У 2003­му «Атлант» очолив Василь Якович Новосьолов. Випускник нашого артилерійського училища, він двічі побував в Афганістані. І тому, напевно, виявився готовим боротися й вигравати боротьбу за цей маленький острівець працевлаштування людей, приречених, у більшості випадків, бути тягарем у родині, людей, яким частенько показують на нездатність заробити на шматок хліба.

«Атлант» – це поліграфічний центр. Тринадцять інвалідів, що тут працюють, займаються післядрукарською обробкою продукції: склеюванням, вирізанням, аркушодобором. Для багатьох підприємство перетворилося на рідний дім. Наприклад, один працівник просто боїться йти додому. Його мати зі своїм новим чоловіком усе плекає надію віддати сина до психлікарні, щоб не заважав їй улаштовувати особисте життя. Іншу дівчинку, інваліда дитинства, привела мама. Вона із чоловіком займається бізнесом, а дівчинка увесь час залишалася одна. І навіть не розмовляла. Але теплі, доброзичливі обставини цеху, де в неї була своя ділянка роботи, створили диво: Катя заговорила. І відповідати на запитання журналістів їй дуже навіть сподобалося.

Заступник директора Ірина Василівна Новосьолова зі смутком розповідає, що на всіх охочих роботи не вистачає. Люди приходять, але їм змушені відмовляти. Для багатьох це звучить як остаточний і не підлеглий оскарженню вирок.

Справді, колись в Одесі був завод «Полімер». На ньому працювало багато інвалідів – як у самих цехах, так і надомників. Функціонували й різні кооперативи, яким надавалися пільги при працевлаштуванні інвалідів. Потім усе це почало швидко витіснятися насуванням ринку. І зрештою залишилася лише встановлена законом обов’язкова норма працевлаштування інвалідів – 4% від загальної чисельності працюючих для підприємств усіх форм власності. Щоправда, керівники воліють не виконувати її, а сплачувати наприкінці року штраф Фонду соціального захисту інвалідів у розмірі середньорічної заробітної плати за кожне місце, не зайняте інвалідом. Або взагалі відмовляються це робити, посилаючись на відсутність коштів. Далі починаються суди, які ще більше ускладнюють проблему працевлаштування цієї категорії громадян. Коло замикається…

«Атлант» займає окреме викуплене приміщення. Директор і не згадає, скільки разів йому пропонували перебратися. Часто обіцяють просторе й світле приміщення в новобудові. Але в цьому разі, скоріш за все, станеться те, що вже було не раз:

– Я півтора року писав депутатам прохання виділити приміщення під черевичну майстерню, – говорить Василь Якович. – Нарешті знайшли візочну в будинку на Адміральському проспекті. Відкрили майстерню, але працювала вона недовго. Мешканці будинку почали писати до всіх інстанцій, що їм це не потрібно. Ну не хотіли вони бачити інваліда, а вже тим більше думати про його труднощі або допомагати виживати, ремонтуючи своє взуття в цій майстерні! Наше суспільство ставиться просто безжалісно до тих, кому потрібна допомога.

Розуміючи це, я пропонував віддати під підприємство для інвалідів порожній корпус на «Краяні». На різних поверхах можна було б організувати поліграфічний, швейний, меблевий цех. Люди могли б працювати, не дратуючи навколишніх. Мене уважно вислухали, – на тому все й закінчилося.

Слухаючи керівника підприємства, я міркувала, наскільки можна було б збільшити обсяги виробництва на «Атланті», а отже, і число працевлаштованих. Наприклад, тут друкують книжки для економічного університету. Серйозні, товсті томи, за якими навчаються студенти і аспіранти. Спасибі проректорові Тетяні Кубликовій, яка розуміє важливість цієї роботи для «Атланта». Так, у вузах є свої видавництва, але невже хоча б одним підручником або методичним посібником усі наші університети та академії не можуть поділитися з підприємством для інвалідів? Напевно, можуть, але за зазначеними вище причинами не хочуть.

Уже давно «Атлант» друкує щоденники для одеських шкіл №№ 57, 72, 56, 21, 10, шкіл в Іллічівську й Овідіопольської гімназії № 1. Кожен з них розробляється в навчальному закладі та враховує всі його особливості. У щоденниках зазначена необхідна інформація на випадок виникнення будь­яких НП. І знайшовши такий щоденник, його легко повернути господареві. Що, до речі, було вже не раз.

На жаль, Міністерство освіти і науки вирішило замкнути цю роботу на собі. Тепер щоденники надходять стандартизовані, схожі один на оден. Гадаю, що й Міністерство могло б підійти до цього рішення диференційовано. Якщо є кілька областей, де цією роботою займаються інваліди, то нехай роблять це й далі. Адже жадібність нікого не прикрашає…

Три роки підприємство працює з фабрикою іграшок, випускаючи для неї яскраві наліпки. Робить усілякі бланки, візитки. У нас досить популярна практика шефства чиновників над дитячими інтернатами. Чому б не розвинути її в плані шефства над підприємствами, де трудяться інваліди? Адже навіть одного замовлення – чи то бланк, чи то візитка, вистачило б, щоб потішити декілька чоловік, що сидять без справи в чотирьох стінах своєї квартири.

Але, як сказав Василь Яко­вич, безжалісні ми все­таки. І просто зробити добру справу – надто велика розкіш для тих, хто може допомогти, але, на жаль, не має сили доброти.