Минулого тижня в ОННБ ім. М. Горького відбулася урочиста церемонія передачі 300 примірників книг 30 видавництв Росії Домом російського зарубіжжя ім. О. Солженіцина національній книгозбірні. Акція відбулася за сприяння представництва «Россотрудничества» в Україні.

Це наймасштабніша благодійна акція російської сторони, яку здійснено за роки здобуття Україною незалежності. Російські видання останніх двох десятиліть надходили до бібліотек переважно від приватних осіб. Про це наочно свідчили виставки книжкових дарунків, що періодично проводить ОННБ. У цьому сенсі Росія, потрібно визнати, значно поступалася нашим найближчим сусідам — Румунії та Польщі, і навіть Китаю.

Дім ім. О. Солженіцина нинішню назву отримав 2009 року, поставши на основі бібліотеки-фонду «Російське зарубіжжя». Основна мета цієї інституції полягає у популяризації російської національної ідеї через поширення російської мови, визнанні за Росією особливої, відмінної від Заходу цивілізаційної місії, збереженні та вивченні культурної спадщини росіян у закордонні. Це, назагал, вписується у нині пропаговану доктрину «Русского мира».

Під час згаданих урочистостей, як на мене, не зовсім приємне враження залишилося від виступу представника обласної влади, який підкреслено і запопадливо виступав російською мовою та передавав вітання від «губернатора». Так могла виступити швидше приватна особа, а не посадовець. Певну втіху викликає та обставина, що самі господарі промовляли українською, а в період підготовки не пристали на деякі наполегливі й не зовсім вмотивовані домагання рекламного штибу з боку представників російського консульства.

Звичайно, є цілком нормальним стремління народу, що усвідомлює себе нацією, бережливо ставитися до свого культурного спадку; є цілком зрозумілим його прагнення піклуватися про розвиток власної культури серед носіїв цієї культури у закордонні. Але проблема у тім, що навіть гуманітарні, здавалося б, шляхетні проекти часом виступають як прикриття прихованих експансійних намірів.

Йдеться про те, що більшість росіян не сприймають своїх етнічних вихідців в Україні як діаспору, а швидше — як насильно відторгнуту частина свого державного організму. Навіть на двадцять першому році нашої незалежності вони дивляться на нашу державність як на тимчасове явище. Досить недвозначно, в неоімперському дусі висловлювався й Олександр Солженіцин (1918 — 2008). Ось уривок з його інтерв’ю, опублікованого «Московскими новостями» 2006 року: «…Фанатическое подавление и преследование русского языка (который в прошлых опросах был признан своим основным более чем 60% населения Украины) является просто зверской мерой (виділено мною, — В. В.), да и направленной против культурной перспективы самой Украины. Огромные просторы, никогда не относившиеся к исторической Украине, как Новороссия, Крым и весь Юго-Восточный край, насильственно втиснуты в состав нынешнего украинского государства и в его политику жадно желаемого вступления в НАТО. При всех этих условиях Россия ни в какой форме не смеет равнодушно предать многомиллионное русское население на Украине, отречься от нашего единства с ним» і т.п. Як бачимо, ілюзій для українців «великий російський демократ» не залишав.

У цьому контексті вищеописана подія сприймається неоднозначно. Як культурна нація, ми радо сприймаємо прояви духовності й інтелектуалізму, прагнемо глибшого знання інших мов, адже серед подарованих книг — твори І. Буніна і візантолога Н. Кондакова, чиє життя було тісно пов’язане з Одесою, а також праці В. Даля, В. Набокова, К. Коровіна та багатьох інших шанованих в Україні мовознавців, письменників, художників-мемуаристів. Однак, приймаючи цей вияв доброї волі (у певному сенсі — цілком щирий), ми повинні твердо і наполегливо доводити російській стороні, що наш вибір самостійного розвитку не випадковість, що ми поважаємо всі, у тому числі й споріднені культури, але свідомі, що Україна — це не об’єкт, а суб’єкт історії.