Йосип Бурчо — головний редактор одеської газети «Прес-кур’єр». У пресі працює з 1974 року, після закінчення Львівського університету. Заслужений журналіст України. У НСЖУ очолював комітет статутного нагляду і захисту прав журналістів України, нині є заступником голови ревізійної комісії.

— Понад десять років тому ви створили газету, засновниками якої є обласна органі­зація НСЖУ і трудовий колектив редакції. «Прес-кур’єр» досі існує, сам себе годує, не «ліг» ні під якого інвестора. Досвід ексклюзивний. Чим пояснити такий успіх?

— Маленьке уточнення: «Прес-кур’єру» вже цілих 18 років. Можливо, саме таким досить солідним віком і можна пояснити його «живучість». Коли ми відзначали десятиріччя газети, я, звертаючись до гостей урочистого вечора, риторично запитав: чи може померти «Прес-кур’єр»? Так, може, сам і відповідав, але для цього хтось мусить його зумисно вбити.

Наша газета у 1993 році стала унікальним проектом трьох друзів-журналістів: Йосипа Бурчо, Івана Мельника і Богдана Панаса. То був час, коли більшість старих, колишніх компартійних газет ледь животіла, бо ще не вміла економічно виживати у нових умовах. Усі скаржилися на матеріальну скруту, чогось чекали, але ніхто нічого не робив. А ми ризикнули і вмовили тодішнього голову Одеської обласної організації СЖУ Анатолія Станчева допомогти зареєструвати нову газету. Головне — нічого не просили: ні грошей, ні приміщення, а натомість обіцяли всіляко допомагати іншим виданням.

Унікальність проекту була в тому, що ми об’єктивно оцінили тодішню ситуацію в інформаційній сфері і зробили своє невелике відкриття: не лише преса у нас бідує, але й читач в Одесі — злидар, у кращому випадку він читає одну газету, бо більшого собі дозволити не може. А кожна газета має свою позицію, свої облюбовані теми, врешті-решт стоїть на чиємусь боці. У підсумку читач не має об’єктивної інформації, а сам не може порівнювати різні точки зору, бо не знає їх. Так виникла ідея зробити дайджест. Ідея не нова, але ми створили газету для передруку кращих публікацій з усіх саме одеських видань, а також матеріалів про Одесу й Одеську область з київських ЗМІ. Звідси й назва — «Прес-кур’єр».

Звичайно, без грошей ніяку справу не розпочнеш. Нам допоміг мій товариш, одеський дизайнер й архітектор Ігор Ришков, який тоді успішно займався бізнесом (на жаль, його не стало у 2011 році). На його гроші купили папір, зробили кілька комерційних тематичних випусків, й аж тоді перейшли на регулярний щотижневий вихід. До речі, перші номери самі розносили по кіосках, самі збирали гроші у кіоскерів за продані примірники, не кажучи, що лише утрьох і готували газету. Ось тепер і судіть, чи «ексклюзивний» досвід «Прес-кур’єра», чи готовий хтось сьогодні так працювати, та й чи можливо і чи потрібно це нині?

Спочатку ми переживали, що ніби-то використовуємо чужу працю. Але наша ідея сприяла популяризації усіх одеських газет, бо пропонувала читачам їх кращі публікації. Та й колегам така пропаганда своїх видань сподобалася, інколи редактори телефонували нам з образою, чому, мовляв, в останньому номері немає матеріалів з їхнього видання, невже нічого цікавого «Прес-кур’єр» у них не знайшов?

— Сьогодні «Прес-кур’єр» той самий? Яка матеріальна база газети, який творчий склад, які тиражі і доходи?

— З того часу дуже змінилося все суспільство, а значить і преса. Давно немає й «старого» «Прес-кур’єра». Сьогодні це інформаційно-аналітична газета, яка займає свою нішу на медій­ному ринку Одеси й області, має свого читача, врешті-решт, якщо хочете, свою філософію існування. У нас багато спільного з іншими одеськими виданнями, але й відмінностей не бракує...

