НА МЕЖІ ЕКОЛОГІЧНОГО ЛИХА, АБО ЧОМУ ПРОТЕСТУЮТЬ ЖИТЕЛІ СЕЛА ДАЧНЕ

Просто дивуєшся: чому в такій благодатній країні то тут, то там виникають осередки напруженості? Причому, якщо подивитися на них прискіпливіше, то в усіх випадках до цього призводять якісь безглузді наміри деяких чиновників. Чергове вогнище спротиву місцевій владі виникло у Дачному Біляївського району, сільрада якого, не порадившись з місцевими жителями, дала дозвіл на розробку обґрунтування спорудження по сусідству — за 500 метрів від най­ближчого будинку — сміттєпереробного заводу. Усвідомлюючи, що це може обернутися екологічними негараздами, селяни зібралися біля сільради і зажадали від неї відмінити своє рішення. Далі — більше. Самоорганізовуючись, вони готують колективне звернення до сільського голови з тією ж вимогою. Його вже підписали кілька сотень господарів осель з вулиць Садової, Першотравневої, Верхньої, Балтовської…

Занепокоєні такою перспективою і жителі сусідніх сіл — Холодної Балки, Алтестового, власники дач на масиві «Чайка», який простягся вздовж найближчого берега Ха­джибейського лиману.

Від місцевого населення про те, що тут коїться, стало відомо ра­йонній організації політичної партії «Фронт змін», яка негайно втрутилася в ситуацію і стала на підтримку людей.

Слід наголосити, що «Фронт змін» протестує не проти сміттєпереробних заводів як таких, а проти їх бездумного розташування. Чи подумав хтось, чому нове підприємство треба зводити саме поблизу Хаджибейського лиману — одного з найкращих рекреаційних об’єктів Одещини та ще й поряд з лісом, який з такими труднощами плекався на цих землях, і кількома живописними ставочками, в які, наче в люстерка, заглядають сосни? Чи не розумніше було б налагодити сміттєпереробку біля вже існуючого полігону відходів?

Ці питання зацікавили й журналістів, які нещодавно побували на тому місці. Депутат Біляївської райради, голова фракції партії «Фронт змін» Артем Ракович показав один із залишених кар’єрів, де може з’явитися нове виробництво, прокоментував наміри його можливого забудовника — ТОВ «ТВ-Серрус».

По-перше, звернув увагу Артем Олександрович, компанія збирається використати сучасну німецьку технологію, але чому за умови майже такої ж потужності у Німеччині подібний завод займає ділянку 50 на 60 метрів, а у нас під нього просять 25 гектарів землі? Документів, які б дали не це вичерпну відповідь, нема. Депутатам сільради показали лише презентаційні кольорові планшети, але не документи. Нема ні плану заводу, ні бізнес-плану його розвитку.

По-друге, менеджер компанії стверджує, що нова технологія не потребує попереднього розсортування сміття. Даруйте, але в усьому світі, у тому числі й Німеччині, без цієї операції обійтися не можуть. За програмою «Чисте місто», підписаною главою держави, вона передбачена і в нас, але поки що не виконується. Отже, це означає, що розсортуванням займуться на місці. Втім, розробників це не лякає. У заяві про наміри прямо йдеться про місце для складування, розвантаження та навантаження відходів як первинних, так і тих, які потребують вторинної переробки. А це хіба не ще один полігон? До такого висновку спонукають й деякі дані. За рік з Одеси вивозиться понад півмільйона тонн сміття, а потужність заводу називають у межах 73 тисяч тонн на рік. Куди дівати решту? Існуючий полігон «Дальницькі кар’єри» вже переповнений.

Цікавить й аспект доставки непотребу з міста до заводу. Підраховано, що сміттєвозам доведеться робити сюди 40 рейсів що­дня. І це однією з кращих в Україні магістралей, а далі — через центр села, повз школу, церкву… Погодьтеся, що тут є питання і щодо стану доріг, і щодо безпеки руху.

