Революція Гідності дала нові паростки громадянського суспільства: сьогодні в Україні діє чимало громадянських органі-зацій, ініціатив, рухів, які беруть на себе, у тому числі, функції держави. Хтось добровільно збирає речі та їжу для воїнів АТО, хтось відстоює інтереси місцевої громади, інші, в міру своїх можливостей, борються з корупцією...

Одесу завжди вважали досить пасивною порівняно з іншими містами України, але за останній рік тут відбувся неабиякий сплеск громадянської активності небайдужих людей, які більше не хочуть жити так, як раніше.

Сьогодні до вашої уваги — кілька історій із життя громадянського суспільства в Одесі, що привернули увагу ЗМІ за останні два тижні.

Боремося

з хабарництвом

Олександр Захаров, координатор руху «Ні — корупції на транспорті», який об’єднує експедиторів-транспортників, розповів журналістам про діяльність громадського руху, що останнім часом здобув значний авторитет і підтримку, хоча навіть не зареєстрований офіційно. Активісти руху вважають, що основна проблема транспортної галузі сьогодні — це спроби зберегти корупційний стиль керівництва портами, митницею, екологічною службою, де хабарництво просто роз-квітло за минулі десятиліття.

— Якщо у «застійні» радянські часи відповідальні працівники платили штрафи зі своїх кишень за кожну годину простою транспорту в порту, то нині транспорт може стояти тижнями, і за це ніхто не відповідає. Профільні служби спеціально затягують перевірки для того, щоб отри-мати хабарі, розміри і кількість яких — справжня катастрофа для бізнесу. Сьогодні ми домоглися того, що в експедиторів — учасників нашого руху митниця хабарів не бере, а таких близько 20%, — розповідає Олександр Захаров. — Митники відслідковують наші записи на фейсбуці, телефонують і просять: не пишіть, ми все зробимо. Так, у ручному режимі, нам вдається спекатися корупційних схем. Це значні кроки, але на рівні держави ми поки що нічого не можемо зробити. За останні дев’ять місяців змінився восьмий начальник митниці. У експедиторів існують різні проблеми з незрозумілими форматами контролю. Скажімо, через складнощі проходження карантину простоюють десятки контейнерів. При відправці, наприклад, контейнерів із зерном у вас вимагатимуть висновок від приватної фірми щодо якості зерна. Оскільки такий висновок в Одесі коштує дуже дорого, експедитори почали користуватися послугами фірм з Херсона, Миколаєва, де ця послуга вдвічі дешевша. Карантинна ж служба ставить свої необґрунтовані претензії: або надайте сертифікат з одеської фірми, або ми будемо перевіряти ваш контейнер, скільки нам заманеться. Один візит нашої ініціативної групи «швидкого реагування» до Міністерства транспорту в Київ вирішив це питання. Чи це корупційна дія — не нам вирішувати. Ми не слідчі, не прокурори, ми лише допомагаємо транспортникам вирішувати наболілі проблеми.

Сьогодні активісти руху наполягають на тому, щоб передати управління портами одеського регіону місцевим громадам. Олександр Захаров пропонує прозору схему керівництва цими підприємствами, в якій враховуються інтереси різних сторін.

— У портах Великої Одеси (до якої входять також порти Іллічівська та Южного) працює десь 10 тисяч осіб, але якщо взяти всіх людей, пов’язаних із морською транспортною галуззю, — це близько 100 тисяч. Не можна розвивати морську транспортну галузь, перебуваючи у Києві. Зараз усе керується і контролюється столицею. Контейнерний термінал в Одеському порту, який почали будувати у морі, затонув. Місто не давало дозволу на його спорудження, але вольовим рішенням із Києва його почали зводити за державні гроші — він так і не запрацював. Думка громади у таких питаннях не враховується. У керівництві Одеського, Іллічівського, Южненського портів обов’язково повинні брати участь представники місцевих громад, які захищатимуть інтереси місцевого населення.

