Це прислів’я мимоволі спадає на думку, коли аналізуєш розвиток нашого Татарбунарського району за останні десятиріччя.

Нагальною проблемою півдня Одеської області завжди була нестача питної води і прісної води для поливу. Тому до початку 80-х років минулого сторіччя проектний інститут Мінводгоспу УРСР підготував техніко-економічне обґрунтування, а пізніше й технічний проект будівництва Дунай-Дністровської зрошувальної системи (ДДЗС).

Будівництво розпочалося в 1976-у, а вже восени 1981 року був підписаний акт про прийняття першої черги ДДЗС.

За 1979 — 1984 роки з водойми Сасика було викачано 4 мільярди кубічних метрів води, кратність водообміну досягла 8 разів, а її солоність знизилася майже в 10 разів. І все ж у 1983 — 1984 роках у зрошувальний період мінералізація води складала 1,2 — 1,5 грама на літр.

У 1986 році було розпочато будів­ництво другої черги ДДЗС, і на 1994-й загальна площа зрошення складала вже 48325 гектарів у 20 господарствах Татарбунарського, Саратського і Білгород-Дністровського районів, залишаючись з того часу незмінною. 29152 гектари, або більше 60 відсотків ДДЗС, — на території Татарбунарського району.

Вже через кілька років експлуатації ДДЗС підґрунтові води, які залягають на глибинах понад 5 метрів, а також вплив Чорного моря підняли хлоридно-натрієву мінералізацію води у Сасику на рівень понад 3 грами на літр. Вміст натрію і кальцію значно перевищує допустимі величини. Зараз ця вода практично за всіма показниками перевищує допустимі норми майже втричі і не придатна ні для поливу, ні для ведення рибного господарства.

Ось така ситуація склалася сьогодні.

…А що ж являв собою лиман Сасик до спорудження ДДЗС? До 1958 року зв’язок з морем здійснювався через прорви (промоїни) в піщаному пересипу під час весняних та зимових штормів, а починаючи з 1958-го, до відокремлення дамбою, Сасик був постійно зв’язаний з морем і був для жителів Татарбунарського району благодатним куточком. Тут не бракувало роботи для великої кількості рибалок, а в санаторій на березі Сасика приїжджали тисячі людей на оздоровлення грязями, навіть румунський король Міхай тут побував… У теплі літні дні просолене повітря пахло морем, а береги були заповнені людьми. Регіон процвітав…

Проблема Сасика порушувалася на рівні облдержадміністрації, а після проведення у серпні 2008 року соці­альної акції було вирішено прийняти за основу позицію про роздамбування водосховища Сасик і виключення його зі складу ДДЗС через високий вміст у його воді натрію та кальцію.

Але віз і нині там, а мертвий Сасик розносить в навколишньому середовищі сморід від загиблої риби і мікроорганізмів, вода «цвіте» та підмиває береги. Риба з Сасика не відповідає стандартам за вмістом у ній важких металів та вражена великою кількістю інфекцій. Екологічний стан водойми викликає не тільки занепокоєння вчених, а й провокує соціально-економічні проблеми через відсутність коштів і небажання влади роздамбувати Сасик…

Незважаючи на величезні вкладення у цей проект грошей, ДДЗС вже понад 15 років не працює і є основною базою розкрадання металу в нашому районі.

Спочатку місцеві «металісти» порозтягували гідранти, а тепер за справу взялися «поважні старателі з мандатами», які на промисловій основі, сучасною технікою викопують труби і перетворюють їх на «живі» гроші для власних кишень, про що ми вже повідомляли в статті «Татарбунарська Аляска і передвиборна свистопляска» (див «ЧН» за 16 лютого).

