У рамках спільних заходів Українського народного університету та Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова в Одесі з лекцією про Дмитра Донцова виступив президент національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філософських наук Сергій Квіт. Вочевидь, це чи не перша публічна розширена інформація у такому форматі не лише про постать та ідеологічну спадщину визначного українського мислителя, а й, що дуже важливо, про актуальність його поглядів та його вчення у наш час.

Це не була властиво лекція: у вільному викладі — характерній для самого Донцова манері його улюбленої есеїстики — упродовж 45 хвилин перед присутніми постала постать блискучого україн­ського публіциста, ідеолога націоналізму, політичного і культурного мислителя, літературного критика та есеїста. Це була не лише розповідь про суто теоретичні засади (згадаймо Бандеру: «У Донцова нема розуміння практичної політики»), а саме про значення його програм для визвольної боротьби, про вплив його на Євгена Коновальця та багато інших діячів українського визвольного руху та про актуальність Донцова сьогодні, за дуже складних і небезпечних умов існування Україн­ської держави. Як у внутрішньому вимірі, так і в європейському та світовому глобалізаційному просторі. Виходячи з якого — існування, власне — націоналізм, постає як надзвичайно актуальна ідеологія. До слова сказати, зростання націоналізму сьогодні бачимо й у Європі — це підтверджує і серія виборів, що пройшли у різних країнах.

Переповнена зала Будинку медпрацівників засвідчила гостру цікавість до означеної теми, як рівно ж і до постаті самого лектора — очільника славнозвісної «Могилянки», яка подає приклад спротиву т. зв. «реформам» міністра-українофоба. Окрім того, така зацікавленість до лекції говорить про те, що суспільство наше дуже слабо ознайомлене з ідеями Дмитра Донцова. Ба навіть на його батьківщині, в Мелітополі, молодь анічогісінько не знає про нього — за свідченнями Сергія Квіта. Та й чи там лише? А між тим, свого часу, надто у міжво­єнний період, це був кумир західноукраїнської молоді (якийсь час жив у Львові). Там, а відтак і в ширшому ареалі, Дмитро Донцов виховав цілу плеяду лідерів, згуртувавши навколо свого журналу «Вістник» справжніх інтелектуалів.

Певна річ, є чимало людей, котрі читали й знають Донцова, але для багатьох це — лише теорія, не засто­­совувана на практиці, лише ідеологія, не прийнятна у сучасних умовах. Хоча насправді — дуже навіть прийнятна. Понад те: суспільство або досить індиферентно (це у кращому випадку) сприймає ідеологію націоналізму, або ж — і це об’єктивна реальність — вороже до неї настановлене. І зрозуміло чому: у всі часи ті, хто хотів володіти Україною та зробити з українців сіру безсловесну масу, з усіх сил намагався очорнити націоналізм, залякувати людей вигаданими страхіттями, які він буцімто несе. Хоча насправді український націоналізм — це визвольна ідея, саме цим і різниться він від багатьох інших, у країнах, де він не має національного означення. Вся історія України — це боротьба з поневолювачами, з тими, хто прагнув підкорити українців, асимілювати їх, знищити національну ідентичність, їхню окремішність. Якби у ХХ столітті не виникла ідеологія українського націоналізму, то чи була б сьогодні Українська держава? Це, властиво, ідеологія самозахисту українців, яка стала наступальною, тому що боротьба — це не так оборона, як — наступ, інакше буде тупцювання на місці. Цим завдячуємо, передусім, Дмитру Донцову.

Коли після розпаду СССР та проголошення української Незалежності Україна не стала процвітаючою країною, як те передбачалося з огляду на її економічний потен­ціал, а почала скочуватися до найнижчих світових показників, багатьох охопило глибоке розчарування та песимістичні настрої, які ще більше посилилися після Помаранчевої революції. Вони не могли — й не можуть — зрозуміти, чому так сталося (а багато хто й досі не розуміє, чому все лише погіршується з кожним роком). На ці запитання є дуже прості відповіді. Але найкраще відповів один японський діяч. Він сказав: «Це тому, що у вас не вистачає націоналізму». Певна річ, не спрощено-вульгаризованого тлумачення цього терміна, а науково обґрунтованої теорії, яку дав нам Дмитро Донцов.

Не торкаючись усього того, що говорять про український націоналізм та його ідеологів, а передусім про Дмитра Донцова (а говорити інакше вони не можуть), варто, однак, розрізняти, де вороги, а де — ті, чия свідомість затуманена ідеологічними штампами та заяложеними кліше ще радянського тоталітаризму. І в цьому сенсі дуже важливо, щоби всі етноси, які проживають в Україні, а насамперед росіяни, зрозуміли, що український націоналізм не ворог інших національностей, а, перш за все, друг, що боротьба за національні та соціальні права українців є також і водночас боротьбою за ті ж самі права всіх національностей в Україні. Це, зрештою, підтверджує й історія та практика боротьби ОУН.