— Нині місцеві громади не готові взяти на себе функцію управління портом, — вважає начальник відділу стратегічного планування та залучення інвестицій ДП «Адміністрація морських портів України» Дмитро Гончаров. — Місцеве самоврядування також, на жаль, зв’язане по руках і ногах неефективним законодавством, і якщо ми одного су-б’єкта, наприклад міністерство чи морську адміністрацію, поміняємо на іншого — нічого не зміниться. По-друге, з урахуванням жалюгідного стану місцевих бюджетів може виникнути питання розподілу коштів, коли їх скеровуватимуть не на потреби порту, а на потреби міста. Якщо місцева громада використовуватиме кошти, зароблені портом, на свої потреби, портам загрожує занепад.

— Настав час відходити від радянського авторитарного способу управління, коли начальник порту за командою з ЦК КПРС виконував накази із столиці, — вважає координатор руху «Ні — корупції на транспорті» Олександр Захаров. — Порт — великий інфраструктурний об’єкт, і до його керівництва необхідно залучати фахівців ззовні. Керувати повинен найманий менеджер, найнятий за контрактом, підпорядкований раді директорів. Рада директорів повинна складатися наполовину з представників місцевої громади і наполовину — з представників центральної влади. Якщо в порт вводяться великі інвестиції, то до ради директорів потрібно також ввести представника інвестора. Керівник повинен відповідати перед громадою — за працевлаштування населення, екологічні заходи, за ефективне використання місцевої території; перед центральною владою — за сплату податків, інвестиційну привабливість, працевлаштування, дотримання соціальних гарантій, забезпечення навігації та безпеки в порту, організацію стандартів роботи. Рада директорів повинна ставити перед керівником порту завдання і вимагати від нього рішень. Це зрозуміла, логічна, перевірена світовим досвідом схема. В Америці нема портів державних — усі порти належать міським громадам. Хоча ми не обговорюємо питання власності — ми живемо у цьому місті і гідні того, щоб до нас дослухалися і брали до уваги наші побажання щодо роботи величезного підприємства, розташованого на нашій території.

У країні відбуваються значні реформи, і як проходитиме реформування морської транспортної галузі поки що невідомо. Активісти руху постійно зустрічаються з ке-рівниками різного рівня, щоб донести своє бачення перебудови цієї галузі, здобуте величезним напрацьованим досвідом. Конструктивного діалогу наразі встановити не вдалося.

Рятуємо кіностудію

Дмитро Куликовський, член руху «Врятуємо Одеську кіностудію», колишній головний енергетик цього підприємства, розповів журна-лістам про те, як шляхом підкупів, махінацій, погроз нашу кіностудію намагаються прибрати у приватні руки.

— Наприкінці 2005 року кіностудію перетворили в закрите акціонерне товариство. 31 мільйон гривень вклав приватний акціонер, стільки ж вклала держава у вигляді нерухомості та інших матеріальних активів. Контрольний пакет залишився у держави. Різниця на користь держави — 1 акція вартістю в 1 гривню. Близько двох років тому на кіностудії з’явився новий фінансовий директор Андрій Звєрев, який згодом став головою правління через формальний конкурс, проведений Юрієм Нікітіним, заступником голови правління Фонду держмайна України. Приватний інвестор кіностудії через афільовані компанії — це олігарх, екс-голова Донецької ОДА Сергій Тарута. Андрій Звєрев — колишній його підлеглий, топ-менеджер підприємства з виробництва металоконструкцій. До складу державної частки майна Одеської кіностудії включені два гуртожитки. Керівництво кіностудії придумало спосіб вивести один з гуртожитків з державної частки статутного фонду ЗАТ і передати його до комунальної власності міста. Таким чином розмір державної частки в статутному фонді ЗАТ значно зменшився б, що дозволило б приватному інвесторові отримати більшість акцій і взяти кіностудію повністю під свій контроль. Для цього на роботу в кіностудію на посади вахтерів, кур’єрів, охоронців були прийняті люди, що не мають до кіно жодного стосунку, на порушення усіх правил їм відразу ж дали житло в гуртожитку «Екран», одночасно звільнили 17 кінематографістів, щоб не роздувати штат.