Не маємо спонсорів, ні від кого ніколи не чекаємо фінансової підтримки. Але й ні перед ким не звітуємо... А зводимо кінці з кінцями завдяки видавничій діяльності. Ми не маємо полігра­фічної техніки, зате вміємо кваліфіковано відредагувати текст, зверстати книгу чи буклет, вичитати коректуру тощо.

Я чудово розумію, що в подібному фінансовому становищі сьогодні більшість редакційних колективів. Та що б мені хто не говорив, але з грошима краще у газетах, які фінансуються з бюджету.

— Ви заздрите бюджетникам?

— Боронь Боже! Я кажу лише про гроші. Без них не можна, і хай у деяких комунальних редакцій, особливо у районних, вони й невеликі, але гарантовані. Добре знаю, як знущаються чиновники над редакторами, яким нічим платити людям зар­плату, як часом підло використовує влада постійний дефіцит бюджетних коштів у боротьбі з неугодними керівниками редакцій, та все ж тим редакторам хоч є до кого звертатися, бодай є у кого просити. А що робити газеті, яка справді живе лише на власні кошти?

З іншого боку, мусимо дивитися правді у вічі: сьогодні треба дуже обережно говорити про свободу слова у газетах, які живуть на бюджетні гроші. І справа не в самому дотуванні комунальних і державних медіа (у багатьох країнах є різні форми підтримки преси), а в безапеляційній переконаності нашого чиновника, що це саме він виділяє кошти саме своїй газеті, тому він ніколи не потерпить навіть натяку на критику на власну адресу, ніколи не зрозуміє відмову редактора цькувати за його вказівкою політичного опонента чи фінансового конкурента.

Я загалом переконаний, що в будь-якій газеті свобода слова народжується і помирає на столі у редактора, якому доводиться приймати остаточне рішення, у міру готовності відповідати за нього. У такому разі сьогодні свобода слова у державних і комунальних газетах тримається винятково на особистій мужності редактора. А чи багато в нас героїв?

— У тому числі в Одесі...

— Знаєте, одеська преса не гірша, але, на жаль, і не краща, ніж ЗМІ інших регіонів. Є у нас юридично і реально незалежні газети (до них, звичайно, відношу і «Прес-кур’єр»), є «заангажовані на любові» до певних політичних сил, є газети винятково для самозадоволення чиновників і партійних босів. Як і скрізь. Я їх не поділяю на «своїх» і «чужих», прагну читати всі видання, щоразу хочу зрозуміти позицію редакції, радію, коли бачу, що редактор не пішов на повідку у засновника. Звичайно, «Прес-кур’єру» легше, бо наш засновник ніколи не диктує газеті своїх бажань. Дуже часто співчуваю колегам, коли вони на зразок радянських часів мусять «забивати» шпальти звітами про поїздки чиновників «до народу».

Але у взаєминах журналістів із засновниками є в Одеській області тенденції, виражені, на мою думку, чіткіше, ніж в інших регіонах.

Зокрема, маю на увазі відвертий тиск на редакторів районних газет (аж до звільнення!) лише через те, що вони «не свої». При цьому розробляються спеціальні юридичні схеми, аби «законно» позбутися небажаного редактора. А якщо той звернеться до суду і виграє справу, судові рішення відверто ігноруються. Про такі ситуації на Одещині вже не раз писав «Журналіст України». До речі, Одеська регіональна організація НСЖУ завжди відстоює редакторів, а «Прес-кур’єр» першим йде на поміч, коли чиновники знущаються над журналістами.

З допомогою «Журналіста України» стала відомою на всю країну історія про те, як голова Одеської облдержадміністрації Едуард Матвійчук знищує єдину в Одесі україномовну газету «Чорноморські новини», позбавивши її і без того мізерного, порівняно з газетами обласної і міської рад, бюджетного фінансування. Маємо всі підстави говорити про утиск саме україномовної преси.

