«И на Тихом океане свой закончили поход...»

У 1935 році п’ятеро співробітників міліції подолали відстань у 14317 км від Одеси до Владивостока на… велосипедах. Команда сміливців стартувала 30 травня з вулиці Енгельса у місті Одесі.

Ініціатором цього приголомшливого спортивного заходу і керівником групи став 25­річний одесит Михайло Іванович Рибальченко. З дитинства він захоплювався велоспортом. У 1928 р. Михайло стає чемпіоном України з кросу на 30 км з часом 56 хв. 12,8 сек. Результат і зараз вражає професіоналів. Через шість років він здобуває перше місце у Союзі в парних перегонах з треку. Пізніше М.І. Рибальченко був визнаний єдиним представником у цьому виді спорту, який за довоєнними, але неперевершеними донині досягненнями, занесений до Книги рекордів Гіннеса.

І ось – 1935 рік! Разом з відважним одеситом стартують чотири його київські одноклубники з «Динамо» – Іван Гриценко, Микола Погребной, Сергій Овчаров і Федір Ганопольський.

Маршрут пролягав містами Одеса, Київ, Харків, Москва, Горький, Казань, Челябінськ, Свердловськ, Новосибірськ, Красноярськ, Іркутськ, Чита, Ха­баровськ. Команду протягом усьо­го шляху ніхто не супроводжував. Героїчно, наполегливо, крізь зливові дощі, сибірські морози і заметілі, п’ятеро сміливих день за днем просувалися до мети.

Гігантський веломарафон тривав понад п’ять місяців. І закінчився 5 листопада 1935 року напередодні свята Жовтневої революції у Владивостоці – на Тихому океані! Він показав високий ступінь підготовки спортсменів, а також відмінну якість велосипедів Харківського заводу.

Після цього, починаючи з 1937 року, протягом півтора року Михайло Іванович брав участь у 4 багатоденних перегонах за класом гоночних машин. Загальна довжина усіх скорених ним маршрутів склала близько 10 тис. км. У всіх цих перегонах з першого і до останнього етапу, а всього їх було 58, Рибальченко був першим і незмінно – у червоній лідерській майці. У 1938 році йому, першому визнаному в Україні велосипедисту, присвоєно почесне звання «Заслужений майстер спорту СРСР». Ніби на підтвердження цього незадовго до початку війни протягом одного тільки місяця в Києві ним було встановлено 18 всеукраїнських і 7 всесоюзних рекордів на треку. Перед початком Великої Вітчизняної війни М. Рибальченко обіймав посаду заступника голови Одеської обласної ради спортивного товариства «Динамо». А далі…

Волею долі він залишився в окупації. Посипалися доноси. Дев’ять разів Михайла Івановича заарештовувала сигуранца. Рибальченко мужньо відкинув пропозиції нової влади брати участь у престижних велоперегонах у столиці Румунії. Дружина, змушена продавати здобуті чоловіком спортивні призи, не раз викуповувала його з румунських катівень. Вона ж, рятуючи від обшуків, зберігала в підвалі довгі чотирнадцять років альбоми з газетними вирізками про тріумфальні перемоги чоловіка. Ховала його фотографії, спортивні жетони і медалі, орден «Знак Пошани», інші спортивні реліквії.

М.І. Рибальченко після визволення виявився «ворогом народу». І був засланий на вугільні шахти у краї вічної мерзлоти. На болісно довгі десять років…

І все­таки його дух і залізне здоров’я перемогли. Михайло Іванович повернувся і сорок років життя, з 1955 до 1994 року, прожив у рідній Одесі, де виховав нові покоління спортсменів.

За матеріалами музею ГУ МВС України в Одеській області підготував Адріан ВАСИЛЬЄВ

«Спартак» – не просто стадіон

Його дитинство та юність пройшли там, де зароджувалася післяреволюційна спортивна Одеса – між стадіонами у Вагнеровському провулку, так званою «галявинкою» у колиш­ньому Олександрівському, а за радянських часів парку імені Шевченка; до збудованої наприкінці двадцятих першої в місті «цивілізованої» спортарени імені 10­річчя ВЛКСМ (згодом – «Спартака») було взагалі рукою подати.

