Виграти парламентські вибори «по-білому» без пересмикувань та фальсифікацій Партія регіонів вже неспроможна. Станом на сьогодні ні з чим позитивним вона у суспільства не асоціюється. Подальший прогноз — негативний.

Причина того, що цієї осені найпотужніша політична сила країни сидить у депресивній зажурі біля розбитих ночов, проста, як двері — некомпетентність. Банальне невміння керувати.

Хоча чимала частина суспільства пов’язувала з приходом до влади ПР та реставрацією «монархічної» Конституції часів Кучми певні сподівання, коли не на «покращення життя вже сьогодні», то, принаймні, на сумнозвісний «порядок».

Не судилося. Завадили: незнання, лінощі, сибаритська зарозумілість, жадібність — одне слово, весь набір ющенківських рис, помножений ще й на безідейність.

В камарильї третього президентства була бодай ідея, якій вона, камарилья, придурювалася відданою — «українство» називається.

Окремі балакучі громадяни в ПР цілком слушно, з точки зору технологій маніпуляції масовою свідо­містю, просили справжніх лідерів їхньої партії підняти гасла «рускаго міра» — була б бодай видимість ідейності. Але лідери справедливо визначили, що ця ідея цивілізаційно безперспективна. Не створює Росія сьогодні нових цивілізаційно притягальних цінностей, вона вся у мареннях про колишню свою несправжню велич — самодержавство, кріпацтво, злидні народу, корупцію та «пріращєніє прєдєлов».

Тому ідеологи ПР вирішили, що будуть асоціювати себе, і країну заразом, з європейськими цінностями.

Правильно це. Європа вже усі очі проплакала, очікуючи побачити українців у своєму співтоваристві з вітчизняними: корупцією, жлобським ставленням до довкілля, цинізмом піаністів-кнопокодавів у парламенті, сплюндрованим самоврядуванням та іншими українськими самобутностями.

Голосування «за того парня» у Верховній Раді є телевізійною ілюстрацією цілковитої зневаги українських парламентарів до цінностей парламентаризму і власної Конституції. З такими парламентарями у Шенгенській зоні робити нічого.

Кепкування прем’єра із запитання журналістки про місце перебування київського міського голови є непристойністю. Коли правляча партія, цілковито контролюючи Київ­раду, має всі можливості усунути з посади прогульника і призначити нові вибори, цього не робить, натомість у напівзаконний спосіб призначає голову адміністрації, який, не будучи обраною особою, фактично виконує повноваження мера, то це є цілковита зневага до самоврядування та до електоральної демократії загалом. З такими екзистенціями у Європи не ходять.

Європейський Союз запропонував Україні серйозну грошову допомогу у здійсненні щеплень диких тварин у лісах від сказу. Україна є головним поширювачем сказу у Європі, бо через некомпетентність і корупцію просто неефективно бореться з цією пошестю. Нещодавно у Києві від сказу помер міліціонер. Ця велика людська трагедія є показником рівня диспансеризації навіть серед службовців, за здоров’ям яких наглядає службова відомча медицина. Звідси й пандемія інших інфекційних захворювань — відсутність профілактики, інформаційно-роз’яснювальної роботи, раннього виявлення та якісного лікування.

Якість української влади є похідною першого порядку від якості українських громадян — малокультурних, низько кваліфікованих та погано освічених. Проблема лишень у тому, що зупинити суспільну де­градацію мала б влада, а вона її, навпаки, прискорює, перш за все через погіршення якості освіти, професійної підготовки, охорони здоров’я, роботи правоохоронців.

Влада зайнята самовідтворенням, але це самовідтворення буде завжди на нижчому рівні низхідної спіралі деградації. Деградують, передусім, мотивації до державної служби та політичної діяльності.

У радянських партійних апаратників — ненависної суспільству «номенклатури» — була цинічна приповідка: «для того, аби ми могли не працювати, хтось працювати мусить». Мотивами до здійснення номенклатурної кар’єри для радянських службовців були, крім поодиноких випадків прагнення суспільного служіння, так звані номенклатурні привілеї: порівняно якісне медичне та санаторно-курортне обслуговування, доступ до кращих харчів, житла та товарів ширвжитку.

