По життю – легко й невимушено

Підполковник у відставці Гаврило Петрович МОЛОДОВ народився 23 квітня 1932 року. Ціле своє життя Молодов присвятив захисту Батьківщини. Повернувшися до Ананьєва, опікувався ветеранами війни та праці.

– Гавриле Петровичу, Ви колишній кадровий офіцер. З дитинства мріяли бути військовиком?

– Колишніх офіцерів, як і міліціоне­рів, не буває (сміється). У ті часи мріяли зовсім про інше: що поїсти й де знайти зайву пару чобіт. Народився я в дуже бідній ананьївській родині, у страшний голодний рік. Батько загинув на фронті, і матері самій довелося піднімати нас із сестрою. А військовиком я став зовсім випадково. Райвійськкомат дав мені можливість закінчити 10 класів, і перед призовною комісією я постав двадцятирічним юнаком. Школу закінчив без трійок, тому мене направили на навчання до Одеського військового зенітно­артилерійського училища. Через три роки успішного навчання мені, новоспеченому лейтенантові, надали право вибору місця подальшої служби. Я не був оригінальним – обрав Одеський військовий округ. У званні старшого лейтенанта служив заступником командира дивізіону.

– Старлей Молодов мріяв стати генералом?

– Не повірите, але кар’єрними сходами я піднімався без особливої ревності. 1964 року поїхав із друзями, як то кажуть, за компанію, вступати заочно до Калінінської військової академії протиповітряної оборони імені Г. Жукова, але став її курсантом очно. Навчання давалося легко, і 1969 року мене, вже у званні майора, залишили служити в Московському військовому окрузі, а точніше, у Нарофомінську – місці дислокації славнозвісної Кантемирівської дивізії. Прослужив там 12 років. Розпочав заступником начальника штабу, закінчив командиром навчального центру у званні підполковника, хоча посада була полковницькою.

Там же випало зазнати страшного удару долі, який дуже підкосив мене і морально, і фізично. Трагічно загинула моя дружина. Приїхавши з Москви, вона спізнилася на автобус до нашої частини й вирішила діставатися пішки, але збилася з лісової дороги й замерзла. Поки її знайшли, вона пролежала під снігом 20 днів…

– Кажуть, час лікує. Ви відтоді сам чи знайшли собі супутницю життя?

– Я одружився вдруге і чотири роки прожив у Ленінграді, де, до речі, навчався в інституті мій син. Але відносини з новою дружиною не заладилися, та й клімат тамтешній був незвичний. Тому 1984 року «блудний син» повернувся до свого рідного Ананьєва. У райкомі партії мені запропонували посаду начальника штабу цивільної оборони, потім працював начальником відділу ЦО в райраді.

– Потім ветерани обрали Вас своїм головою…

– Коли помер голова організації ветеранів Маривжан Касимбеков (світла йому пам'ять), мене обрали на цю, справді відповідальну, посаду. Пропрацював я два терміни, після чого за станом здоров'я вирішив покласти край своїй трудовій діяльності. Як працювалося? Допомагати іншим людям, розв’язувати чиїсь проблеми – я знаходив у цьому справжнє задоволення.

– Скажіть, Ви якось дозували життєві сили, щоб до 80­ти років мати ось такий гарний вигляд? Поділіться таємницею…

– Я мушу відповідати своєму прізвищу. А якщо серйозно, то жодних таємниць немає. По життю треба йти легко й невимушено, реально оцінюючи свої можливості. Я не витрачав зайвих сил для здобуття якихось надмірних висот. Якщо вдавалося, намагався домогтися чогось, як то кажуть, малою кров'ю. А ще я люблю класичні романси. Вони викликають надзвичайне щиросерде хвилювання, якийсь внутрішній тремор. Може, тому в порохівниці ще не порожньо…

– Гавриле Петровичу, наша область відзначає свій ювілей. Які події Вам особливо запам'яталися?

– Перевага людей мого віку перед молодими в тому, що ми можемо порівнювати. На прикладі рідного міста можу судити про ті позитивні зміни, які сталися на рідній землі. Не все, на жаль, вдається, але тішить прагнення людей рухатися вперед, бажання жити достойніше.

Павло КОЛЬЧАК, м. Ананьїв

Прикипів до техніки з дитинства

У Василя Павловича Фінашина за плечима 55 років трудового стажу. За його словами, це з розрахунку лише календарних днів. Якщо ж узяти до уваги, що він завдання п’ятирічки виконував за три, а то й за два з половиною роки, то його стаж можна й подвоїти. Цілий свій вік Василь Павлович пропрацював у колгоспі «Авангард» села Полянецького. А от народився в Росії, у Тульській області. Півторарічним потрапив до Савранського району. Тож вважає: це його рідні місця.

Нині є що пригадати Василеві Павловичу. Під час окупації села румунами він допомагав партизанам загону «Буревісник».

В уяві В.П. Фінашина часто постає підбитий радянський літак і молодий лейтенант Петро, який переховувався в селі. Хотів би дізнатися про його подальшу долю, тож має намір написати листа на телепередачу «Жди меня». Своїх армійських побратимів також пам’ятає. У Дагестані служив пліч­о­пліч із земляками – концебівськими хлопцями Георгієм Коренюком та Ігнатом Стадником. Й нині підтримує з ними зв’язки.

Прикипів до техніки з дитинства. Ще у передвоєнні роки Василь один у селі мав триколісний велосипед. Радів із того хлопчина. Подорослішавши, обрав на той час важливу сільську професію механізатора. Працював трактористом, комбайнером, водієм. Навесні сідав за кермо трактора, у жнивну пору – на сталевого польового лайнера, а в інший час оглядав широкі простори Радянського Союзу із кабіни автомобіля.