Варто завжди пам’ятати про те, що подібне підприємство є потен­ційно небезпечним і ця небезпека має бути компенсованою для жителів села реальними, а не декларативними речами — тим же ремонтом доріг, боротьбою з підтопленнями, прокладенням водогону тощо.

Екологічна небезпека подвоїться, якщо при спорудженні заводу ненароком буде пошкоджений могильник дусту, який впритул наближений до ймовірного будівельного майданчика. Той дуст, піднятий колись з трюмів затонулого судна, не раз збиралися вивезти й утилізувати, але на це й досі не знайшли коштів.

І зрештою, що, можливо, найважливіше: чому ніхто не порадився з жителями Дачного і навколишніх сіл про можливу будову? Ну, що це за практика така — робити з усього таємницю? Кажуть, що хотіли ознайомити народ уже потім, після розробки обґрунтування будови. Але якщо її спорудження тут не годиться, то навіщо дарма ви­трачати на те обґрунтування сили і кошти?

Певно, декому просто кортить заволодіти місцем для ще одного полігону, щоб можна було взяти участь у тендері на вивезення твердих побутових відходів.

— Я проти такого будівництва і підтримую своїх однодумців, — підсумував Артем Ракович.

Ставленням до цієї проблеми ми поцікавилися і в місцевому лісництві. Помічник лісничого Володимир Борис теж висловився проти сміттєзаводу. «Екології він користі не принесе», — лаконічним був він.

Такої ж думки житель дачного Станіслав Логінов:

— Не лише моє, а всіх людей ставлення до будівництва сміттєзаводу — негативне. Неподалік є вже кілька асфальтових заводів. Коли вони працюють, у селі нічим дихати, особливо влітку. Сміттєпереробка додасть ще більше неприємностей.

…Їхали ми з села і бачили бігборди з написами: «Люди вирішують — влада робить». Ну ось, подумалося, люди вирішили. А що ж влада?..

Без догляду і добра справа глухне

Принагідно скажемо, що проблема сміття не вичерпується лише будівництвом заводів з його переробки, хоч вони і вкрай потрібні. Пора навести елементарний порядок у збиранні і використанні непотребу. До цього закликає закон «Про зміни до деяких законодавчих актів України у сфері поводження з відходами», прийнятий два роки тому. У ньому прямо йдеться, зокрема, про те, що харчові відходи необхідно збирати в один контейнер, а упаковку і скло — в другий. Та чи багато ви бачили таких контейнерів у наших містах? Що вже й говорити про села… Там взагалі не видно ніяких контейнерів, зате то тут, то там виникають стихійні і нестихійні звалища, які псують не лише краєвид, а й повітря та підземні води.

Одне з таких звалищ побачили ми і на під’їзді до села Мирне. Місцевий житель Володимир Мокрицький справедливо зауважив:

— Корисно, звичайно, влаштовувати суботники і впорядковувати своє довкілля, але ще важливіше — постійно дбати про його чистоту. Тому, вважаю, кожна сільрада має знайти можливість поставити на вулицях контейнери, організувати їх регулярне вивезення і впорядкувати складування сміття. Щоб поліетиленові пакети, обгортки, пляшки вітер не розносив по навколишніх полях, щоб люди не засипали ними узлісся, струмки і береги річечок… У нашому селі колись для цього викопали спеціальну траншею, зробили зручний до неї під’їзд. Та без до­гляду справа за­глухла. Зараз те місце у жахливому стані.

Володимир Михайлович не байдужий і до інших проблем села. Скажімо, впевнений він, тут потрібен нормальний стадіон. І такий у Мирному чотири роки тому почали будувати, але сьогодні кінця-краю тому будівництву не видно. Тим часом місцева футбольна команда, яка є гордістю села, змушена тренуватися на чужих полях.

«Продав дві корови-годувальниці, щоб заплатити за газ,

а його як не було, так і нема», або Коли прийде блакитне паливо у Березань?

