Створення національного парку «Нижньодністровський», що розташувався на території трьох адміністративних районів у нижній заплаві Дністра, проходило довго й важко, бо це, передбачалося, мало внести істотні зміни в устрій життя людей, що живуть у цьому регіоні. Йдеться, передусім, про обмеження вилову рибних ресурсів, використання рослинності для заготівлі сіна, очерету, випасання худоби. Тому окремі органи місцевого самоврядування категорично відмовлялися від участі в цьому проекті й не дали згоду на включення їх територій до природного парку. Як з’ясувалося в майбутньому, таке рішення було правильним. Вийшли із становища за рахунок більш згідливих господарів. Сталися й накладки. Так, до створеного національного парку включили й заповідне урочище «Дністровські плавні», статус якого досі не ліквідований, хоча режим використання природних ресурсів у національному парку і заповідному урочищі дещо відрізняється, бо парк має мати три зони — ядро, територія контрольованої господарської діяльності та територія вільної господарської діяльності, а заповідне урочище таких зон не має.

При створенні національного парку не обійшлося і без бунтів місцевого населення, яке використовувало річки Дністер і Турунчук як транспортні артерії.

А чи пішло на користь природі створення заповідного урочища «Дністровські плавні», а потім і національного парку? Дуже сумнівно. З деяких дуже земних причин. До створення національного парку і заповідного урочища ці території були закріплені за мисливськими товариствами як мисливські угіддя. Був штат єгерської служби, який дуже ретельно наглядав за станом цих угідь. На всій території спеціальними косарками прокошувалися протоки та єрики, щоб вони не заростали очеретом. Саме по цих єриках йшло промивання плавнів. На перекатах, де єрики замулювалися, їх прокопували, і вода з Турунчука проходила до Дністра. Поповнення плавнів свіжою водою при повенях і скидання її при пониженні рівня води відбувалося саме цими протоками. Це сприяло природному розведенню водоплавних птахів, нагулу та нересту риби. Недалекий той час, коли сотні мисливців з міста проводили там відпочинок і кожен повертався додому з нормою відстріляних качок чи лисух. Але це історія.

Сьогодні через встановлення режиму «Все заборонено» плавні невпинно перетворюються на смердюче болото, де сірководень, що виділяється в спекотну літню пору, «викурив» з них більшість птахів та рибу. Єрики заросли очеретом, обміліли, обміну води нема. Нині, в мисливському розумінні якості угідь, плавні потроху перетворюються на пустелю. Рідко хто з мисливців відвідує їх, а більшість з тих, хто тут буває, повертається ні з чим.

Заплави Дністра — це одне з найбільших нерестилищ риби на півдні України, яке повинне мати певний догляд.

Усі ми були свідками, як ранньої весни цього року майже повністю вигорів національний парк. Можна осудити тих, хто регулярно підпалює плавні, а можна й зрозуміти. Викошування та випалювання очерету з давніх-давен створювали найкращі умови для нересту риби. У високому очереті риба не нереститься, бо там холодна вода. Для нересту найкращі умови створюються саме на великих мілководних просторах з наявністю стирчаків від очерету, бо тут прогрівається вода, а на стирчаках акумулюється ікра. Так, випалювання очерету екологічно недоцільне і шкідливе для атмосфери. Проконтролювати, хто його підпалює, також важко, хоча всім зрозуміло, що в цьому насамперед зацікавлені рибалки, які живуть зі свого промислу. Тому випалюванню очерету в майбутньому поставити заслін важко.

А чому б у зимовий період не розбити суцільний масив очерету, який займає десятки тисяч гектарів, на невеликі квартали по 200 — 300 гектарів, розділивши їх протипожежними розривами по 150 — 200 метрів кожен, де очерет скошений? По-перше, на цих розривах створювалися б умови для нересту риби, поруч за­гніздилися б водоплавні птахи. А якщо навіть хтось і запалить очерет, то він вигорить на одній ділянці, а не на всьому масиві. Протоки води по цих розривах дадуть змогу щорічно промивати плавні, а очерету, який викошуватимуть, завжди можна знайти використання — чи то на покрівлю, чи на палети для палива. Ці заходи зможуть зберегти здорові, продукуючі заплави, інакше після двох-трьох таких пожеж, які тут вже траплялися, вони можуть загинути. Саме цим має зайнятися наука та адміністрація національного парку.

Державний інститут землеустрою готує проект відведення на площу національного парку, де фігурує 2500 гектарів державного лісового фонду, який планується вилучити з ДП «Одеське лісове господарство».

Ст. 156, п. «в», ст. 157 п. 2 Земельного кодексу України передбачено основні позиції, за якими новий землевласник має сплатити, в разі встановлення обмежень щодо використання земельної ділянки, а саме таке обмеження встановлюється режимом національного парку, кошти місцевим органам самоврядування як втрати земель лісогосподарського призначення, а землекористувачу, тобто лісгоспу, збитки.

Чи готовий національний парк викласти не один мільйон гривень за вилучення земель, наразі невідомо. А якщо таких коштів нема, то й оформлення проекту відведення має бути призупинено. Іншого порядку взаєморозрахунків за вилучену земельну ділянку Земельний кодекс не передбачає.