Судовий вирок Юлії Тимошенко фактично зачистив українське політичне поле. Жодна з опозиційних партій не зможе сперечатися з Партією регіонів поодинці. Уявити ж собі коаліцію з партій Юлії Тимошенко, Арсенія Яценюка, Віталія Кличка та Олега Тягнибока насправді просто бракує фантазії. Проте президентові Віктору Януковичу зарано радіти. З ув’язненням головного опонента чинної влади правляча партія втрачає той стрижень, що утримував її від внутрішніх сутичок. А підстав для чвар аж до розколу в ПР удосталь.

Клаптикова ковдра

Нинішня Партія регіонів — це вже давно не «донецькі» зразка 2004 року. Напередодні парламентських виборів-2006 «регіонали» відмовилися від практики виборчих блоків і запропонували всім потенційним союзникам вливатися до лав своєї партії. З одного боку, такий крок забезпечував кращу внутрішню пар­тійну дисципліну та злагодженість. З іншого — до партії потрапила велика кількість людей, які ще нещодавно перебували по другий бік барикад.

Ще й досі в лавах ПР неоднозначно ставляться до Інни Богословської, яка 2004-го затято агітувала громадян проти Віктора Януковича. Не менш болюче сприйняли в ПР колишнього «нашоукраїнця» Сергія Головатого. Складно сказати, як спри­ймуть усі групи впливу ПР влиття до партії команди нинішнього віце-прем’єра Сергія Тігіпка. «Він має змусити з собою рахуватися, він мусить переконати, що він економічно ефективний… Наразі з досвіду 2004 року не переконав він нас», — казав напередодні виборів президента про Сергія Тігіпка нинішній віце-прем’єр Борис Колесніков.

Поповнення партії перебіжчиками з ворожого табору не могло не збурити «заслужених ветеранів» ПР. «Окремі партійці запитують у мене: як можна було призначати людину, яка ніяк не пов’язана з політичними досягненнями партії, з перемогою на виборах тощо?» — прокоментував штабний юрист «регіоналів» Валерій Бондик призначення до Адміністрації президента Андрія Портнова — колишнього голову юридичного департаменту БЮТ.

Проте перебіжчики — це не єдина проблема Партії регіонів. Давно й гостро триває в середовищі ПР конфлікт між донецькими і недонецькими, тобто представниками інших регіонів України. Останні вважають себе скривдженими тим фактом, що працюють на перемогу «регіоналів» не менше за донеччан, але всі най­смачніші шматки отримують якраз таки вихідці з Донбасу.

Украй гострою в ПР є суперечка між «проросійською командою» та прибічниками «самостійництва». У той час, як міністр освіти Дмитро Табачник заявляє, що українські чиновники мають говорити російською мовою, його кум, нардеп Максим Луцький, проголошує: «Я собі, вибачте, руку відріжу, але за другу державну не проголосую».

А точаться ще й бізнес-суперечки. Якось вже призабулося, як депутат від ПР Володимир Ярощук з трибуни парламенту звинуватив іншого «ре­гіонала» Володимира Сівковича у рейдерському захопленні київської землі. Ще різкіше бізнес-конфлікти проявляються не в Києві, а в регіонах. Однією з причин відставки екс-губернатора Запоріжжя Бориса Петрова стало тривале протистояння між секретарем Запорізької міськради Володимиром Кальцевим та депутатами Запорізької райради. Причина непорозуміння — землі на берегах Дніпра. В Одесі сутичка між різними групами «регіоналів» у міськраді призвела до затримання віце-мера міста Миколи Ільченка та депутата міськради від ПР Олега Гуцуляка.

Заморожене протистояння

Підґрунтя потужного конфлікту всередині ПР було закладено ще до виборів президента країни, коли в лавах «регіоналів» заговорили про посилення впливу так званої групи Фірташа. Колишній член політради ПР народний депутат Тарас Чорновіл тоді розповідав: «Від Януковича спонсори вимагають негайно розпустити парламент, якщо він переможе на виборах. Це головна вимога Фірташа і до Януковича, і до Яценюка… На сьогодні, як я знаю, Фірташ вимагає вже 50% списку». Такі умови мали не на жарт занепокоїти інших спонсорів «регіоналів». Якби половину фракції опановувала одна сила, виходило б, що всі інші гравці — Рінат Ахметов, Сергій Клюєв, а зрештою й сам Віктор Янукович — мали б ділити між собою залишок у 50%. Навряд чи їм це сподобалося б.

