Гучні провали ініціатив української інтелігенції «Перше грудня», «Комітету захисту української мови», зустрічей з В. Януковичем, підсилені неприємним враженням від позиції низки західноукраїнських лібералів, які заходилися чергового разу розповідати, що закон про мови нічого не змінить, бо, мовляв, на сході та півдні немає українців і панує загальне бажання розмовляти й думати російською, заперечили будь-який спротив або проголосили остаточну та вирішальну поразку українців, оприявнили тотальну кризу ліберальних методів та ідеології в Україні, передусім нездатність виведення країни з колоніального стану. Подібна ситуація, гадаємо, виникла у західній Україні у 1920 — 1930 роках, коли молоде покоління, розчароване поразкою визвольних змагань, не могло зрозуміти ліберальних закликів старшого покоління до порозуміння з поляками, які завзято полонізували українців.

Після новітніх подій прихильникам тез про підняття моральності політики, духовності суспільства, толерантності, мультикультуралізму буде дедалі важче пояснити етнічним україн­цям перевагу цих поглядів та дій, адже за свою надтолерантність українці отримують лише болючі ляпаси від егоїстичних і прагматичних українофобів та багатьох представників національних меншин, дуже слабко інтегрованих в українське суспільство, перейнятих інтересами своїх матірних країн та держав. Дедалі більшої ваги набувають погляди тих, хто задавав логічне питання: чи проголошені в умовах фактичної окупації заклики до проукраїнського середовища бути ще більш моральним та толерантним не обернуться додатковим чинником його бездіяльності, безсилля і в підсумку остаточної катастрофи; чи не є більш придатним у сучасній ситуації досвід інших народів, які в умовах ворожого наступу завжди переймалися націоналістичними почуттями, ідеями безкомпромісної і не завжди моральної боротьби? Власне, таке становище може посіяти сумніви у правильності своїх дій і в частини осіб, що раніше ототожнювалися з ідеологами українського лібералізму чи націонал-демократії.

Однією з таких поважних осіб є, безумовно, почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія», учасник ініціативної групи «Перше грудня» В’ячеслав Брюховецький. 20 серпня він зустрівся з журналістами та іншими зацікавленими особами у київському медіаклубі «ЧЕСНО про вибори». Годинна розмова була присвячена питанню про революційний потенціал студентських протестів в Україні і, ширше, взагалі про необхідність революції. Зустріч транслювалася онлайн в інтернеті і на телебаченні, й відтак охопила велику аудиторію.

Як завжди, пан Брюховецький був відвертим та цікавим співрозмовником. Він справедливо закликав молодь вчитися, заперечував твердження про тотальний відтік здібних випускників за кордон, дав різку оцінку сучасним геноцидним заходам псевдоукраїнського уряду. Проте, не зі всіма його твердженнями можна погодитись, не всі вони здаються логічно бездоганними. Скажімо, ми так і не почули глибокого аналізу причин сучасних проблем українців, які, на мою думку, не зводяться лише до дій з боку ворогів чи комуністичного (комсомольського, як це часто лунало під час зустрічі) спадку. Навряд чи можна погодитися з тим, що жовтневі вибори здатні мирним шляхом відсунути від влади «регіони», адже це просто неможливо уявити собі, знаючи про повсякденну практику та менталітет їх членів та адептів, які визнають лише силу та сильних. Тому й сумнів пана Брюховецького у доцільності студентських рухів, заклик до мирного навчання (щоправда, іноді він же твердив про позитив французького досвіду 1968 року) не переконує. Невже піддані мовній та ментальній русифікації школярі та студенти будуть здатні на національний український масовий протест? Більш вірогідно, що вони перетворяться на тих же комсомольців, які жорстко придушуватимуть нечисленних інакомислячих. Тому поки ми не минули точку неповернення, слід вдатися до найрішучіших дій. Тим більше, сьогодні багато студентів навчаються приватно та за контрактом, отже мають повне право вимагати гідну освіту.