Складається доволі парадоксальна ситуація: з одного боку, в Татарбунарському районі на полях ДДЗС під землею лежать 528 кілометрів труб, а разом з Татарбунарською зрошувальною системою — 900 кілометрів товстостінних металевих труб великого діаметру (від 530 до 1220 мм), що є великим багатством, а з іншого — через безконтрольність і поблажливість місцевої влади вже 10 відсотків з них викопано і відправлено на металобрухт буквально за два місяці.

При цьому значних — багато­мільйонних! — збитків було заподіяно місцевим громадам і конкретним жителям, особливо в селі Дивізія, на чиїх землях і паях провели грабіжницькі «розкопки».

По-перше, у них вкрали труби на десятки мільйонів гривень.

По-друге, значно знизили родючість ґрунтів, змішавши гумусний шар землі з материнською породою.

По-третє, значно понизилася вартість паїв на випадок їх продажу.

У короткій розмові з головою Дивізійської сільської ради Романом Яковичем Мангулом з’ясувалося, що ініціатива провести демонтаж труб на полях їхньої внутрішньогосподарської зрошувальної системи виходила від нього. Для реалізації цієї програми навіть у Болградський ра­йон їздив, щоб перейняти досвід з проведення тендера на демонтаж труб. А потім скликав сесію, на якій ухвалили відповідне рішення (що­правда, невідомо, чи отримав він дозвіл на демонтаж, якщо вже не від всієї громади, то хоча б у власників паїв з кадастровими номерами).

Та рішення сесії про демонтаж труб у межах Дивізійської сільської ради проіснувало недовго: його відмінили під впливом дзвінків «зверху», а самі труби в період з листопада 2011 року по січень 2012-го «благополучно» розікрали, незважаючи на те, що, із слів голови, він чотири рази інформував вищестоящі інстанції про крадіжки.

Та чи задовольнить власників паїв з вкраденими трубами і всіх жителів Дивізії цей «бізнесовий результат розвитку села», як і не відомо, чи збережуть вони довіру до свого голови після таких «прогресивних реформ»?

І чи не таке «реформування» перед виборами до Верховної Ради має на увазі Президент України Віктор Федорович Янукович, змінюючи своїх міністрів через повільне їх проведення?

На пам’ять спадає історія п’ятнадцятирічної давнини, коли від Тарутиного до Татарбунар лежав розкладений на полях повний комплект нових газових товстостінних труб високого тиску для будівництва давно очікуваного газопроводу, а решта труб, для Татарбунарського району, були складені штабелями біля села Баштанівка. І що ж сталося під палючим сонцем Бессарабії? Ці труби за кілька років «розтанули і випарувалися», так, що й сліду від них не залишилося…

…Дуже вже люблять у Татарбунарському районі труби і трубопроводи наші «металісти». Вже й до недобудованого Татарбунарського водоводу добралися: через відсутність його фінансування протягом останніх трьох років зараз знімають усе, що зверху лежить: люки, кришки, вантузи і засувки на колодязях, а там, дивись, за кілька років, як буде покінчено і з зрошувальними системами, серійні «старателі» підтягнуться і за цими трубами…

От тільки чи не загрожує «труба» всьому нашому району без води і без надії?

Мабуть, це вже доля в нас така: бути бідними. Якщо, звичайно, не об’єднаємося і не сформуємо в ра­йоні громадську думку про те, що ми — не бидло, яке можуть легко ошукувати поважні можновладці, а господарі і цієї землі, і закопаних у ній труб...

Дуже хочеться вірити, що через кілька років у наших дітей в Татарбунарському районі не будуть запитувати: «І чого ж це ви такі бідні?», а вони не будуть дружно відповідати: «Бо дурні наші батьки…»

Від імені Татарбунарської районної організації політичної партії «Фронт змін»

PS. Як повідомив начальник Татарбунарського РВ УМВС України в Одеській області полковник А. О. Токар, вся техніка, якою велися розкопки і транспортування труб у Сарату, заарештована, а також порушено дві кримінальні справи за фактом крадіжки труб із зрошувальних систем нашого району.

В.Г.