Після виборів конфлікт не спалахнув. Парламент ніхто не розпускав, і розподіл місць у фракції ПР залишився недоторканим. Проте політексперти помітили певний дисбаланс у розподілі владних посад між представниками різних груп впливу. Якщо політикам, чиї імена давно пов’язують з бізнесом Дмитра Фірташа, віддали Мінпаливенерго, Укртрансгаз, СБУ та адміністрацію президента, друга за впливовістю і набагато старша в ПР група (яку асоціюють з бізнесменом Рінатом Ахметовим) отримала лише кілька профільних міністерств та керівництво підготовкою до «Євро-2012».

Такий нерівномірний розподіл — ще й з урахуванням 12,1 млрд кубометрів газу, отриманих компанією Дмитра Фірташа, — наводить на думку, що гаранту вдалося переконати свого соратника відмовитися від розпуску парламенту і «взяти газом і посадами». Причина очевидна: нерівномірний розподіл місць у фракції спричинить гостре протистояння з іншими групами впливу всередині ПР. А опозиції лишень того й треба було.

Складно сказати, чи остаточно вдовольнилася таким рішенням група Фірташа. Невідомо, чи сподобався такий нерівний розподіл групі Ахметова. Проте відвертого конфлікту тривалий час вдавалося уникати.

З’їзд, який не відбувся

Наразі каменем спотикання та об’єктом атаки з боку водночас і ахметовського, і фірташівського крил ПР став чинний прем’єр Микола Азаров. Микола Янович примудряється поєднувати водночас дві посади — прем’єр-міністра та лідера Партії регіонів. І практично від перших днів президентства Віктора Януковича тривають дискусії щодо нового лідера партії. Офіційно його мав обрати з’їзд ПР у квітні цього року. Але ж з’їзд ще й досі не відбувся, а Микола Азаров продовжує залишатися найвідомішим у країні багатоверстатником.

Ахметовське крило не дарма збурене Миколою Яновичем. «Азарова сприймають як персону нон-ґрата в усьому бізнес-середовищі Партії регіонів… Згадайте 2006 — 2007 роки. Азаровські методи тоді «потопталися» по ахметовських як ні по кому іншому», — розповів в одному з інтерв’ю вже згаданий нар­деп Тарас Чорновіл. Та крім невдоволення методами керування прем’єра Азарова, ахметовське крило серйозно непокоїть факт суміщення посад прем’єра і лідера партії. Не отримавши ключових посад в уряді та силовому блоці, ахметовці воліють відновити баланс сил, опанувавши керівництво партії. Якщо ж Микола Азаров вирішить залишитися лідером партії — це нагода попросити його з посади прем’єра та поборотися за посаду голови уряду самим.

Зі свого боку, фірташівське крило, однією з ключових фігур якого є нинішній голова адміністрації президента Сергій Льовочкін, теж було б не проти на додачу до адміністрації президента опанувати ще й керівництво урядом. Якщо їм це вдасться — Віктора Януковича можна буде сміливо називати людиною, що працює президентом в адміністрації Льовочкіна — Фірташа.

Президент ще й досі примудряється тримати рівновагу, призначаючи на ключові посади або людей нейтральних, без владних амбіцій, відданих особисто йому (як, скажімо, Микола Азаров), або так званих представників сім’ї президента, якими вважають, зокрема, голову Нацбанку Сергія Арбузова, щойно призначених голову МВС Віталія Захарченка та керівника Податкової служби Олександра Клименка.

Проте кадрів, рівновіддалених від головних гравців Партії регіонів, в оточенні керманича не так уже й багато. Саме тому прем’єру Азарову ще й досі вдається зберегти свою посаду — його просто нема ким за­мінити. Однак ситуація в країні дедалі гіршає. Рейтинг правлячої партії вже знизився до рекордних 15,4%. У передвиборний рік правлячій партії потрібні бодай якісь кроки для ви­правлення становища. Відставка прем’єр-міністра в таких умовах ви­глядає цілком логічною, і дехто навіть намагається її пришвидшити. Принаймні у пресу була запущена версія, згідно з якою акції протесту чорнобильців та афганців, що кілька разів вже ламали паркан біля Верховної Ради, були організовані саме головою адміністрації президента Сергієм Льовочкіним.

Так це чи ні — достеменно не відомо. Проте не викликає сумніву, що ПР у нинішньому її стані — це нетвердий моноліт. Це клаптикова ковдра, зшита з найрізноманітніших ідеологій, груп та бізнес-інтересів.

Консолідувати владну партію за таких умов міг би давно відомий усім чинник — наявність спільного ворога. Але Юлія Тимошенко обживає в’язничну камеру, а іншого рівно­значного супротивника «регіонали» наразі не мають. А отже, єдиним чинником, здатним стримати Партію регіонів від посилення внутрішніх чвар, залишився авторитет «старшого» — президента Януковича. Наскільки його вистачить — дізнаємося уже незабаром.