А Южне залишиться молодим!

Місто, порт і завод, який одержав назву Одеський припортовий, будувалися одночасно.

Перші палі майбутніх причалів у 1974 році вбивали в ґрунт фахівці провідної будівельної організації «Чорноморгідробуд».

До офіційного дня народження – 11 травня 1978 року, коли селищу, а з 3 лютого 1993 року – місту обласного підпорядкування, було присвоєно ім'я Южне, поселення називалося Новою Сичавкою. Тоді, в середині 70­х, Припортовий тільки починав будуватися, йшло відведення землі колгоспу ім. Щорса під майбутнє місто хіміків та портовиків

У січні 1977 року руками будівельників із бригади Володимира Поліводи на пустельному березі Григорівського (або Аджалицького) лиману забито перший кілочок розмітки траншей­котлованів під фундамент нинішніх будівель.

Серед першопрохідників, як молодий фахівець у галузі геодезії та романтик за духом, прибув і Віктор Шпір. Він безпосередньо брав участь у розбивці степової території на житлові мікрорайони.

Місто починало забудовуватися з вулиці, яка одзержала ім’я Григорівського десанту. 35 років тому в газети з гордістю писали про дострокове укладання в її основу 1200 бетонних плит. Тепер це центральний проспект Южного. 28 грудня 1979 року тут пройшов мітинг із приводу заселення першого зданого в експлуатацію житлового будинку, про що говорить меморіальна табличка на його фасаді. Сьогодні він значиться під номером 22­А. Віктор Дмитрович розмічав місця під ньо­го, під головну площу, котельню, їдальню, тимчасові бараки для працівників. Нарешті, і під будинок по вулиці Леніна, до якого потім сам вселився у 1983 році. До цього брав участь в усуненні перемички, що відокремлювала лиман від моря, щоб прорити там глибоководний фарватер до причалів заводу та порту. У будівельному управлінні МТП старожил міста працює і зараз.

Пройдімо разом із В. Шпі­ром прямими, доглянутими, акуратно заасфальтованими кварталами Южного. Помилуємося найкращим в області Палацом спорту, висотними готелями, дивовижними за красою фонтанами. Кілька років тому мер Южного Володимир Новацький відкривав сучасну лікарню та розташований поруч будинок для її медпрацівників. Згідно з даними офіційного сайту міста, середньомісячна зарплата на 1 січня 2012 року тут склала 5098 гривень.

Сьогодні в Южному мешкають понад 30 тисяч чоловік. Відзначено приріст населення. 5 січня цього року в Южному народилася перша в його історії трійня. Мине час, і діти стануть старожилами. А місто? Залишиться молодим!..

Фото з музею порту Южного

Тут мій причал

З таких слів почала свою розповідь про трудовий шлях в Іллічівському порту Герой Соціалістичної Праці, кавалер двох орденів Леніна і ордена Трудового Червоного Прапора, почесний працівник транспорту, а сьогодні – бригадир­наставник молодих докерів Анатолій Ротар.

Ідея створення порту належала начальникові Чор­номорського морського паро­плавства Олексію Дан­ченку. Досвідченим оком господарника він визначив незаперечні зручності Сухого Лиману як потенційної гавані, де раніше розташовувався військовий завод. І 5 серпня 1958 року тут був відкритий причал, який прийняв перше судно – пасажирський лайнер «Україна». Начальником нового порту став Володимир Хантадзе. У перші місяці у нього в підпорядкуванні було 37 чоловік.

Анатолій Ротар, демобілізувавшись із армії, приїхав у ці краї до своєї нареченої. Познайомився з портовиками. Життєрадісні одесити зовсім не вважали проблемою те, що весь порт – два причали і сім кранів.

– Я залишився! Точно па­м'­ятаю: 21 січня 1959 року вийшов уперше в нічну зміну вантажником. Тоді видалася сувора зима, і вугілля, на перевантаження якого одразу був зорієнтований порт, виявилося до речі, – говорить Анатолій Федорович. – Замерзлі штабелі дробили ломами і кирками. Але «робили» за зміну до 30 вагонів.

