Почав з рядового агронома...

Є люди, доля яких нерозривно пов’язана з історією області та конкретного району. Серед них – потомствений аграрій Микола Леонідович Курочкін. Виробничий стаж – понад 50 років. Він пройшов шлях від рядового агронома до голови райради та представника Президента України в Іванівському ра­йоні. Також працював начальником райуправління сільського господарства та продовольства, керівником підприємства «Райсільгоспхімія». І на пенсію його провели з посади першого заступника голови Іванівської райдержадміністрації.

На відповідальні посади Миколу Лео­нідовича призначали або обирали як людину слова і справи, грамотного фахівця, хорошого організатора. Ці його якості були досить доречними у другій половині ХХ століття, коли відбувалося становлення Іванівського району.

– У сімдесяті роки основним напрямом розвитку сільського господарства було тваринництво, – розповідає Микола Леонідович. – Ми першими в області, взявши за основу канадський досвід, почали створювати великі молочно­товарні комплекси з утримання сотень голів великої рогатої худоби. За десять років такі комплекси були побудовані в усіх тринадця­тьох колгоспах і радгоспах району. Причому два з них були перетворені на спеціалізовані господарства з відгодівлі не менше десяти тисяч свиней у кожному. Обсяг виробництва в них становив півтори тисячі тонн м’яса на рік.

Паралельно в районі йшла газифікація, будівництво доріг, зокрема й до тваринницьких комплексів, – згадує ветеран. А це полегшувало підвезення кормів і вивезення молока. Та й дояркам, та іншим фахівцям дістатися до роботи було незрівнянно легше. Ті дороги служать людям досі…

– Одночасно в районі серйозно займалися створенням кормової бази. Як правило, з п’яти років два були «пересівними». Тобто доводилося пересівати озимі, що потерпіли від посухи або морозів. Але і з цим вдалося впоратися. Аграрії району першими впровадили технологію заготівлі сінажу – не менше трьох тонн на корову.

Говорячи про ті роки, Микола Леонідович згадує добрим словом голів колгоспів – Миколу Степанова, Михайла Кацарка, Івана Осадчого, Миколу Прокопенюка, Георгія Кавчинського, Хоменка, Деоргіцу…

У 70­х – 80­х роках район посідав друге місце в Україні за врожаями цукрового буряку. Це на півдні, де наука не рекомендує займатися цією культурою!

– А потім увійшли до першої п’ятірки за досягненнями в сільському господарстві, – говорить М.Л. Курочкін. – Ось таке було у нас це тридцятиріччя!

На рахунках багатьох господарств накопичувалися значні кошти – по мільйону та більше рублів. А, отже, було за рахунок чого розвиватися, закуповувати нову техніку. Та й оплата праці була відповідною. Завдяки цьому багато колгоспників будувалися. Зростала чисельність населення, збільшилася народжуваність.

За рахунок коштів господарств нові школи були побудовані як у самій Іванівці, так і в Джугастровому, у Гудевичах, у Петрівці, у Павлинці, у Северинівці, у Білці, у Радісному і Червонознам’янці. Якщо сьогодні озирнутися назад, то ми побачимо, що в жодному іншому районі не було побудовано стільки шкіл, як в Іванівському…

Анатолій МИХАЙЛЕНКО, «Одеські вісті», Іванівський район

І дочекається Дойков

авто від онука!

Він – ровесник нашої області. Але й у свої 80 років Микола Дмитрович ДОЙКОВ виглядає бадьорим та активним чоловіком. Цікавиться справами в регіоні. І, на відміну від багатьох однолітків, зовсім не ідеалізує радянський час.

У 1970 році М. Дойков, начальник Болградського районного управління сільського господарства, був призначений головою колись передового колгоспу «8 Березня».

Перше, із чим йому довелося зіткнутися, – необхідність пересівання майже всього озимого клину: холодна зима, виснажений ґрунт… Дойков дає небачене за тих часів розпорядження: засіяти 1500 гектарів горохом. Що тут почалося! Комісія за комісією. Погрози позбавити партквитка, а то й судити.

– Усе доросле населення Городнього вийшло з косами у поле, – згадує М.Д. Дойков. – Кожен за 2­3 дні скосив свою ділянку в один гектар і сформував валки, які потім підібрав комбайн. І в результаті – 24 центнери зерна з гектара! І всі наступні роки жодних пересівань не було.

Той гіркий випадок з пересіванням чимало чого навчив. У сівозміну включили тисячу гектарів багаторічних трав. А потім вирішили відмовитися від глибокої оранки, що було категорично заборонено. Плуги­плоскорізи випускалися тільки для цілинних земель.

Робити було нічого: спорядили транспорт у далекий Казахстан і придбали ці плоскорізи.

– Як же Вам усе сходило з рук?

– Мабуть, тут не останню роль відіграв мій авторитет фахівця і керівника. Адже до цього я очолював районне управління сільського господарства чотири роки і працював головою колгоспу «Прогрес». Там ми теж «експериментували». Підтримували мене і керівники Болградського району, які вивели його в число лідерів. Їхні імена й сьогодні пам’ятають. Це перший секретар райкому партії Пономаренко Петро Васильович, голова райвиконкому Шевченко Віра Григорівна, начальник управління сільського господарства Руссол Микола Михайлович.

