До редакції «Одеських вістей» часто приходять листи від ветеранів Великої Вітчизняної війни, інвалідів та пенсіонерів, які просять подякувати через газету медперсоналу тієї або іншої лікарні, військового шпиталю, поліклініки за їхні професіоналізм та увагу, проявлені до пацієнтів. Такі слова завжди приємно читати. Одразу постають перед очима самовіддані лікарі з літературних творів Антона Чехова або Вікентія Вересаєва. Але, на жаль, газета одержує й інші листи. У них обурення, біль, гнів, викликані непрофесіоналізмом, хамством, рвацтвом та вимаганням, а часом і жорстокістю з боку деяких медичних працівників.

Не потрапити б «до лап хижакам»

Навіть один з листів, де читач «ОВ», інвалід війни з м. Южного дякував бригаді «швидкої допомоги» за оперативність і людяність, з якою вони до нього поставилися, справив неоднозначне враження. Літня хвора людина говорила спасибі лікареві й фельдшерові за те, що вони сумлінно виконали свої обов’язки. І сам був, судячи з його слів, цим ледве не вражений:

«Я хворію вже багато років. «Швидку допомогу» доводиться викликати досить часто через те, що постійно «стрибає» артеріальний тиск. Зазвичай лікарів чекаю довго, а коли приїжджають, то з незадоволеним виглядом, заявляють: «Ліків у нас немає». І доводиться платити за кожен укол… А цього разу приїхали швидко, усього через хвилин 35 – 40, без усіляких попередніх розмов надали допомогу і, оцінивши мій стан як тяжкий, самі наполягли на шпиталізації. На руках (не було носилок) донесли до свого автомобіля. А в приймальній лікарні не відходили від мене доти, доки не переконалися в тому, що мене все­таки визначили у палату»…

З одного боку, звичайно ж, честь і хвала працівникам «швидкої допомоги», які сумлінно виконували свій обов’язок. Але з другого боку – виходить, що це скоріше виняток, ніж правило.

Історіями, де фігурує лікар­рвач, а іноді й, відверто кажучи, нелюд у білому халаті, заповнені інтернет­форуми. Там можна прочитати не тільки назви медичних установ, що користуються поганою славою, але й прізвища конкретних лікарів, з якими довелося зіткнутися пацієнтові або його родичам. Люди таким чином намагаються застерегти один одного від можливості потрапити «до лап хижакам». Невтішний відгук про сьогоднішню медицину довелося почути і від начальника управління державної пенітенціарної служби України в Одеській області Олександра Адзеленка. На зустрічі з громадською радою, створеною при цьому управлінні, він розповів про випадок, що стався з одним із ув’язнених: жодна міська лікарня не хотіла приймати важко хворого «зека». Людина так і померла в приймальній палаті.

– Іноді виникає таке враження, що у нашої медицини є професіоналізм, але немає серця, – зауважив тоді керівник далеко не «найдушевнішої» установи.

Як же все це гидко…

Сумні історії не раз доводилося чути і від знайомих.

Наприклад, про те, як протягом ночі до 24­річного одесита Руслана, який надійшов до стаціонару з гострим болем і високою температурою, жодного разу не підійшов черговий лікар, хоча родичі, що сиділи біля ліжка хворого, неодноразово стукали в ординаторську, просячи про допомогу, бо стан хворого ставав усе гіршим. Вранці хлопця забрали до реанімації, але було пізно. Через 2 години він помер… Реакція головного лікаря вразила тоді знайомих і родичів, які прийшли навіть не зі скаргою, а проханням – звернути увагу на бездушність його працівників. Чиновник пригрозив своїми зв’язками в прокуратурі, у тому випадку, якщо люди вирішать поскаржитися…

Аналогічна історія сталася зовсім нещодавно вже в іншому місті України. Там не змогла достукатися до чергового лікаря мама 3­річної дівчинки, яка потрапила до лікарні напередодні з тяжким отруєнням. Дитина померла в лікарні, не дочекавшись лікарської допомоги. А ось рядки з листа, де мова йде про одну із одеських лікувальних установ: «Там будуть лікувати, а вірніше робити вигляд, що лікують, тільки якщо у вас є гроші. Запропонують придбати ліки на величезну суму, які вам потім виявляться не потрібні. Правильний діагноз вам все одно не поставлять…»

А ось ще одне враження про ставлення до хворих:

«Хабарі в лікарнях – це просто блюзнірство! Моя мама перебувала в онкологічному відділенні. Жодного разу за кілька днів її перебування там лікар не підійшов, не оглянув, не дав призначення медсестрі. Я не розуміла, що відбувається, доти, доки родичі інших хворих мені не пояснили, що для того, щоб на мою маму нарешті звернули увагу, треба лікареві дати конверт із N­ою сумою. Довелося дати. Стан мами погіршився, і мені було важливо, щоб їй, нарешті, надали медичну допомогу. Ще раз переконалася, які метаморфози відбуваються з людиною, варто лише показати їй конверт з грошима. Одразу з’являються на обличчі співчуття і турбота. Але як же це все гидко... Бездушність людей у білих халатах часом вводить у ступор. Я з цим зіткнулася особисто і тому знаю, про що пишу. І не дай Боже нікому опинитися на лікарнянім ліжку. Забувши про клятву Гіппократа, комерсанти у білих халатах, там демонструють бездушність, безсердечність, цинізм».

Згадайте Вересаєва!

Чому ж так відбувається? Чому раптом медицина перетворилася на бізнес, а представники найгуманнішої професії – на холоднокровних бізнесменів? Чому для деяких медпрацівників хворі стали чимось на кшталт джерел для власного збагачення? Можливо, усе починається з медичних навчальних закладів, до яких вступають люди не за покликанням, а з якихось інших міркувань? І, як наслідок, деякі з новоявлених ескулапів одразу ж після завершення навчання, поспішають компенсувати свої витрати на навчання, при цьому багато хто з них особливих медичних знань, не кажучи вже про досвід, не мають.

Цей рік у нашій області з ініціативи голови Одеської облдержадміністрації Едуарда Матвійчука пройде під знаком охорони здоров’я. На його розвиток уперше будуть спрямовані чималі бюджетні кошти. Так, наприклад, уже 12 січня в Іванівській центральній районної лікарні відкрито новий двоповерховий корпус – хірургічне і пологове відділення. Безперечно, усе це необхідно. Але хотілося б, щоб разом з поліпшенням технічної бази медичних установ змінилося й ставлення окремих працівників цієї сфери до хворих. Якщо держава заявила про свою готовність повернутися лицем до медицини, можливо, час й медицині повернутися лицем до пацієнтів?..

Чудовий російський письменник і лікар Вересаєв закликав колег до гуманного ставлення до хворої людини: «Треба бути з нею завжди чесним, хоча й не завжди їй можна сказати правду; завжди слід думати про те, щоб підняти її дух, вселити хворому віру в зцілення, завоювати його довіру до себе, винаходити, фантазувати, створювати гарний, бадьорий настрій». Саме таким повинен бути лікар. Чи пам’ятають про це сучасні лікарі?