Згодом він очолив бригаду № 206 і «змагався» у перевалюванні мішкових вантажів з відомим ударником Одеського порту Володимиром Зимо­глядом. А попутно опановував спеціальність забудовника – майбутні мешканці будинку для портовиків виконували всю чорнову фізичну роботу на його будівництві самі.

…Утворюючи новий причальний фронт, «одягалися» в бетон береги Сухого Лиману. Одночасно росло селище, що здобуло 12 квітня 1973 року статус міста обласного підпорядкування.

– Сьогодні у мене і колег відчуття, що ми живемо в маленькому раю, – говорить О. Ро­тар, за плечима якого 53 роки виробничого стажу. – Хто повірить, що ще на початку 90­х років минулого сторіччя місто було депресивним?

Сьогодні тут живе понад сімдесят тисяч чоловік, з яких 40,9 тисячі – економічно активне населення. Більша частина робочих місць у промисловості, транспорті та зв'язку. Крім морського торговельного і рибного портів, успішно працюють ТОВ «Аквафрост», ПАО «ЗАЗ», завод автомобільних агрегатів, ТОВ «Українська Чорноморська індустрія», ТОВ «Укркава», ТОВ «Хай Рейз Констракшинз». 14% громадян зайняті в малому й середньому бізнесі, приблизно стільки ж – у соціальній сфері й торгівлі.

Гордістю городян став недавно відкритий Палац культури. У 2010 році міський пляж одержав сертифікат асоційованого члена екологічного руху сертифікації пляжів «Блакитний прапор».

Під керівництвом міського голови Валерія Хмельнюка Іллічівськ протягом 10 років посідає перше місце у Всеукраїнському конкурсі «Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку».

Місто світла і тепла

Так величають своє маленьке степове містечко його жителі. Як відомо, його було проектовано у вигляді робочого селища для будівельників Одеської атомної теплоелектроцентралі (ОАТЕЦ). Вибух реактора в Чорнобилі поклав край розпочатим уже роботам. На пам'ять місту залишилася назва – Теплодар.

З 15 травня 1981 року його символом став бетонний куб. Ця непорушна брила так і стоїть на постаменті як пам'ятник засновникам Теплодара. У місті живе автор цього твору Євген Римарьов. Саме такі куби – ростверки лягли у фундамент майданчика, що призначався для теплоелектростанції. З ростверку почався і бетонний завод. Ще один куб став частиною «подушкового» шару дороги від Одеси до Теплодара.

Євген Вікторович був серед 7 тисяч фахівців­будівельників (монтажників, зварників, бетонників, тесель, водіїв), що з'їхалися на вельми важливе будівництво країни. Однією з 24 сформованих бригад і керував 32­річний Римарьов. Жили в Балці, Широкому, Біляївці, Іллічівську, Одесі. До ранку диспетчер Куриленко замовляв до півсотні автобусів. Пізніше приїхали атомники. Більшість піонерів новобудови залишилися жити в Теплодарі. Головна вулиця названа на їхню честь Піонерною.

Спецкорпус побудувати не встигли – тільки забили палі. А от котельню поставили й «вигнали» нагору трубу. Вона обігріває місто донині. Начальником ділянки був Літкевич, начальником будуправління – Спатар.

Зараз у місті живе 10259 чоловік тридцяти семи національностей. Міський голова Леонід Печерський говорить, що Теплодар чи не єдине місто в області, де є позитивний баланс між народжуваністю та смертністю.

З 2002 року, коли до керівництва прийшов нинішній мер, економіка міста стала інтенсивно розвиватися. Основні промислові підприємства міста – «Теплодаренерго», ПАТ «АВС Кемікалс Індастрі», СУАП «Інтервіндоус»,ТОВ «Еліт­Одеса».

Товари побутової хімії, випущені в Теплодарі, відомі далеко за межами області. Показник добробуту – чисті та гарні сквери. Біля пам'ятників полеглим героям і чорнобильцям збираються мешканці міста. Сюди ж приходять із вінками школярі. Замислені, сумно зітхають ветерани. Вони краще за всіх знають ціну праці, втратам і перемогам.