Якщо точніше – перейти через Пантелеймонівську, і ти на новенькому стадіоні з «серйозними» дерев’яними трибунами на кілька тисяч місць, баскетбольним та волейбольним майданчиками, біговими гаревими доріжками, зеленим газоном футбольного поля. Стадіон вирував цілими днями, немов море і багатоголосі пляжі літ­нього Ланжерона, затихаючи лише разом із червонощоким місяцем, який зависав над ним у мутнуватому небі, що вмліло від денної спеки. Із дворів на Пантелеймонівській пахло смаженим бичком та котлетами з «сардельки». Мешканці готувалися до чергової червневої неділі із традиційним виходом до моря «на цілий день». А на завтра була війна… Юнак, учорашній випускник, якого проводжав чи не весь двір, перетнув Пантелеймонівську, незвичайно тихий «Спартак» з купками спорт­сменів, які прийшли попрощатися один з одним, і попрямував до збірного пункту в будинку сільгоспінституту. Незабаром прийняв бойове хрещення, захищаючи Дніпрогес, потім – битва за Москву, виснажливі, важкі бої в Заполяр’ї…

Прибувши після Перемоги додому, бравий, підтягнутий артилерійський лейтенант, «усі груди в орденах», швидким кроком перетнув від зруйнованого вокзалу Куликове поле і… ось він – рідний, недоглянутий, порослий бур’яном, нефарбований, але цілий «Спартак», за яким його зустрічав увесь дуже й дуже поріділий за ці чотири роки двір на Пантелеймонівській. Довгий спільний стіл, смажені бички, котлети «із сардельки», пиріжки з лівером, зелена цибулька. Усе як у людей…

Гість сьогоднішнього номера – найстарший спортивний журналіст на пострадянському просторі, постійний автор нашої газети, кількаразовий чемпіон та призер Збройних Сил СРСР з баскетболу Євген ГОРЕЛЮК.

– Євгене Олександровичу, який тоді, наприкінці двадцятих – початку тридцятих років, вид спорту був найпопулярнішим в Одесі?

– Звичайно ж, футбол! Адже кожен хлопець від Ланжерона та Отради до Дальніх Млинів та Пересипу знав, що Одеса була першим, хоча й некоронованим, чемпіоном Росії 1912 року. І не випадково, після створення СРСР, збірна команда країни з футболу провела саме у нас чи не перші свої тренувальні матчі. Так, 2 травня 1925 року, на стадіоні у Вагнеровському провулку, де згодом розміщувався санаторій Радянської Армії, відбулася гра команд Одеси та Радянського Союзу. У складі збірної СРСР на поле вийшли легендарні в ті часи Бутусов, Селін, Соколов, Привалов, Ісаков, Лапшин. Нашу команду представляли «канатники» (канатний завод) та «местранівці» (Одеський порт) Типикін, Котов, Жук, Кусинський, Кравченко, Злочевський, брати Штрауби, Коваль. Напружений динамічний двобій, за яким спостерігало понад п’ять тисяч глядачів (цифра за тими часами значна), закінчився нульовою нічиєю. Його героєм, за оцінками центральної преси, став задній бек одеситів Василь Котов, який раз­по­раз залишав «поза грою» грізних Бутусова та Селіна. Уболівальники дали тоді жартівливе прізвисько Котову – «король офсайду». Через три дні суперники провели повторну зустріч, у якій впевнено перемогла збірна країни – 4:1.

– Про стадіон «Спартак» тоді й згадки не було?

– Ви знаєте, ось ці матчі збірної СРСР послужили серйозним поштовхом до початку його спорудження методом народного будівництва. Уся молодь міста у вільний від основної роботи час насипала вали майбутніх трибун, розрівнювала площу під футбольне поле, спортмайданчики, бігові доріжки, сектори для стрибків та метань. А поруч, де зараз театр музичної комедії, створювався велотрек, що став центром розвитку вело­ та мотоспорту в Україні. Коротко кажучи, через три роки після тих пам’ятних матчів збірної СРСР, Одеса святкувала відкриття нового затишного спорткомплексу. Вісім наступних років (до 1936 року, коли в парку імені Шевченка з’явився красень – тридцятитисячник), він залишався головною ареною міста, де проводилися не лише футбольні ігри, але й змагання легкоатлетів, волейболістів, баскетболістів, велогонщиків.