Ось такі одеські тенденції. Як тут не згадати слова відомого американського тележурналіста Дена Разера про те, що най­більшими бідами медіа сьогодні є насильство проти журналістів, застосування правосуддя для обмеження свободи слова й економічні негаразди. Усе це в Одесі, як кажуть, має місце...

— Як Ви оцінюєте стан сучасної української преси? Куди ми йдемо?

— Загалом вся преса сьогодні переживає не кращі часи, але і попереду легше не буде. Влада активно готується до роздержавлення ЗМІ і, на мою думку, планує провести цей процес формально, аби і світову громадськість задовольнити, і контролю над «своєю» пресою не втратити. Саме так я оцінюю поширену практику фінансування місцевої преси через укладення договорів між владою і заснованими нею газетами про нібито «висвітлення діяльності». До речі, це подобається і журналістам, бо морально виправдовує одержувані з бюджету кошти. І спілчанські організації її підтримують: договір є приводом вимагати виділення коштів, а не просити їх. Та будьмо відвертими: це не змінює суті справи, не відміняє чиновницького диктату. Врешті-решт, висвітлювати діяльність свого засновника газета зобов’язана згідно з статутом. Нарешті, якщо справді йдеться про чесний договір на висвітлення діяльності влади, чому не провести конкурс між газетами і не обрати кращу? Отже, усе це формалізм.

Ще одним аргументом наближення формального роздержавлення преси вважаю повсюдне створення при органах влади усіляких громадських структур із захисту свободи слова (!?). Від кого? Від самої влади? А хіба може бути у преси ворог більший, ніж влада? Тому й смішно стає, коли отримуєш електронкою чергове звернення «Комітету захисту свободи слова» на... бланку обласної державної адміністрації.

А найбільш прикро те, що у такі комітети попервах часто йдуть і справді принципові, чесні журналісти. Йдуть з найкращими побажаннями, гостро виступають і відверто викривають... Щоправда, реально нічого не змінюється. А на майбутнє мій прогноз такий: поступово місце чесних і принципових журналістів займуть «свої» люди, і тоді ці комітети, в тому числі після роздержавлення преси, на догоду владі почнуть приймати «принципові і чесні» звернення й резолюції.

З наступним роздержавленням преси я пов’язую і заяву Ганни Герман про недоцільність існування творчих спілок, зокрема, й Національної спілки журналістів. Влада не може бути задоволена нашою спілкою, бо вона постійно тримає на контролі проблему роздержавлення, готує альтернативні законопроекти, прагне захистити редакційні колективи.

— Що треба зробити, аби НСЖУ вистояла в кампанії шельмування, розгорнутій пані Герман? Чому, на вашу думку, і з чиєї ініціативи розпочалося цькування?

— Чому «розпочалося»? Воно давно триває. Влада останні десять років не раз прагнула прибрати до рук спілку журналістів. Хіба ми вже забули «одеський путч», коли на державні кошти в Одесі, у санаторії «Оріон», було зібрано керівників преси з усієї України для створення альтернативної НСЖУ організації? Їх офіційно вітав тодішній одеський губернатор Сергій Гриневецький, були там і чиновники з Держкомтелерадіо. Мені вдалося виступити перед учасниками зібрання, багатьох з яких я знав як порядних людей, і вони мене знали. Я застерігав колег не стати іграшкою у руках чиновників, не йти на повідку у влади, яка сама їх і зрадить. Сподіваюсь, і мій виступ сприяв тому, що ініціатори «перевороту» тоді відступили. Тепер ось знову з’явилися на чолі з пані Герман.

Нинішню ситуацію пропоную оцінити максимально реально.

По-перше, Адміністрації Президента не подобається не спілка журналістів взагалі, а така спілка, яка нині в Україні є. Отже, є план нового «перевороту», є, очевидно, і кандидатури для крісел. Розроблено й ідеологію «перевороту»: приміщення на Хрещатику, 27а, забрати, звання «Заслужений журналіст України» відмінити (до речі, то державна нагорода, її депутати затвердили, самі можуть і відмінити, дозволу спілки не потрібно). Дуже вірно, по-ленінськи, обрано і час «перевороту»: через півроку — черговий з’їзд НСЖУ.