За словами Дмитра Куликовського, на роботу ці люди не ходили, але займали приміщення, робили там дорогі ремонти. Потім звільнялися, але відмовлялися виселятися. Нібито, щоб не розвивати скандал і захистити цих мешканців, керівництво кіностудії й вирішило передати гуртожиток «Екран» у власність міста. Скандал почав розгорятися саме через ці «мертві душі». Начальник цеху підготовки кінозйомок Ірина Галич відмовилася табелювати тих, хто не ходить на роботу, а коли Андрій Звєрев став на неї тиснути, поділилася цією інформацією з громадсь-кістю. Схема переходу кіностудії у приватну власність стала відомою, п’ятеро співробітників виступили проти, наполягаючи, що вона повинна залишатися в держвласності, а в гуртожитку повинні жити тільки співробітники. Трьох із п’яти активістів керівництво студії звільнило або змусило звільнитися за власним бажанням. До того ж деяких з них після цього виселили з гуртожитку, звинуватили в крадіжці майна кіно-студії, почали погрожувати кримінальним переслідуванням. Активістів підтримало Одеське відділення Національної спілки кінематографістів України, розташоване в будівлі на території кіностудії. Після цього у членів громадської організації почалися проблеми: то світло раптово згасне, то відвідувачів до них не пропускають через вахту. Єдине бажання активістів — не дати приватному інвестору взяти кіностудію під свій контроль, а управління державною часткою доручити Міністерству культури, а не Фонду держмайна. Група порятунку Одеської кіностудії планує направити листи президентові Петру Порошенку, в Міністерство культури і Верховну Раду.

— Cитуація на кіностудії — мікрокрапля ситуації в країні, — вважає Андрій Куликовський. — Керівництво кіностудії сьогодні озброюється юристами: їх тепер троє, вони готуються до війни з громадськістю. Ключове завдання для порятунку кіностудії — контроль громадськості, контроль ЗМІ. Наскільки ця ситуація замовчуватиметься — настільки тихо все вдасться зробити.

Ірина Галич, колишній начальник цеху підготовки зйомок Одеської кіностудії, проводить час у судах:

— Я відмовилася підтримувати схеми махінацій нинішнього керівництва, табелювати «мертві душі». Після цього мене звинуватили у крадіжках майна, причому без обґрунтованих доказів. Я зверталася з листом до президента Порошенка, на який отримала листа з прокуратури, де було сказано, що звернення занесене у список досудових розслідувань.

— Правоохоронні органи підтримують схеми, махінації, це кругова порука. Ті відписки, що я отримую із правоохоронних органів, — це жа-хіття. Ми стукаємо у закриті двері, — додає Ірина Галич. — Вважаю, що потрібно достукатися до президента, до Міністерства культури, щоб передати повністю все у державну власність, або виходити на міжнародне співробітництво. Ми могли б відновити роботу на Одеській кіностудії, залучити іноземних інвесторів, молодих кінематографістів. Ми будемо йти різними шляхами, щоб відстояти нашу кіностудію.

Активісти звертаються до небайдужих людей, до міського голови, намагаючись усе-таки відстояти кіностудію. І якщо на місцевому рівні у них існує підтримка, то на державному — замовчування або агресивні напади з боку судової влади.

Ремонтуємо військові кораблі

і змінюємо плани військового командування

Антонія Селіна, волонтер, що допомагає Військово-морським силам України, разом з іншими займається ремонтом корабля «Почаїв».

— До кінця цього тижня на «Почаїв» завезуть усі матеріали, необхідні для ремонту кубриків, — розповідає волонтерка. — Поки що матросам-контрактникам просто ніде жити, зарплата у них маленька, і вони не в змозі винаймати житло в Одесі. Тому зараз головне завдання — допомогти забезпечити їм гідне проживання хоча б на кораблях. Втім, не варто перебільшувати ситуацію з житлом для моряків, які вийшли з Криму. Іноді вона подається ЗМІ занадто гіпертрофовано, як недавно було в сюжеті одного з центральних телеканалів, коли був показаний нижній відсік корабля «Донецьк», в якому ніхто не живе, але подано так, ніби моряки змушені там мешкати. Це була спекуляція ЗМІ, яка підставила наших офіцерів. Може, телевізійники хотіли привернути увагу до проблеми, але так проблеми не вирішуються.

Волонтерка звернулася до журналістів з проханням: зараз варто згуртуватися навколо проблеми переведення штабу МВС у Миколаїв і наполягати, щоб він залишився в Одесі. Присутність флоту дуже важлива для безпеки міста. Без штабу ВМС Одеса значно послабшає: так вважають військові експерти. Із появою військово-морського флоту у нас стало спокійніше. Влада міста та області підтримують штаб ВМС в Одесі.