Звичайно, комплекс цей був далекий від нинішнього спортивного комфорту. Переодягалися спортсмени, наприклад, під навісом біля огорожі, що відокремлювала стадіон від вулиці Нової. Щоб помитися після змагань, треба було відвідати лазню, яка розташовувалася напроти, на Пантелеймонівській. До речі труба цієї лазні, що несамовито диміла, неабияк псувала настрій і спортсменам, і глядачам; коли задував норд­вест, стадіон накривало завісою. Але усе це були дрібниці порівняно з уболівальницькими та спортивними пристрастями. Не забути, як місто готувалося у 1934 році до першого міжнародного футбольного матчу між збірними командами Одеси і Туреччини. «Спартак», вимитий, пофарбований, розцвічений прапорами і транспарантами, що вітали турецьких гостей, блищав, як нова копійка. Погода видалася тихою, і труба лазні не обіцяла жодного дискомфорту. Задовго до початку матчу в районі стадіону, нікому не заважаючи, несли службу із шаблями на боці кінні наряди міліції. У прилеглих будівлях також чергували міліціонери та їхні помічники – двірники з начищеними бляхами. А на дахах та балконах будинків, деревах по периметру стадіону, зручніше облаштовувалася публіка, якій не дісталося «зайвого квиточка», та хлопчаки, в яких на ці самі квиточки просто не було грошей. На превеликий жаль для усієї уболівальницької громади, наші програли 0:3. У цьому матчі востаннє на поле вийшов улюбленець одеситів, гравець збірної Радянського Союзу Олександр Штрауб.

Через два роки, вже на новому Цент­ральному стадіоні у парку Шевченка, наші земляки взяли у збірної Туреччини реванш, перемігши 2:1. Голи в одеситів забили Михайло Малхасов на прізвисько «Цона» та Петро Калашников («Паровоз»), який, між іншим, пробігав стометрівку за недоступні тоді багатьом легкоатлетам одинадцять з половиною секунд.

До речі, Одесу облюбували тоді для передсезонних зборів провідні клуби країни. За повного аншлагу, наприклад, пройшла гра між динамівцями Одеси та Ленінграда. Адже за пітерців виступав найгрізніший у країні дует форвардів Михайло Бутусов – Петро Дементьєв. Напружений двобій не виявив переможця – 0:0. Частими гостями міста були в передвоєнні роки московські спартаківці із братами Старостіними, Семеновим, Степановим та Глазковим. Запам’яталися два грудневі матчі з ними. У першому, коли ворота «Спартака» захищав Акимов, перемогли гості 3:0. У другому двобої, коли «в голу» стояв Жмельков, сильнішими були одеські динамівці – 3:1. Перевагу нашому «спартаківському» полю з його відмінною системою дренажу віддавали перед кримськими стадіонами і київські динамівці, у складі яких було багато вихованців одеського футболу: Микола Трусевич, Йосип Ліфшиц, Михайло Чаплигін, Анатолій Зубрицький, Віктор Севастьянов.

– Чи не «загубився» «Спартак» у повоєнний час?

– Аж ніяк. Він лишився відкритим стадіоном у прямому та переносному значенні слова як для хлопчиків та дівчаток із сусідніх шкіл, так і для майстрів легкої атлетики, футболу, вело­ та мотоспорту. Тут, під керівництвом талановитого педагога, великого ентузіаста та організатора Юзефа Клацмана, який повернувся з війни інвалідом, виросла ціла плеяда юнаків, що згодом поповнила команду «Харчовик», перейменований незабаром у «Чорноморець». Серед них майстри спорту Юрій Заболотний, Микола Молочков, Костянтин Фурс, Валерій Бокатов, Олександр Шиманович.

На «Спартаку» займалися, тренувалися та брали участь у різних змаганнях студенти технікуму фізкультури, що розташовувався по сусідству із залізничним вокзалом. Із їхнього середовища вийшла бронзова призерка Олімпіади­52 у Гельсінкі (перших Олімпійських ігор за участю радянських спортсменів) дискоболка Ніна Думбадзе, яка переїхала потім до Тбілісі, чемпіони України в різних бігових дисциплінах Ольга Ульченко та Олександр Дриль, гімнаст Володимир Левандовський. Словом, про «Спартак», якому у наступному році минає 85, можна говорити нескінченно. Адже це не просто стадіон. Це – історія спортивної Одещини, гідна всілякого успадкування та продовження. Для цього, між іншим, «Спартак» і сьогодні вірою та правдою служить людям…