Професійно­технічні навчальні заклади мають свого попередника – ремісничі училища. Зароджувались вони у ХІХ столітті, коли для промислових підприємств потрібні були кваліфіковані робітники. Тут було престижно здобути фах, пройти школу справжніх майстрів. У середині минулого століття статус ремісничих училищ змінили на ПТУ, але суть і потреба в них залишилися такими ж. Старше покоління пам’ятає, скільки за радянської доби знято фільмів про робітників, та й пісень було доволі. Так у суспільстві формувалася повага до столярів, малярів, водіїв, трактористів, сталеварів… Згодом ремісників стали називати «петеушниками», в чому проглядався відтінок зневаги. В останні десятиліття на перший план вийшли інші професії, і бажаючих навчатися в училищах поменшало. Та життя показує, що ця прогалина сьогодні дається взнаки. Суспільству потрібні кваліфіковані робітники, і ринок праці потерпає нині від їх браку.

Не оминула ця історія і Савранське професійно­технічне аграрне училище. Створене воно майже п’ятдесят років тому. Тоді у володіння навчального закладу відійшли виробничий корпус та майстерні колишнього маслозаводу. В цих нетипових для навчального закладу приміщеннях із цілою низкою незручностей і були розміщені гуртожиток, їдальня та майстерні. Незручності, на жаль, відчуваються й досі, хоча за роки діяльності приміщення видозмінені. Й на сьогодні матеріально­технічна база залишається слабкою, відзначила у розмові директорка училища Ярослава Жирун. Але цього року багато що зроблено руками майстрів та вихованців.

– Капітально відремонтовано фасад центрального корпусу та їдальні, здійснено косметичний ремонт в усіх навчальних приміщеннях. Відремонтовано теплотрасу, полагоджено дах в гуртожитку. Також викладено тротуарною плиткою майданчик біля навчального корпусу і огороджено металевим парканом територію училища. В гуртожитку замінено вікна старого зразка (без кватирки) на пластикові, а також встановлено нових 16 дверей. Нещодавно придбано нових 50 ліжок. Робимо, що в наших силах для покращення умов проживання дітей. До речі, на все це використані власні кошти, котрі маємо за рахунок спільного обробітку землі та надходжень від виконаних на замовлення послуг, що їх надає училище населенню, зокрема столярних та електрогазозварних. Також педколектив тісно співпрацює із батьками учнів, вони допомагають із придбанням сировини та матеріалів для проведення виробничого навчання, – розповідає Ярослава Борисівна.

Савранське ПТАУ має філію в селищі Любашівка. Тут можна опанувати 8 робітничих професій. В училищі і філії навчається 476 учнів за державним замовленням. Групи повні, отож за кілька років дефіциту робітничих професій на ринку праці поменшає.

Ярослава Борисівна вважає: для повернення престижу робітничої професії, а отже і навчання в ПТУ, треба інтегрувати ці професії відповідно до попиту на ринку праці та переходити від підготовки робітника вузького профілю до широкого. Приміром, поєднати уміння маляра­штукатура із фахом сантехніка та плиточника. Без сумніву, такому універсальному спеціалісту завжди знайдеться робота.

Не можна залишати поза увагою і те, що Савранське ПТАУ соціально реабілітує, готує до самостійного життя і такий континент, як діти із числа сиріт та тих, що позбавлені батьківського піклування. В училищі нині навчається 96 таких дітей. Їм тут приділяють велику увагу.

– Держава опікується такими дітьми, вони отримують хорошу стипендію, повністю забезпечені харчуванням та одягом, – пояснює Ярослава Жирун. – На законодавчому рівні у них також є привілеї при влаштуванні на роботу та виплата одноразової грошової допомоги при працевлаштуванні. Та реалії дещо інші. З дитинства вони були на повному державному забезпеченні, а після училища, повертаючись на місця первинного обліку, залишаються сам на сам із життям, часом не маючи власної домівки. На мою думку, тут має стовідсотково спрацьовувати схема, розроблена на законодавчому рівні щодо забезпечення житлом дітей­сиріт, які закінчили навчання і розпочинають самостійне трудове життя. Тому працівники училища вкладають всі свої сили, щоб навчити цих дітей жити в суспільстві самостійно, заробляти власною працею і не схибити в майбутньому…

І вчать їх жити по­домашньому, для цього навіть створено «Кімнату домашнього затишку». Вона облаштована сучасною побутовою технікою, тут часто проводять різноманітні заходи за чашкою чаю. Переглядаючи сайт навчального закладу, звернула увагу, що таких заходів чимало. Почерпнула інформацію про те, як цього року вихованці готувались до Великодня. На чолі з директором випікали пасочки, а потім з молитвою радо зустріли свято.

– Наші вихованці талановиті. Чимало дітей майструють, займаються рукоділлям, навіть хлопчики вишивають. Вишивання хрестиком – це тиха молитва, яка заспокоює зранену з дитинства психіку дітей, що залишилися без батьківського піклування, – наголошує Ярослава Борисівна. – Тому по суботах працює клуб «Берегиня», де діти знайомляться з духовними багатствами рідного краю, вивчають традиційні ремесла, зокрема народну вишивку.

І все ж, про що мріє Ярослава Жирун?

– Мрію, щоб на рівні держави відновився престиж робітничої професії. І, звичайно, щоб обділені наші учні жили у домашньому затишку!