Минулої суботи, 14 січня, відбулося урочисте відкриття пам’ятної меморіальної дошки на фасаді залізничної станції Красилів (Хмельницька область) усесвітньо відомому одеському лікареві-гомеопату, українському політичному діячеві, полковнику армії УНР Іванові Митрофановичу Луценку.

Ініціатором встановлення пам’ятної таблиці виступила хмельницька молодіжна організація «Пластовий рух «Сокіл» за підтримки місцевої міської і районної влади, повідомив «Рупор Одеси» (http://rupor.od.ua) з посиланням на члена Спілки краєзнавців України Віталія Лавренчука.

«Чорноморські новини» неодноразово розповідали про непересічну постать Івана Митрофановича Луценка, але в ці січневі дні, коли відзначаємо чергову річницю проголошення Центральною радою УНР самостійною і суверенною державою, вважаємо цілком слушно ще раз нагадати про нього — члена Центральної ради та Українського генерального військового комітету. Відтак пропонуємо вашій увазі історичну до­відку, підготовлену «Рупором Одессы». Отож.

Іван Митрофанович Луценко — із дворян, православного віросповідання, народився на Полтавщині, у селі Кейбалівка Пирятинського повіту, 23 лютого (7 березня) 1863 року. Середню освіту здобув у Лубенській земській гімназії, по закінченні якої у 1882-у вступив до Санкт-Петербурзького університету. Потім, з осені 1887-го, навчався в Імператорській військово-медичній академії, яку закінчив з відзнакою у 1891 році.

Зі ступенем лікаря був призначений у тому ж році молодшим лікарем у 55-й Подільський піхотний полк. З серпня по жовтень 1892-го відряджений на Кубань для боротьби з холерою. Брав участь у боротьбі з епідемією курячої сліпоти в таборах російської армії в Бессарабії, на основі цих подій підготував докторську дисертацію, яка вийшла окремою книжкою.

Із 1893 року Іван Луценко проживав в Одесі, на вулиці Херсонській, 52 (зараз вул. Пастера), де, облаштувавши робочий кабінет, вів приватну практику. Був членом Товариства одеських лікарів, на засіданнях якого часто виступав із доповідями про нетради­ційне лікування захворювань. Як один з основоположників гомеопатії став відомим не тільки в межах Одещини, а й в усій Російській імперії та Європі. Одним із перших у Росії використовував рентгенівські промені в медичних обстеженнях.

Крім лікарської діяльності, Іван Луценко брав активну участь у літературному і політичному житті. У 1903 році він заснував «Одеську літературну спілку», видаючи альманахи провідних письменників і поетів того часу. Невдовзі Іван Митрофанович, який приймав більшу частину пацієнтів у двох амбулаторіях безкоштовно, став у місті настільки популярним, що в 1905 році громада Одеси обрала його депутатом ради робітничих депутатів від Української демократичної партії. Проте царська влада припинила діяльність ради, і всю свою кипучу енергію, а також велику частину своїх коштів Іван Луценко спрямував на український національний рух, став одним із фундаторів і головою одеської «Просвіти» (а за кілька років по тому, у 1910-у, — головою Українського клубу Одеси. — Прим. «ЧН»).

Іван Луценко організовує багатотисячні мітинги, що лякають градоначальника і поліцмейстера Одеси; за ним та його сім’єю постійно стежать жандарми.

8 січня 1906 року Іван Митрофанович видає першу в Одесі українську газету «Народна справа», але незабаром вона припиняє своє існування, і все, що було з нею пов’язано, влада конфіскувала. За Іваном Луценком, його дружиною і дочкою Настею встановлюють постійний нагляд. За політичну діяльність 18-літню Настю заарештували, і півтора року вона провела в одеській в’язниці (відповідна справа зберігається в Одеському держархіві).

Після 1917 року Іван Луценко продовжує активно займатися політичною діяльністю, стає членом Центральної ради, поширює ідею незалежності України. Він став одним із фундаторів Української партії самостійників-революціонерів. На першому Всеукраїнському військовому з’їзді військового лікаря Івана Луценка обрали членом Українського генерального військового комітету. Саме за наказом Луценка над Одесою вперше був піднятий жовто-синій прапор як символ української суверенності і державності.

Сучасники Івана Луценка згадували, що він, уже будучи у літах (за 60), із шаблею і верхи на коні воював проти більшовиків у військах Петлюри.

Є кілька версій загибелі полковника Луценка у 1919 році. За однією з них, його порубали так, що навіть тіло не знайшли, тому й місце поховання невідоме. За іншими даними більшовики взяли Івана Луценка в полон саме на залізничній станції Красилова (ось чому пам’ятну дошку встановили саме на будівлі вокзалу), а вбили його, піднявши на штики, у самому місті Красилові.

Нагадаємо, у вересні 1996 року, під час роботи в Одесі з’їзду Всесвітньої федерації українських лікарських товариств, на будинку, де тривалий час жив Іван Луценко (вул. Пастера, 52), була встановлена присвячена йому меморіальна дошка. У жовтні 2003-го Асоціація гомеопатів України провела в Києві VI Міжнародний гомеопатичний конгрес, присвячений пам’яті Івана Луценка.