На цьогорічну мистецьку виставку до Кобзаревих днів одеські художники подали своє розуміння, свою інтерпретацію постаті Тараса Шевченка в сучасному суспільстві та його значення для українського етносу. У форматі вже традиційної конференції їх суттєво доповнили запрошені гості — представники історичної науки, філології, культурології — та підкріпив міцним поетичним словом літератор. У результаті перед кожним з присутніх — а людей зацікавлених було дуже багато — немовби постав свій Шевченко, невід’ємний від сучасного націєтворчого процесу, який непростимо та небезпечно затягнувся в часі.

І справді, чи не задовго триває цей процес пізнання національного генія, чи не витворили ми собі ікону, образ, божество, до якого молимось, та й то, назагал, тільки двічі на рік, а в проміжках між цим безпечно забуваючи про його заповіти, про його настанови, про його пророцтва?

Запитання далеко не риторичне. Українці, здається, не усвідомлюють, що за наріканнями на лиху долю та невдалі обставини вони забули про те, що нація сама мусить бути — діалектично — творцем власної долі та обертати будь-які обставини на свою користь.

У цьому переконують і щойно минулі відзначення 199-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка — властиво, все те, що відбувалося у ці дні. Як не дивно, але ми дуже погано знаємо спадщину свого Пророка, хоча полюбляємо при всілякій нагоді цитувати його найреволюційніші рядки.

Це намагання створити з Шевченка заяложену ікону, до речі, проглядається і з боку влади в контексті планування майбутнього відзначення його 200-річчя. Їй, безперечно, це значно безпечніше, аніж глибинне усвідомлення україн­цями поетових закликів, скажемо так, «прямої дії». Ілюстрацією тут може слугувати цьогорічна заборона місцевої влади читати вірші Тараса Шевченка на його батьківщині у селі Моринці — через їх надмірну, мовляв, революційність. Випадок, можна сказати, безпрецедентний, і дивує млява реакція громадськості. А втім, чи так уже й дивує? Випадок цей, попри все, дуже показовий, і він засвідчує, що влада постійно випробовує терплячість людей, провокує їх, та щоразу у висліді отримує вияв цілковитого збайдужіння.

Тож чи випадково з року в рік ми чуємо у ці березневі дні одні й ті самі протестні інвективи, і не більше, а між тим, з року в рік у геометричній пропорції посилюється тиск на українську душу, на українську національну гордість, яка, здається, вже цілковито атрофована; в українців нахабно відбирають не лише їхню історичну пам’ять, не лише їх прадавню та одну з найбагатших у світі мову, не лише їх європейське майбутнє. Вони поступово перетворюються на безсловесне стадо, яке саме ж і потурає глумлін­ню над своєю власною душею, над своєю етнічною основою.

Для Шевченка щось навіть віддалено подібне було неприпустимим, було — немислимим. То чи можна сказати, що ми знаємо Шевченка? Та ні, ми не хочемо його знати — такого, яким був насправді. Забуваючи при цьому, що саме Шевченко формував світогляд передових діячів національного руху ще на зламі століть — позаминулого та минулого, як рівно ж героїв Визвольної боротьби та революційної ОУН, що саме завдяки йому відродилася наша державність у 1991-у.

Натомість по 20 роках Україні, яка дедалі стрімкіше втрачає фундаментальні принципи Незалежності та ознаки держави саме української, ми все очікуємо, що от діждемось таки «свого Вашингтона», котрий покаже нам шлях, яким треба йти. (До слова сказати, під час вуличного перформансу в Міськсаду хтось із тих, хто слухав поезії Тараса Шевченка, зрозумів ці його слова буквально — отак ми знаємо свого генія). Українці, за словами сучасного філософа Євгена Сверстюка, «тільки те й роблять, що бігають, бідкаються, нікому не довіряють і скаржаться».

Найбільш цікавою та пізнавальною — попри всі складнощі часу, який переживаємо і який стрімко ускладнюється, — була вже згадана виставка з нагоди Шевченківських днів, започаткована кілька років тому відомим мистцем, заслуженим художником України та членом правління Одеської організації НСХУ Сергієм Савченком, корінним, до слова сказати, одеситом. Відкриття її вже традиційно відбулося у форматі конференції.

