловкою. Мишу вбиває не господар, який поставив мишоловку, а металева пружина. Дарма що її натягнув господар…

Отут і виникає головне запитання: а що ж було запропоновано господарем освітньої галузі як альтернатива закриттю шкіл? Такої альтернативи чиновники від освіти довго не шукали. Нею стала програма «Шкільний автобус». Це вигідно (особливо для тих, хто купує автобуси), швидко (бо непотрібно довго шукати, напружувати мізки, експериментувати) та ефектно (мітинги, стрічки й кульки — на автобуси, букети — організаторам). Але чи ефективно? Згадаймо, що в період 2004 — 2010 років за бюджетні кошти було придбано 1052 шкільні автобуси, 244 планується придбати в 2011-му. Значну кількість цих транспортних засобів придбано за рахунок коштів місцевих бюджетів і спонсорів. Витрачено й сотні мільйонів, якщо не мільярди, державних грошей. Водночас контрольні та правоохоронні органи виявили численні порушення під час закупівель. Але ще ніхто не дав обґрунтованих результатами серйозного дослідження відповідей бодай на кілька запитань: чи підвищилася якість освіти, яку отримують тисячі учнів, що користуються послугами шкільного автобуса? Як це вплинуло на стан їхнього фізичного, психічного та емоційного здоров’я? Що сталося з приміщеннями закритих освітніх закладів та землею, на якій вони стояли? Як змінилася вартість утримання одного учня у зв’язку із появою видатків на утримання автобусного парку? Ще б цікавішою була відповідь на інше запитання: скільки малокомплектних шкіл можна було б утримувати за кошти, витрачені на придбання шкільних автобусів, ураховуючи «відкати», оплату послуг посередників під час закупівель тощо?

Чи є альтернативи закриттю шкіл? Так, є. Назвемо кілька.

Варіант перший. Інституалізація та узаконення освітніх округів, які в Україні почали створюватися ще наприкінці 90-х років ХХ століття. На сьогодні це швидше художня самодіяльність в освіті, ніж діяльність, унормована законодавчими актами. Але для того, щоб освітній округ став альтернативою закриттю шкіл, необхідно зробити дуже багато. Зокрема, йдеться про нову структуру освіти в освітньому окрузі (шестирічна початкова школа), запровадження ринкових механізмів оплати та стимулювання праці педагогів, які працюють у малокомплектних школах (безплатний проїзд; скасування положення про те, що вчитель, який працює в іншій школі, є сумісником; оплата праці вчителя за виконану роботу, а не за ставкою тощо); запровадження нових нормативів функціонування та фінансування освітніх закладів, що входять в округ; ґрунтовна диверсифікація управлін­ня ними на районному та внутрішньошкільному рівнях і багато чого іншого.

Варіант другий. Створення мережі громадсько-активних шкіл, або творче впровадження в українську практику польського досвіду збереження освітніх послуг у сільській місцевості. Такий досвід предметно вивчено та обговорено під час Всеукраїнського науково-практичного семінару, що відбувся в Луганську 26 — 27 березня 2011 року за підтримки програми «Схід — Схід: партнерство без кордонів» Міжнародного фонду «Відродження». До речі, учасники цього семінару — представники дев’яти регіонів України — звернулися до міністра освіти і науки, молоді та спорту з листом, в якому констатували, що польська практика є «прийнятною для адаптації та застосування в Україні».

На жаль, інформації про те, як було сприйнято таку ідею представників громадянського суспільства, ми не маємо. Але очевидно, що ніяк. Адже її реалізація потребує, насамперед, децентралізації управління освітою. А, як відомо, ця ідея не має особливої підтримки в нинішнього керівництва МОНМС. Запровадження цієї моделі неможливе без зміни економічної системи освіти, переходу від її бюджетного фінансування до оплати вартості освітніх послуг, запровадження фінансової самостійності та багатоканального фінансування закладів освіти.

Між іншим, польський досвід збереження малокомплектних шкіл, у тому чи іншому варіанті присутній в освітніх системах багатьох країн світу. Але, очевидно, що до його впровадження ми далекі так само, як і до справжніх реформ у системі освіти.

Варіант третій. Потрібно відмовитися від класно-урочної системи у малокомплектних загальноосвітніх навчальних за­кладах. Натомість запровадити індивідуальне, групове, факультативне, дистан­ційне навчання, організацію роботи педагогів за принципом «учитель у відрядженні», «вчитель-методист методкабінету» та ще багато чого іншого, що давно апробовано у світі, але відсутнє в Україні. Адже з часів Я.-А. Коменського ми тримаємося за класно-урочну систему і твердимо, що більш якісну освіту можна дати тоді, коли в класі 25 — 30 учнів, ніж коли їх там три-чотири. Це абсурд, що не витримує критики. Результати, отримані шляхом індивідуального чи групового навчання, завжди будуть кращими. Це давно доведено наукою і практикою. Згадайте хоча б репетиторство чи навчальну діяльність гувернерів. Однак навчати велику групу і здійснювати індивідуальне навчання учнів — різні методики і технології. Останні більшості сучасних педагогів не відомі, бо в педагогічних університетах їх цього ніколи не вчили. Тож зрозуміло, що за одним помахом якоїсь чарівної палички чи з виданням відповідного наказу до такої системи, як і до згаданих вище, не перейдеш. Потрібна дуже велика й наполеглива робота: орга­нізаційна, нормотворча, методична, консультаційна, кадрова. Чим не поле діяльності для Міністерства освіти і науки, молоді та спорту і тих організацій та установ, що перебувають у його підпорядкуванні? Але виявляється, що набагато простіше декларувати свою сумнівну «непричетність» до закриття шкіл у країні, ніж запропонувати альтернативні проекти розвитку ситуації. Зауважу, що наш перелік подібних проектів не є вичерпним…

Ігор ЛІКАРЧУК, директор Центру тестових технологій і моніторингу якості освіти.

«Дзеркало тижня. Україна».