Завітала ми й у село Березань, де теж наростає невдоволення людей. Справа у тому, що місцевим жителям вже понад десять років обіцяють, що ось-ось до них прийде блакитне паливо, але кожного разу цьому щось перешкоджає. До точки кипіння громаду довела остання оборудка з грошима. Торік селяни здали кошти за підведення газу до своїх осель — хто по дві, а хто по сім тисяч гривень, але все залишилося на тому ж рівні, що й 10 років тому.

Цю історію добре знає депутат районної ради Сергій Артеменко, який був обраний у місцевому мажоритарному окрузі.

— Перша спроба підвести газогін до Березані, — розповів Сергій Володимирович, — була зроблена ще у 1998 році. Тоді сюди вирішили прокласти гілку від Дачного. Роботи почали, частину труб закопали, потім гроші закінчилися, і про будову забули. Другий етап почався у 2008-у. За справу взялася фінансово-промислова компанія «Нафтогазсервіс», якій жителі села і переказали згадані кошти. А згодом її замінило підприємство «Торговий дім «Одесагаз», що перебрало на себе обов’язки компанії. Обов’язки перебрало, угоди з людьми переуклало, але квапитися з виконанням робіт не стало. А торік почався третій етап. З обласного бюджету на газифікацію Березані було виділено півтора мільйона гривень. Однак ними скористатися не встигли, бо занадто пізно провели тендер на виконання робіт…

На сільському майдані, де селяни зустрілися з представниками «Фронту змін» та ЗМІ, вони відверто говорили про свої біди.

— Нам всі обіцяли, що ще минулого року ми будемо з газом, — сказала Ольга Слишик. — Про це говорив навіть голова райради Олександр Семенов. Але, бачте, гроші забрали, а газу не дали. Щоб обігріти житло, мені, наприклад, потрібно три з половиною тонни вугілля, за які слід заплатити сім тисяч гривень. А щоб те вугілля горіло, треба придбати ще й дров, за підводу яких правлять 600 — 700 гривень.

Вистачає й інших проблем. Ось зараз без відома громади віддано в оренду сільський ставок, і тепер, щоб відпочити чи порибалити на ньому, треба зважати на нового господаря. Вкрай погане електрозабезпечення. Що й казати, коли навіть центральна вулиця села 13 років залишалася без освітлення?..

— Напруга в електромережі, — підключився до розмови Іван Юраш, — не ви­тримує жодної критики, вона нерідко знижується до 160 вольт. Через це ні телевізора не подивитися, ні холодильника увімкнути.

Сергій Колцун звернув увагу на розбиті дороги, які вже давно потребують капітального ремонту.

Про ці та інші проблеми схвильовано говорили Віктор Бабій, Наталія Ворникова та інші.

— Якщо сільський голова не вийшов до нас, ходімо до нього, — вигукнув хтось, і весь гурт вирушив до сільради. Сільський голова Василь Бойко був на місці. Люди зажадали від нього відповіді на свої болючі питання, і насамперед — коли ж усе-таки прийде газ і що сталося з їхніми грошима?

Василь Андрійович, як міг, заспокоював обурених людей.

— Село буде газифіковане у повному обсязі у 2012 — 2013 роках, — знову пообіцяв він односельцям.

— Чому для цього треба чекати ще два роки?

— Я роблю такий прогноз, виходячи із розмови зі спеціалістами «Одесагазу».

— Я продав дві корови, свої годувальниці, щоб зібрати потрібну суму за підведення газу, — сказав Віктор Стороженко. — Тепер залишився і без корівок, і без газу. А що робити, якщо зажадають додаткової плати?

— Доплачувати не доведеться, — запевнив Василь Бойко. — Ціна залишається фіксованою.

Присутні обурювалися: чому сільський голова, який має бути виразником і захисником інтересів громади, не радиться з людьми, не інформує їх про перебіг подій, а деякі рішення приймаються майже таємно, як у випадку зі ставком?..

«Ми що, не люди? Якщо нам не допоможуть, перекриємо трасу», або Хто почує жителів села Курган?

Від Березані газ мав надійти до села Курган, підпорядкованого Березанській сільраді. Відтак і тут настрої у людей відповідні.