Передусім, художники — учасники власне виставки — подали роботи, без перебільшення можна сказати, високої мистецької якості, чим цілком виправдано можуть пишатися. Назвати всіх понад півсотню авторів та більш як 70 робіт неможливо — потрібно завітати до ви­ставкової зали на вул. Торговій, 2, й самому все побачити. Хоча, на жаль, знову ж таки доводиться говорити про дивовижну пасивність нашої людності. Й ось підтвер­дження цього: 9 березня до па­м’ят­ника Тарасові Шевченку прийш-

ло людей ще менше, ніж торік, хоча мали би там того ранку стояти їх тисячі (про статистичні понад 60 відсотків українців Одеси мова не йде — вони давно стали віртуальними). На вуличний перформанс у Міськсаду того ж таки дня теж зібралася дрібка. Ще менше людей прийшло на покладання квітів до меморіальної пам’ятної таблиці Івана Луценка на вул. Пастера. Напередодні, 7 березня, в Українському театрі ім. Василя Василька йшла вистава «Тарасові весни» — коли б не учні Приморського ліцею, зала була б майже порожньою… І так — куди не кинь…

Та повернемося на виставку. Твори малярства, графіки, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва засвідчують сер­йозність підходу до заданої теми, а в цьому контексті — розуміння кожним свого завдання не буквально: відобразити шевченківську тематику, український пейзаж тощо (хоча не було б у цьому нічого, вартого осуду). Іншими словами, виставка ця вийшла не формальною, задля дати, а виявом непересічного таланту кожного з мистців. Відповідно й відбір був серйозний.

Хоча є на цій виставці й деякі ілюстративні роботи — у сенсі позитивному. Це, передусім, портрет Тараса Шевченка. Але який! Цілковито нетрадиційний портрет цей роботи Альберта Павлюка став наче символом усієї акції. Як рівно ж і ще одна робота — «Скрипаль» (художник Микола Овсійко).

Дуже точно висловила сприйняття портрету Шевченка завідувачка кафедри української літератури Національного університету ім. І. І. Мечникова доцент Оксана Шупта-В’язовська:

— Перед нами людина, можливо, ХХІ століття. Уявімо собі, що який-небудь глядач ніколи не бачив зображення Шевченка, й от він стоїть перед цим портретом і думає: а хто це? А це, по-перше, українець — українець розкутий, українець на тлі українського пейзажу… Мені тут всі картини про щось дуже гарне говорять, але звернула я особливу увагу ще на одну, яка називається «Скрипаль». Чому саме на цю роботу? Та це ж образ нас, українців. Це ми — замріяні, ніжні, м’які, обернені обличчям в туман і не хочемо бачити, що навколо відбувається…

А от Шевченко дивиться на нас, і він нас з вами запитує: чи ви такі, українці, чи ви є ті, котрі все-таки хочуть бачити, що ж діється довкола вас?.. Якби ми сьогодні говорили Шевченкові, що ж відбувається довкола нас, то мали б йому, на жаль, сказати, що українців дурачать і що значна частина, на жаль, ведеться… Та, мабуть, не варто сьогодні говорити про політику, тим більше — про одеську політику. Чи є Одеса Україною, чи вже ні, це ми з’ясуємо у зв’язку з намірами влади перейменувати парк Шевченка (циркулюють такі чутки), де недавно так любовно відновили імперський символ — колону в пам’ять про того самого царя, котрий свого часу видав отой Емський указ — вирок українській мові…

Гадаю, що наші владці, підходячи до пам’ятника Шевченкові, мали б елементарно боятися: а що, як, боронь, Боже, він оживе?..

Оксана Шупта-В’язовська нагадала присутнім епізод з життя Шевченка, коли він спонукав якось товариство української шляхти до сер­йозної костюмованої гри в козацтво, гетьманщину, навернувши їх у такий спосіб до української ідеї, бо грали вони в цілковитому захопленні.

— Оцей епізод говорить про те, що, окрім усього іншого, нам кожному до Шевченка треба йти самому. Індивідуальне наближення до нього — це запорука морального здоров’я, і не тільки українців, а й всіх, хто живе в Україні. Без Шевченка України вже не буде ніколи. А позаяк Шевченко завжди з нами, то це означає, що у нас з вами є перспективи. Головне, щоб ми вчилися думати, мислили і йшли назустріч Шевченкові. Він відкривається тільки тому, хто не втомлюється до нього наближатися.