Розповім докладніше про Віру Григорівну. Тоді з її ініціативи було створено міжгосподарську раду з питань культури. Спільними зусиллями були побудовані Палаци (саме палаци!) культури практично в усіх селах району. Художня самодіяльність була забезпечена музичними інструментами, національними костюмами. Багато колективів одержали звання «народних». Але тут наші пориви були припинені дзвінками із ЦК Компартії України. Нас звинуватили у зловживаннях, нецільовому використанні колгоспних коштів тощо.

Комісія приїхала дуже солідна, на чолі з міністром культури республіки. Але, замість доган і кримінальних справ ЦК ухвалив... узагальнити досвід нашої роботи.

Згадаю і аграріїв, справжніх господарників. Назву лише декількох, не применшуючи важливості інших і твердо обіцяючи, що я обов’язково згадаю про них у своїх мемуарах.

Це Меркурій Степанович Ко­стєв, Георгій Георгійович Мла­дінов, Афанасій Іванович Сатиров, Йордан Миколайович Банєв і багато, багато інших.

Хіба забудуть жителі села Вино­градівки, як їхній голова, уже хворий чоловік, Йордан Банєв носив очерет з холодної води, рятуючи худобу від нестачі кормів. Або як трудівники Червоноармійського на чолі з Афанасієм Сатировим не допустили вирубування виноградників під час кампанії щодо боротьби з алкоголізмом?

Такого корпусу керівників не було в жодному районі області.

– Миколо Дмитровичу, з усьо­го видно, що Ви дуже щаслива людина.

– Так, саме таким сьогодні я себе відчуваю. І цим я насамперед зобов’язаний своїй дружині – Олені Радіоновні, яка завжди зі мною поруч. Я навіть прозвав її «декабристкою».

У нас два сини – Дмитро і В’я­чеслав. Старший – кандидат фізико­математичних наук, завідувач кафедри. Молодший керує великим автопідприємством.

Виросли чотири онуки. А головна моя втіха – правнук Рома. Він нам нудьгувати не дає.

– Ви справді маєте намір писати мемуари?

– Вважаю, що це мій обов’язок перед колегами, багатьох з яких уже немає на цьому світі.

А вік – не заважає. Крім того, мій онук – третьокласник Марик пообіцяв: коли виросте, купить мені гарну машину. Це теж зобов’язує довго жити…

Олексій СТЕПАНОВ

Лише декілька миттєвостей

Життя Івана Івановича МАКЕДОНСЬКОГО сповнене всіляких подій, яскравих і незвичайних. У розмові з ним забуваєш про час. А він владний і над нами, простими смертними, і над керівниками держав.

– Чи правда, що Ви зуст­річалися з Михайлом Сер­гійовичем Горбачовим?

– Не лише зустрічався, але й особисто розмовляв. А було це на знаменитому полігоні Широкий Лан. Там проходили військові навчання, в яких брала участь і Болградська аеромобільна дивізія. Вона демонструвала спуск танків на парашутах. Видовище, скажу вам, дуже вражаюче, а для військовиків – досить і досить відповідальне. Але навчання пройшли успішно. Президент країни залишився задоволений. А при підбитті підсумків, йому сказали, що в навчаннях брали участь десантники з Болграда, і тут присутній перший секретар райкому партії цього району.

Потім виявилося, що на слух Болград переплутали з обласним містом Бєлгородом. А зі мною Горбачов не лише поговорив, але й залишив серед тих, хто був запрошений на вечерю.

Районна влада робила дуже багато для підтримки військового гарнізону. Ми жили з ними дуже дружно і завжди допомагали один одному.

І я дуже радий, що після декількох років наші військовики знову з’явилися на вулицях Болграда.

– А з керівниками України Вам теж доводилося зустрічатися?

– Багато разів і з найрізноманітнішого приводу. Я був обраний депутатом Верховної Ради першого скликання. Треба було ухвалювати перші законодавчі акти, які проголошують незалежність молодої держави. Йшли постійні консультації з юристами­міжнародниками, вивчався досвід інших країн. Намагався в усьому особисто розібратися, щоб визначитися і під час обговорення питань, і при голосуванні на пленарних засіданнях.

– Тоді, на початку 90­х, ак­тивно створювалися різні об’єднання, національно­куль­турні товариства…

– У травні 1991 року відбувся перший з’їзд болгар СРСР. Дехто закликав «нарізати» область на національні автономії. Нам вдалося тоді знайти компромісні рішення. Міжнаціональні конфлікти обійшли Україну. Тоді була створена Асоціація болгар країни, а мене обрали її головою.

З того часу мене стали дуже опікати органи безпеки і часто запрошувати до Києва на різні «бесіди». Тож був я в Президента України Леоніда Макаровича Кравчука, у Кабінеті Міністрів.

Це лише кілька моментів з життя мого співрозмовника. Іван Іванович Македонський, який представляв нашу область у парламенті, 16 років очолював Болградський район, сьогодні працює головою обкому профспілки працівників сільського господарства. На його «піклуванні» 43 тисячі аграріїв регіону. А минулого року за результатами багаторічної наполегливої праці йому було присвоєно почесне звання заслуженого працівника сільського господарства. І у свої сімдесят років він сповнений сил та небувалої енергії.