Не зовсім відповідальними, як на мене, є заяви, втім, дуже поширені загалом, про політику як іманентно брудне явище та про майже всіх українських полі­тиків як негідників та дурнів. Такі погляди і є причиною розвитку серед українців песимістичних, «противсіх­ських» поглядів, поглиблення і так історично властивих нам анархічних почуттів. Більш адекватними є погляди на політику як на прагматичне явище, але водночас патріотичне, де не місце космополітам і, тим більше, відвертим ворогам своєї держави, свого народу. І хоча в сучасній Україні проукраїнських політиків бракує, вони все ж є і, що ще важливіше, можуть підтягнутися з числа молодого покоління.

Але найважливішим моментом зустрічі, навіть сенсаційним, а для декого в аудиторії і шоковим, була заява В’ячеслава Брюховецького про те, що він голосуватиме за ВО «Свобода». Щоправда, амортизувати цю заяву, напевно, мали слова про незгоду з ідеологією «Свободи», проте не розкриті й не уточнені. Либонь, певну рацію у діях і поглядах «свободівців» він все ж таки визнає. Свій вибір В. Брюховецький пояснив бажанням бачити у парламенті структуровану, потужну силу, здатну захистити українські духовні цінності і державність. Він висловив думку, часто повторювану зараз й іншими українськими політиками і простими громадянами, про те, що якби «Свобода» була у Раді під час мовних голосувань, ганебний акт не прийняли б. На вигук єдиної російськомовної журналістки у залі (що, втім, показово): «Это же фашисты!», герой зустрічі резонно наголосив на такому статусі Партії регіонів і заперечив слова тієї ж журналістки, що, мовляв, ПР є неолібералами. Можна підтримати заклик до прибічників протилежних поглядів у середовищі молоді, передусім націоналістичної та лівої чи ліво-ліберальної, до дискусій, уникнення навішування ярликів, однак із суттєвим застереженням — нема про що дискутувати з відвертими ворогами всього українського чи людьми, котрі виступають за втягування України в якісь глобалістські, універсалістські структури, що розмивали б ідентичність українців.

Життя побачить, наскільки справдяться сподівання В. Брюховецького, але вважаю дуже показовою декларацію такого погляду як свідчення катарсису української інтелігенції, розуміння життєвої сили українського націоналізму, його необхідності для захисту залишків українського та виправлення ситуації. Знаково, що пан Брюховецький входить у пряму суперечку з авторами відомого листа проти «Свободи», ініційованого Т. Возняком і, на жаль, підписаними такими шанованими особами, як Ю. Макаров та К. Галушко (про інших, серед яких переважають мало відомі постаті, особливо наставника Є. Россолінського-Лібе Д-П. Хімку так не скажу) (див. «День», 5 квітня 2012 року). Лист мав здійснити дуже непереконливу, проте поширену у певних колах, логічну операцію: перекласти провину з голови агресора на голову його жертви, котра чинила захист, мовляв, поза межами розумного, провокуючи тим самим агресора. Абсолютно ідентичні закиди колись носії подібних поглядів робили на адресу ОУН. У межах такої «операції» кожен україномовний на Сході та Півдні є провокатором, порушником спокою та мракобісом. Недаремно це панство колись навіть не поворушило пальцем для допомоги Литвину та Мельничуку у Донецьку та Луганську. Ініціатори листа, напевно, планували створити маніфест всіх прогресивних осіб. Однак у них нічого не вийшло (див., зокрема, і коментарі до цієї публікації у «Дні»). Як підтверджують слова В. Брюховецького — не випадково.

Не виключено, що далеко не всі прихильники примиренсько-ліберальної позиції підтримають В’ячеслава Брюховецького (хоча проголосити його мракобісом не вдасться), але важливіше інше — його заява може започаткувати справжнє моральне очищення тих, хто виступає за моральність, визнання своїх стратегічних помилок, відповідальності за те, що коїться зараз з нами, і головне — пошук альтернативної платформи та ідеології, стати уроком для тих, хто хоче створити ганебний образ українських націоналістів, відокремити їх від української громади. На жаль, прибічники останніх діють в Одесі.

м. Одеса.