Націоналізм у Дмитра Донцова — це ідеологія, яка дає можливість українцям як корінній нації, що становить переважну більшість українського суспільства, для національної мобілізації. Своєю працею він, як вже було мовлено, виховав, створив лідерів нації, її провід. І той опір, поставлений проти двох тоталітарних режимів у 1940 — 1950 роках, був би неможливим без людей, котрі пройшли донцовську школу, а точніше — без того духу, що його вивільнили твори Донцова. Це людина, котра писала партій­ну програму. Хоч він ніколи не був членом ОУН, понад те: його стосунки з організацією складалися досить важко, і, до речі, він більше схилявся до бандерівської гілки організації, хоч багато його вихованців пішли за Мельником. Але незаперечним є його вплив на за­сновника ОУН Євгена Коновальця, котрий вже від першої зустрічі мав неабиякий до нього пієтет.

Свого часу, варт зауважити, ще в молоді роки, Дмитро Донцов захоплювався соціалістичними ідеями, які мали тоді неабияку популярність. Більшовизм досить швидко витверезив такі захоплення. Аналізуючи політичну ситуацію в Україні та поза її межами, Дмитро Донцов зумів подолати соціалістичні та ліберально-народницькі стереотипи та перейти на позиції національного традиціоналізму і консерватизму. А поразка національно-визвольних змагань стала каталізатором світоглядної еволюції мислителя. Український визвольний рух, за Донцовим, має бути спрямований рівнобіжно і проти московського більшовизму, і проти західного лібералізму. Головна ідея його — створення активної частини суспільства, яка візьме на себе відповідальність, «коли прийде дванайцята година» (назва його статті). Прообразом таких людей якраз і було т.зв. вісниківське коло — його називали квадригою. То були вершки української інтелігенції: Юрій Липа, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Олег Ольжич… Вони були дуже поліфонічні. І були — націоналісти, бо то був час, коли перед кожним постала необхідність боротися за Україну. Хоча не всіх можна назвати сьогодні націоналістами. У них могли бути різні погляди на одне й те саме. А він їх усіх зібрав в одному місці. Це його величезна заслуга.

Під час Другої світової війни Донцов в одній зі своїх концептуальних праць наголошує на несприйнятті занепадницьких тенденцій сучасності. Він протиставляє український націоналізм, який опирається на християнські засади, комунізму та ліберальній демократії і розкриває єдність цих двох ідеологій. І те, й те, зазначає він, є вислідом «блукання західної думки нетрями матеріалізму та раціоналізму». Головним завданням націоналізму у ХХ столітті було: здобути Українську соборну самостійну державу. Сьогодні це завдання формулюється так: утвердження України як держави української нації. Це значить: захищати й поширювати культурні, духовні, історичні та політичні цінності, свою ідентичність, які б наголошували національну самобутність українців, їх екслюзивність у міжнародному вимірі.

Нині вороги українського націоналізму нерідко порівнюють його з фашизмом. Але фашизм і нацизм — це тоталітарний рух державної нації. А український націоналізм, ще раз наголосив наприкінці лектор, це був визвольний рух. Це, справді, самовладство нації. Українці повинні показати здатність побудувати свою цивілізовану державу, національні інтереси якої включають у себе всіх, хто тут живе.

Потім Сергій Квіт відповів на запитання.

Націоналізм у сучасних умовах.

— Це може бути і політична течія, і як щось таке, що в різних національних традиціях називається по-різному. Держава повинна обслуговувати своїх громадян, а не себе. До того ж держава не може статися одномоментно.

Чому за двадцять років ми усе ще на самому початку.

— Один японець вже відповів на таке запитання. Якби таку історію мав будь-який інший народ — він би давно зник.

Про еліту.

— Еліта — це люди, котрі беруть на себе відповідальність за щось.

Ваше бачення сучасної ситуації.

— Ми живемо зараз у глобалізаційному контексті. Це нова дійсність, у якій треба вміти жити. Та ми повинні дивитися у майбутнє. Моє бачення сучасної ситуації: не озиратися тільки назад, не можна сьогодні відмовлятися від цієї держави, за яку стільки пролито крові, ми не можемо «піти в ліс». Україна довго боролася за свою державу. Треба тепер їй дати лад, але це дуже непросто. Питання ставиться так: держава повинна нам служити!

Гуманітарна політика у різних містах робиться по-різному.

— Сьогодні гуманітарної політики в Україні нема. Вона або шкідлива, або її формує Табачник, бо нема віце-прем’єра з гуманітарних питань. Міністр реформ робити не буде, має бути злагоджена політика Президента, уряду, народу, який платить податки. А нинішня діяльність міністра Табачника розрахована на російський ринок. Нема розуміння важливості питань освіти. Сучасна держава може розвиватися тоді, коли вона спирається на розвиток знань у країні.

Треба думати про боротьбу, а не про виживання, так мислив Дмитро Донцов. Його у нас, за висловом Євгена Маланюка, знають за заголовками його творів. А треба читати ці твори.