З 1 липня 2011 року набув чинності новий закон «Про принципи запобігання та протидії корупції в Україні». Він зобов’язує чиновників не тільки декларувати доходи, але й витрати, обмежує їхнє право на приймання подарунків, ускладнює чиновникам процес працевлаштування їхніх дітей на високі посади у своєму відомстві.

Новий антикорупційний закон – це серйозний крок у боротьбі з явищем, яке підточує зсередини саму інституцію держави. Бо вона, корупція, безпосередньо перешкоджає економічному зростанню, ставить під загрозу будь­які перетворення та реформи в країні. Та й саме значення слова «corrumpere» у перекладі c латини означає «псувати».

Однак не слід обманюватися, гадаючи, що корупція – хабарництво, здирство, хаптурництво – породження нашої епохи. Її історичні корені, скоріш за все, сягають первісного устрою, коли виник звичай робити подарунки вождю племені або жерцеві, щоб домогтися їхньої приязності. І це у ті старожитні часи було нормою. Як би там не було, ми сьогодні маємо письмові свідчення того, що корупція як явище мала місце в житті люд­ського суспільства ще до нової ери, тобто до Різдва Христового.

У міру розвитку цивілізаційних процесів корупція пишно розквітла. Хоча, за задумом правителів, державні люди повинні були вдовольнятися фіксованим жалуванням. Тобто жити на саму зарплату. Але завдяки саме армії чиновництва корупція набула нечуваних масштабів. А зрештою сягнула такого рівня, що на неї змушені були звернути увагу самі правителі.

Так, завдяки дошукам вчених, до нас дійшло ім’я першого правителя, який вдався до боротьби з корупцією. Ним був шумерський цар міста­держави Лагаша – Урукагіна, який правив у другій половині XXIV століття до нової ери. А перший трактат, у якому приділено серйозну увагу корупції, – «Артхашастра», датується IV століттям до нової ери. Його появу пов’язують з іменем міністра в одній із давньоіндійських держав. Той, щоправда, підписався псевдонімом Каутилья. Імовірно, тому, що стародавній борець із корупцією у своїй праці зробив песимістичні й небезпечні висновки, стверд­жуючи, зокрема, що «майно царя не може бути, бодай малою мірою, не привласнене тим, хто відає цим майном».

Присвоєння майна таким чином було характерне не тільки для східних правителів, але й європейських. Цікавий приклад повальної корупції спартанської влади ми знаходимо у Павсанія. Ось що писав стародавній автор про захоп­лення спартанцями та їхніми союзниками фокейцями Дельф у 346 році: «Коли ватажки фокейців розграбували святилище в Дельфах, то і спартанські царі, кожен персонально, і багато впливових осіб у Спарті, уся колегія ефорів у пов­ному складі, так само і герусія, взяли участь у розподілі скарбів бога». Крім того, як свідчать історичні джерела, ті ж елліни не тільки охоче брали хабарі, але й самі нерідко виступали в ролі хабародавців. Зокрема, для вирішення своїх військово­політичних завдань, досконало опрацювавши методику таких підношень.

Хабарництво було властиве й пізнішим епохам. Підтвердження тому можна знайти в «Божественній комедії» великого поета італійського Відродження Данте Аліг’єрі (1265 – 1321 рр.):

«Своїм я в короля Тебальдо став

І, надто захопившись хабарами,

У цей окріп нарешті я попав».

Тут Ікло Вепряче йому зубами,

Які не сором мати й кабанам,

Відчути дав, які від бивнів шрами...

(Переклад Євгена Дроб’язка)

Данте помістив хабарників у найтемніші та найглибші кола Пекла. Імовірно, поет вчинив так із політичних міркувань, бо справедливо вважав, що хабарництво стало причиною падіння італійських республік.

А в середні віки, наприклад, у Празі, людей, запідозрених у корупції, просто викидали з вікон. Але католицька церква того часу чинила стосовно хабарників досить своєрідно. Раз жодні методи боротьби з ними не приносили відчутних результатів, отці церкви вирішили теж нагріти на цьому руки, впровадивши «покупку відпущення гріхів», так звану індульгенцію. Притому справа була поставлена на широку ногу, індульгенції продавалися ліворуч і праворуч – відкупився й гріши далі.

З розвитком людського суспільства і держави з’явилася так звана парламентська корупція. Особливо в епоху індустріалізації та широкого розвитку спектру суспільного розподілу. При цьому, зрозуміло, підвищилося значення рішень владних структур. А це, своєю чергою, призвело до того, що такі рішення все частіше ставали товаром на стрімко зростаючому ринку. І переможна буржуазія почала брати активну участь у корумпуванні вищих посадових осіб, а найчастіше й купувати державні посади, маючи на увазі власну корпоративну мету. Яскравим прикладом того може слугувати Англія XVIII століття, у ті часи найрозвиненіша в промисловому стосунку країна. За свідченнями сучасників, у часи уряду Пелхема періодично здійснювалися незаконні виплати депутатам англійського парламенту, що становили від 500 до 800 фунтів наприкінці сесії – це великі суми, навіть за нинішніми мірками. А коли, як говорить давнє прислів’я, «очі золотом запорошать – нічого не побачиш»…

Ефори (давньогрец.) – громадські наглядачі; герусія – зібрання старійшин; Пелхем (1694­1754 рр.) – прем’єр­міністр Великої Британії.

(Далі буде)