Формування адміністративно-політичного корпусу у пострадянській Україні здійснювалося вже за складнішої мотиваційної системи: вплив на приватизаційні процеси та участь у «дерибані» грошей і майна — корупційна рента.

Нові пасажири, які пхатимуться до соціальних ліфтів на наступних парламентських виборах, матимуть винятково меркантильні мотивації до політичної діяльності. Найякіс­нішими з них будуть одержимі владою шизоїди, бо ці, хоча б задля вдоволення власного марнославства, прагнутимуть здійснити якісь соціальні перетворення, але їх — і шизоїдів, і їхні перетворення — поглине болото корупціонерів-бізнесменів. «Настоящіх буйних мало»…

Партія регіонів свою більшість у парламенті сформує за рахунок мажоритарників, які, прикидаючись незалежними або опозиційними кандидатами, прийдуть у парламент захищати та розвивати свій бізнес.

Ті, хто грає роль опозиції, ведучи боротьбу за мандати пропорційної частини складу парламенту, вкрай обмежені у виборі тактичних прийомів. За допомогою політичних технологій та прямої реклами вони будуть змушені продовжувати розкрутку персоніфікованих полі­тичних брендів, створюючи у найменш інформованої частини виборців враження, що вони, себто бренди, справді є лідерами, здатними до послідовної і відповідальної політичної роботи. «Мартиролог» цих громадян — ходячих полі­тичних етикеток — соціологи вже склали. Зазвичай, назв партій, які вони очолюють, виборці не пам’ятають, асоціюючи їх саме за прізвищами. Це робиться навмисне, за­для того щоб під парасолькою розкручених персонажів протягти у Раду тих же бізнесменів-корупціонерів. Для «етикеток» майбутні вибори стануть останніми, після — політичне небуття. Саме через якість списків, які вони протягнуть «під собою» до парламенту. «Етикетки» є інструментом, інвентарем, завдяки якому до парламенту потраплять безпринципні ділки.

Зараз «етикетки», надимаючи власні рейтинги, для годиться критикують владу, а незабаром вони не на жарт зійдуться у бійці між собою, стандартно звинувачуючи одне одного у запобіганні ласки влади, корумпованості та завищених амбіціях. Вже й самозвані ар­бітри у цій бійці з’явилися.

Тим нечисленним ідеалістам, хто з пройдешніми виборами пов’язує надії на покращення якості влади, на правду сподіватися марно.

Протиставити політичному класу суспільству нема чого наразі. Наступного року у парламенті вперше з’являться люди, які, наприклад, метро бачили лише у американському кіно.

Мажори беж жодного соціального досвіду прицінюються до мандатів. На ринку політичного консалтингу виникає попит на особисті політичні стратегії (направду ніякі то не стратегії, а кількакрокові тактики) для дітей та інших молодших родичів амбітних громадян старшого покоління, які прагнуть бачити своїх чад публічними політиками. Мотивації цього прагнення ті ж — здирництво із марнославством.

Що суспільству з цим робити? Нічого, хоча і сам собою політичний клас не розсмокчеться. Перш за все, слід, хоча б і через фейсбук, домовитися про простий принцип громадської люстрації — за колишніх народних депутатів, членів уряду, глав адміністрацій та інших осіб «із чадами і домочадцями», належних до політичного класу за формальною ознакою, — не голосуємо. По-друге, визначити принципи побудови інноваційної влади: виконання бюджетів усіх рівнів он-лайн, електронний документообіг, монетизація пільг, пряма трансляція в інтернеті засідань усіх коле­гіальних органів та судів, поіменне голосування з довічним зберіганням підсумків усіх представницьких органів, електронні реєстри прав власності та земельні кадастри, конституційне запровадження цифрової рівності громадян, електронна диспансеризація, дистан­ційне навчання тощо.

Звісно, що це лише нарис принципів, їхня типологізація, але саме за інноваційною державою майбутнє. Без неї його в України не буде.

Наразі Україна не відстає від світової цивілізації, а рухається у протилежний бік.