Певна річ, тим, хто плекає наміри розправитися з Шевченком бодай у такий спосіб (тут знову спадає на думку дикунська заборона читати вірші поета біля пам’ятника у Моринцях, співмірна хіба що з цензурними заборонами часів Шевченка), і котрі вже перейменували в Одесі вулицю Івана та Юрія Лип, хто люб’язно дає дозвіл на відкриття русифікаторських структур для поглибленого просування «русского міра», прагнеться витравити з Одеси все українське. Вочевидь, є замовники. Якби ж то вони «вчились так, як треба, то й мудрість би була своя».

Одеса, як про це нагадав доцент кафедри історії України ОНУ Олександр Музичко, ще у ХІХ столітті була одним з центрів національного руху.

— Одеська українська громада постійно озна­йомлювала поспільство з постаттю Шевченка, у пресі з’являлися дуже прихильні до Шевченка статті. Традиційними формами вшанування Шевченка були вечори, святкові за­сідання. І це тоді, коли подібні речі, м’яко кажучи, аж ніяк не заохочувалися імперською владою. А 1920-й, як на мене, став у цьому сенсі апогеєм. Тоді владу захопили більшовики, і здавалося всім, що український дух вже подоланий в Одесі. Але в березні у центрі міста відбулася гран­діозна маніфестація, у якій взяли участь майже 100 тисяч, люди несли не лише портрети Шевченка, а й жовто-блакитні прапори. Тоді ледь не дійшло до українського повстання проти більшовицької влади…

Сьогодні, сказав на завершення історик, ми переживаємо дуже складні часи, і пов’язано це не лише з українофобським тиском на українську мову. Триває суперечка навколо Шевченка. За визначенням Дмитра Донцова, це був український лицар. Треба, щоби всі це прочитали і не відривали мовне питання від питання української гідності. Тому що не зможе відродитися українська мова без української гідності, без творення людини нового типу, активної, громадянської, національно свідомої. На жаль, ще нерідко й таке трапляється: людина україномовна, але — забита, громадянськи несвідома, байдужа. Й тоді недолугі інтерпретатори Шевченка звично святкують свою перемогу. Над нами, над Шевченком.

Цікаві думки висловив у своєму виступі професор кафедри історії України ОНУ Тарас Гончарук. Говорячи про те, що Шевченко цікавився й добре знав історію свого народу, науковець завважив: поет дуже критично ставився до козацької еліти, вважаючи, що вона не виконала свого завдання, слугувала московській владі. А його погляди збігалися з поглядами односельців, і їм він не зрадив до кінця. Для них головними героями були гайдамаки, тому що вони бачили: ні на кого більше нема надії. На жаль, те саме й зараз: люди бачать, що не варто чекати захисту ні від державного чиновника, ні від прокурора, ні від судді… Тому й надіються на тих, що проголошують дієвий захист їхніх розтоптаних національних та соціальних прав. Тим-то така актуальна сьогодні поезія Тараса Шевченка. Вона, у повному розумінні слова, є сьогодні революційною, а це не може не лякати (згадаймо, знову ж таки, Моринці, є й інші приклади)...

Свої вірші читав поет Олекса Різників, колишній політв’язень. Зокрема рядки, написані ще 1964-го, до 150-річчя Тараса Шевченка, у яких поет звертається до українців:

150! А ви іще раби?

Підніжки, грязь пантруючій Москві?

Ні натяку, ні чверті боротьби!

Іще спите, коли буяє світ?

Сьогодні ми напередодні 200-річчя Тараса Шевченка…

Але, звичайно, учасники цього дійства далекі від звужування діапазону творчості Шевченка лише до викривальних та закличних віршів. Шевченківське свято приходить до нас разом з весною, про що й нагадала культуролог Тетяна Ананченко. А весна — це не лише оновлення всього, це ще й символ жіночого начала, краси, любові…Тож дуже доречною виявилася тема жінки у житті і творчості Тараса Шевченка. Багато поезій народилися в його серці завдяки жінкам, яких він любив і які любили його.

А зі стін виставкової зали українські образи, барви творили таке доречне і чисте тло, додаючи натхнення промовцям. І дивився з портрета ще молодий чоловік, таки схожий на Шевченка, українець, немовби запитуючи: і ви також — українці?..