— Наше село розташоване на міжнародній трасі Одеса — Кишинів, — каже депутат сільради Жанна Власенко, — але про нас забули. Щодо газу, то ми неодноразово зверталися і до голови райради, і до очільника сільради, який, до речі, був гарантом при оплаті коштів для проведення газу, з настійною вимогою завершити цю більш ніж десятирічну епопею боротьби за елементарне благо цивілізації. Але які б обнадійливі слова вони нам не говорили, газу як не було, так і нема, і достеменно невідомо, коли він з’явиться. Ми доведені до відчаю. Якщо найближчим часом ситуація не зміниться, всі гуртом вийдемо і перекриємо трасу.

Звісно, газ — не єдина житейська проблема. Місцевий водогін був прокладений півстоліття тому, труби в ньому ніколи не мінялися, тож тепер часто рвуться. У мережі нема жодної засувки, через це все село сидить без води, коли десь ремонтують якусь трубу. До того ж потужність мережі не задовольняє нинішній рівень споживання. Село зростає, люди нині прагнуть жити по-новому, мати вдома і ванну, і теплий туалет.

— У Кургані нема дитсадка, — відзначила Марія Підгурська, — тим часом тут підростає зо два десятки малюків. Їх треба возити до дитячого закладу у сусіднє село. Але це може зробити лише той, у кого є власний транспорт або хто здатний його наймати. Ми пропонували возити малечу до сусіднього села разом з учнями шкільним автобусом. Але в райвно нам заборонили це. Важко збагнути, кому і яка від того користь? Невже справді молоді мами з малятами так обтяжать той транспорт? Відтак вони сидять з дітьми вдома, а щоб заробити якусь копійку, змушені перекладти догляд за ними на третіх осіб.

Якби ж то справді радились з людьми...

Назріває непорозуміння і в самій Біляївці. Щоб бути послідовними, нагадаємо, що у 2008 році з метою збереження, відтворення та раціонального використання типових та унікальних комплексів пониззя Дністра, які мають важливе природоохоронне, наукове, естетичне, рекреаційне та оздоровче значення, було створено Нижньодністровський національний природний парк. У 2010-у затвердили й схему його попереднього зонування. Наступним кроком стала розробка проекту землеустрою з організації та встановлення меж парку, який, до речі, лежить на території трьох районів — Білгород-Дністровського, Біляївського та Овідіопольського. 20 березня частина цього проекту, яка стосується Біляївки, була представлена на розгляд сесії міськради, але підтримки не знайшла.

— З діда-прадіда, — пояснив нам депутат міськради, представник «Фронту змін» Олег Кукушкін, — біляївці користувалися дарами місцевої природи, вільно виходили на човнах на Турунчук і Дністер, заглиблювалися у плавневі нетрі, відкриваючи світ дивовижних озер. Сьогодні нам пропонують залишити у вільному користуванні лише підвідний канал до Турунчука і територію завширшки 50 метрів вліво і вправо від каналу. Все решта — територія національного парку. Ми ж пропонуємо перенести межі парку на протилежний бік Турунчука і залишити поза ними ближчий берег та острови. Питання серйозне, і його не можна ви­рішувати, не вивчивши як слід. Через те я запропонував перенести його розгляд на наступну сесію, і депутати мене підтримали. Хочеться, щоб і населення озна­йомилося з наданим проектом і внесло свої пропозиції. Як-не-як, а в Біляївці сьогодні проживає 15 тисяч осіб, тим часом ліміт відвідування території парку, за словами його представника, у цьому місці складає п’ять тисяч осіб на рік. Виходить, що лише кожен третій житель міста зможе її відвідати. Хотілося б знати, звідки взялася ця цифра, як розрахована? І мова не лише про біляївців, а й про гостей міста, особливо з урахуванням розвитку зеленого туризму.

У цій історії, як і в попередніх, на перше місце виходить гласність і відкритий діалог з людьми, залучення до нього широкого загалу, у тому числі й екологів, на яких багатий Біляївський район. Люди у нас всюди розумні й тямущі і завжди допоможуть прийняти вірне рішення.