По-друге, ця влада не любить відступати, вона, напевне, заготувала нам «сюрпризи» про корупцію в спілці, про розкрадання народного майна і т.д. Ось-ось має з’явитися й «обраний» для розвінчування, якого потім нам запропонують у голови нашої спільноти. Якщо погодимося, НСЖУ «зарахують» до «своїх» і від неї відстануть, навіть фінансування збільшать. А кожен з нас буде вирішувати особисто для себе питання, чи потрібна йому «така» спілка.

Що нам робити в цій ситуації? Читати статут НСЖУ і пропонувати робити це пані Герман. А в статуті написано: «Національна спілка журналістів України є... незалежною, громадською, неприбутковою, позапартійною організацією». Отже, державний чиновник не має права втручатися в її діяльність. Якщо ж пані Герман є членом НСЖУ, тоді, звичайно, вона має право на будь-які пропозиції, що стосуються спілчанського життя, як і право припинити своє членство в НСЖУ за поданою заявою.

Скажете, жартую? А хіба сьогодні в судах (а нам, можливо, доведеться там побувати) жартують не так?

А якщо серйозно, то долю спілки вирішить з’їзд у квітні. Я його чекаю з хвилюванням. Найбільше переживаю за те, кого оберемо головою. Дуже боюся, щоб на цій посаді не опинилася людина, яка переслідуватиме лише власні інтереси. Не краще буде, якщо новий голова представлятиме якусь політичну силу чи певний регіон. Не хочу бачити там ні безхребетного функ­ціонера, ні самовпевненого максималіста. Нам потрібен керівник з досвідом творчої і спілчанської роботи, якого поважають на заході і на сході, який зуміє протистояти диктату чиновників, зберегти творчий дух спілки і не допустить перетворення її в комерційну структуру чи політичний клуб прибічників влади.

Оскільки Ігор Федорович Лубченко вже заявив, що балотуватися на посаду голови не буде, можу сказати конкретніше: нам потрібен керівник НСЖУ, дуже схожий на Лубченка...

— Ваша дружина, Лариса Бурчо, очолює редакцію газети «Вечерняя Одесса». Як будуєте взаємини в сім’ї, де і чоловік, і дружина — головні редактори?

— Дуже просто. Ще коли ні я, ні Лариса не були редакторами, ми домовилися про дві речі: не працювати в одній редакції і не обговорювати вдома редакційних проблем. Рецепт виявився дуже вдалим, і на журналістському ґрунті ми ніколи не сваримося...

Розпитувала

Віра ЧЕРЕМНИХ.

«Журналіст України»

Колектив газети «Чорноморські новини» щиросердно вітає Йосипа Бурча зі славним ювілеєм — 60-літтям!

Великий відтинок цього життєвого шляху — понад 25 років — Йосип Олександрович посвятив «Чорноморці». Тож цієї золотої осінньої пори вітаємо нашого колегу і друга з Днем народження і зичимо доброго здоров’я, родинного затишку, нових

творчих знахідок і цікавих проектів. Нехай доля щедро обдаровує благами, а життєвий оптимізм ніколи не вичерпується!

* * *

Нашi сердечнi вiтання з нагоди ювiлею редакторовi газети «Прес-кур’єр» — шановному Йосипу Олександровичу Бурчу!

Ваш ювiлей — гарний привiд сказати про вас майже все, що давно хотiлося: роки знайомства i спiвпрацi з вами довели, що ви — високопрофесiйний журналiст, мудрий керiвник, надiйний товариш. Ми вдячнi вам за розумiння, допомогу, пiдтримку. Дай Боже, щоб iще рокiв стiльки ж залишатися вам у гарному здоров’ї, гуморi й оточеннi. Хай щастить!