У рубриці, присвяченій ювілею Одещини, ми вже опублікували низку матеріалів із історії рідного краю. А творили її, цю історію, протягом усіх восьми десятиліть звичайні люди, які будуть у фокусі уваги кореспондентів нашої газети. Сьогодні «ОВ» розкажуть про скромну та працьовиту людину із цікавою та непростою долею.

(До 80-річчя Одеської області)

Старожили села Городнього Болградського району Одеської області вже не пам’ятають випадку, щоб хтось із місцевих жителів святкував столітній ювілей. Саме тому урочистості в родині Штирбулових привернули загальну увагу. Наприкінці минулого року Акулині Костянтинівні Штирбуловій виповнилося сто років. За столом зібралася вся дружна родина. Навколо було весело та галасливо.

…Лише сумні очі ювілярки видавали її смуток: не так все було райдужно протягом цих ста років.

Жінка не звикла нарікати на долю, але розповідає про свої життєві перипетії, щоб люди цінували те багатство, яке в них є зараз: мирний час, достаток, близькість рідних.

– До 14 років я жила у селі Алуат в Молдові. Нас у батьків було четверо. Їм доводилося нелегко: одягати – взувати й годувати було нічим. До села почали доходити чутки, що в Америці жити набагато легше. Мовляв, там хліб на деревах росте. У ті часи люди в такі дива легко вірили. Ось і вирішив батько їхати за океан. Продав будинок та землю в Алуаті. Ми всією родиною виїхали на пошуки кращого життя. Прибули до південноамериканського міста Сан­Паулу (Бразилія).

Працювати було дуже важко, їжі не вистачало. Незабаром мама народила нам братика, але сама через 20 днів померла. Не стало й маляти... У бразильському місті ми прожили рік, повний злиднів і лиха. Незабаром ми з молодшим братом Семеном та сестричкою Анною разом з іншими городненськими сім’ями, які теж зневірилися в казці, повернулися на батьківщину. Лише батько з 10­річним братом Іваном залишився, щоб заробити бодай щось.

Приїхавши додому, перший час ми жили у татових батьків. Там і без нас була велика родина: четверо братів тата зі своїми сім’ями. Звичайно, поява «зайвих ротів» викликала невдоволення. Ми перебралися до батьків матері.

Довідавшись про смерть мами, дід дуже розлютився і заявив, що я повинна працювати нарівні з дорослими, щоб прогодувати своїх молодших. Скаржитися було нікому, тому я стала до роботи.

Через два роки приїхали батько із братом з Америки. Вони забрали Семена і Анну та повернулися до рідного Алуата. Мене ж дід не відпустив:

– Доросла вже, треба заміж видавати. Придане вже приготували.

Так і залишилася жити в Город­ньому.

У 1930 році дівчина вийшла заміж за хорошого хлопця – Миколу Петровича Штирбулова. Через п’ять років у молодих народилася перша дитина – донька Лідія. За нею син Петро, який, на жаль, прожив лише два роки. Третьою народилася донька Пелагея. А коли у 1941 році народилася четверта дитина, Іван, чоловіка забрали на фронт.

Микола не зміг змиритися з тим, що полишив родину, не встигнувши натішитися дитині. Він вирішив тікати з фронту, за що був заарештований. П’ять років про нього нічого не було відомо. Багато хто з тих, що сиділи з ним у в’язниці, одружилися й залишилися в краях, де відбували покарання. Але Микола у 1947 році повернувся додому. При першій зустрічі він тихо сказав дружині: «Я не міг забути нашого крихітку».

У тому ж році родина Штирбу­лових вступила до колгоспу. Микола працював сторожем. Акулина влаштувалася дояркою. Тричі на день протягом десяти років бігала за шість кілометрів до корів, яких потрібно було нагодувати та подоїти. Потім жінка поверталася додому й виконувала всю звичайну домашню роботу.

Громом серед ясного неба стала раптова хвороба доньки Пелагеї. Продовжуючи працювати в колгоспі, Акулина Костянтинівна три роки доглядала хвору доньку. Усе тоді було під силу: і домашню роботу порала, і до доньки в Олександрівську лікарню за 12 км встигала, і передовою дояркою в районі стала. За перевиконання плану з удою на 1300 літрів молока була відряджена до Москви, де стала учасницею ВДНГ СРСР.

Акулина Костянтинівна разом із чоловіком Миколою Петровичем виростила та виховала своїх дітей працьовитими, сумлінними та вдячними.

Іноді старі люди обтяжують. Але тільки не тут. У родині Штирбулових Акулину Костянтинівну безмежно поважають та люблять.

– Дуже мудра жінка і чудова свекруха. Вона ховала наші особисті таємниці, дуже тактовно робила зауваження, вчила всьому, що вміла. А коли ми приходили з роботи, діти були викупані та нагодовані, усе прибрано й випрано. На нас чекала вечеря, а мене – кружка парного молока, яке я дуже люблю, – ділиться невістка Ганна Пилипівна. – І старість її нас зовсім не обтяжує. Ми ніколи не забудемо її ставлення до нас. І доньку ми назвали на її честь – Акулиною.

«Мої роки – моє багатство» – спі­вається у відомій пісні. Акулина Ко­стянтинівна справді багата. Вона ділиться тим досвідом, який набула за довге й нелегке життя. Бажаємо їй і далі жити та здравствувати на радість усім близьким!