– Мій перший тракторець У­2 – уні­версал, – пригадує чоловік. – Тепер та­кі хіба що у старих кінофільмах можна побачити. – А остання марка, на якій працював, – ДТ­75. Це значно більших можливостей агрегат.

Учителем­наставником моїм був Дмитро Андрійович Кульов – серйозний, відповідальний чоловік. Він передав мені свою любов до батьківщини, до праці та землі. Тому я задніх ніколи не пас. Все у передовиках ходив, – розповідає Василь Павлович.

Перша вагома нагорода з’явилася у Василя Фінашина 1949 року. Мо­лодий механізатор отримав медаль «За трудову відзнаку». А через шість років йому вручили путівку до Москви на сільськогосподарську виставку. Й потому за вагомі здобутки у праці Василя Фінашина нагороджували почесними відзнаками. Йому ж важливим було інше – керівництво доручало нову техніку, важливі ділянки роботи.

Першими до рук вправного меха­нізатора у 62­му потрапили й рідкісні для району важковаговики «колхіда», а згодом і «камаз». На цих авто він подолав тисячі кілометрів від Тиси до Тюмені. Як свої п’ять пальців знає дороги Білорусі. Перетинав кордон поміж Європою та Азією. На власні очі бачив монументальну гранітну брилу, яка умовно розділяє ці дві частини світу.

– У 70­ті в районі йшло активне будів­ництво хлібозаводу, маслозаводу, фермських приміщень, – пригадує Василь Павлович. – Отож для їх спорудження всі панелі перевіз я. Бо ще тривалий час ні в сільгосптехніці, ні в міжколгоспбуді потужних автомобілів не було.

Чимало доріг пройшов за своє життя Василь Павлович. Та активність і вправність, набуті в молоді роки, й нині не відступають від ветерана праці. Василеві Павловичу не байдуже все, що відбувається в селі. Отож у сільській раді його вважають своїм помічником. Упродовж життя він так звик – бути потрібним і працювати на користь людям.

Тетяна СТОРЧАК, власкор «Одеських вістей», Савранський район

Кожного дня зустрічає сонце

Натруджені руки багато можуть розповісти про долю Лідії Олексіївни Самойленко, ровесницю рідної Одещини. Є що пригадати цій невтомній трудівниці.

Сонце ще не зійшло, а вона вже на ногах, і лише з настанням сутінків робочий день добігав кінця. Так для дванадцятирічної дівчинки розпочався колгоспний стаж під час Великої Вітчизняної війни. Тому вона і має тепер статус учасника війни. В той час за відсутності чоловіків вся робота лягала на жіночі та дитячі плечі, тоді всі розуміли, що треба вижити та перемогти. Гасло одне: «Все – для фронту, все – для перемоги». І тільки віра в краще майбутнє надавала сил та наснаги.

Лідії Олексіївні довелося працювати на різних роботах. Спочатку годувала листям шовковиці тутового шовкопряда, потім трудилася у полі та на фермі.

– Сіяли, сапали, жали, в’язали, звозили врожай, переважували, одвозили, розвантажували. Все добре пам’ятаю. А ось звідки така сила бралася, щоб піднімати важкі мішки – не знаю, – згадує бабуся.

Війна закінчилася, але далеко не всі чоловіки повернулися до рідних домівок. Сім’я Коломійців (дівоче прізвище) втратила двох синів. Післявоєнний період теж був позначений важкими трудовими буднями, люди мали мету – відродити господарство та державу. Всі гуртом працювали і не чекали, що хтось зробить це за них.

– Коли прокладали дорогу, то нас із подружкою від колгоспу відрядили на два тижні на будівництво. Серед інших дівчат ми були наймолодші. Проте на рівних носили та укладали каміння, – розповідає Лідія Самойленко. – Ніхто не питав чи під силу тобі це чи ні. Уявити це ниніш­ньому поколінню тепер важко.

Багато з минулого вже старенька не може пригадати, але 1947­й добре закарбувався у її спогадах. Робота не оплачувалася, за один трудодень видавали лише 200 грам пшениці. Проте цьо­го було замало і родина, як і інші, здавала до колгоспу телят, за що їм давали хліб. Вони не голодували.

– Холодні зими ще більш ускладнювали ситуацію. Щороку в колгоспі ми викопували ями, в які забуртовували картоплю, але морози знищували запаси, а перемерзлі овочі так і залишалися в ямі а влітку висихали. Так ось люди в пошуках їжі вимінювали засохлий крохмаль на одяг, – розповідає бабуся.

Роки минали і забирали із собою усі страхіття. Лідія вийшла заміж за працьовитого та гарного парубка, тракториста Василя з яким прожили близько півстоліття. Разом працювали у колгоспі «Шляхом Леніна». Як вийшла на пенсію, робота на фермі змінилася на більш легшу. Вже два десятки років, як чоловік пішов із життя. Проте її оточує чимало рідних людей, яким вона завжди радіє – діти, онуки, сестри та племінники.

Саме завдяки таким простим селянам, як Лідія Олексіївна та її родина, Одещина швидко відроджувалася. Звісно, 42 роки сумлінної праці та трудові досягнення знайшли своє відображення у медалях, грамотах та подяках, проте певно забрали багато здоров’я.

Бабуся не скаржиться, навпаки вона переконана, що завдяки праці дожила до таких літ.

– Рух і навантаження – це життя, – впевнена Лідія Олек­сіївна.

Нині вона терпляче чекає, коли на заміну холодній казці за вікном з’явиться весняне сонце і в квітниках знову оживуть її улюблені троянди від аромату яких так хочеться жити.

…І знову сонце ще не встало, а вона вже на ногах.

– Це звичка цілого життя, – такий висновок робить бабуся.