Антонія Селіна розповіла також про зустріч з міським головою Одеси, яка була, на її думку, конструктивною і виваженою. Геннадій Труханов висловив свою підтримку військовим морякам і запевнив волонтерів, що допомагатиме їм у добрих справах, зазначивши, що держава не повинна перекладати все на плечі волонтерів.

Одесити, наголосила волонтерка, проявляють себе з найкращого боку: їхні пожертви дозволили гідно забезпечити військових моряків. Хотілося б, звичайно, каже Антонія Се-ліна, щоб влада швидше реагувала на проблеми військового флоту, але громадськість розуміє, що не можна все вирішити одним махом.

Допомагаємо бійцям

у зоні АТО

Минулого тижня керівник волонтерської сотні Далія Северин розповіла про теракт у Центрі волонтерської допомоги.

— Спочатку нас намагалися злякати «коктейлями Молотова». Потім кинули вибухівку. Мета цих людей — понизити градус патріотизму в суспільстві. Чи боїмося? Так. Чи зупинимося? Ні!

Добровольці й надалі продовжуватимуть свою діяльність, щоб воїни світла і добра не залишилися без підтримки. Волонтерська сотня Далії Северин допомогла вже понад 9 тисячам бійців, передає речі у 30 підрозділів армії, нацгвардії та у батальйони добровольців. Вибух лише згуртував активістів, власник будівлі не відмовився надавати їм офіс, одесити ще активніше почали допомагати волонтерам. До вирішення проблеми долучився і голова облдержадміністрації Ігор Палиця, який запропонував переїхати у нове безпечніше місце, а також підтримку у вигляді цілодобової охорони.

Тим часом, розповіла учасниця руху Оксана Халікова, на волонтерів, почалася інформаційна атака: у со-ціальних мережах розповідають, що, мовляв, вони витрачають гроші, зібрані на АТО, не за призначенням. Активістка повідомила, що весь рух банківського рахунку після кожної операції викладає у вигляді фото у фейсбуці.

На залякування і дезінформацію волонтери відповіли новим проектом під назвою «Кулінарна сотня» і запросили всіх небайдужих приєднуватися.

Думки експертів

Такі паростки громадянського суспільства в Одесі, незважаючи на холодну зиму, виростають постійно. Можна сказати навіть, що це вже не паростки, а молоді пагони майбутнього саду, в який перетвориться наше місто через кілька років. Так, зізнаються громадські активісти, їм лячно і часами не дуже комфортно, але найголовніше — вони діють. Їх більшає з кожним днем, їх адреса — соціальні мережі, що виконують роль комунікаційного містка. Вони отримують підтримку від простих людей, уміють самоорганізовуватися і самофінансуватися. І, що дивно, їх іноді підтримує навіть влада, яка також більше не може діяти по-старому.

Ми попросили експертів поділитися своїми оцінками нинішнього стану громадської активності на Одещині. На наші запитання відповіли: Алла Орлова, заступник директора Одеського суспільного інституту со-ціальних технологій, магістр державного управління, та Андрій Крупник, голова всеукраїнської громадської організації «Асоціація сприяння самоорганізації населення», кандидат політичних наук, доцент.

— Як ви оцінюєте роль громадянського суспільства сьогодні в Одесі?

А.О.: Революційна хвиля збурила громадський рух в державі, в тому числі і на Одещині. З аналізу суспільно-політичної ситуації можна припустити, що вплив громадянського суспільства на вирішення проблем в місті та області незначний, а ефективність громадського руху — низька.

Причиною цього є розрізненість та неорганізованість громадського руху, яка виражається в таких чинниках:

• відсутність єдності та координації між більшістю організацій одного напрямку діяльності (позитивний досвід: Асоціація жіночих органі-зацій, Асоціація із захисту прав дітей, організації, які протидіють ВІЛ/СНІД);

• особистісні конфлікти між лідерами громадських рухів, які перешкоджають об’єднанню конструктивних сил заради досягнення поставленої мети;

• превалювання популістського підходу представниками громадськості під час вирішення суспільно-політичних та соціально-економічних проблем;

• відсутність ядра з представників громадськості, які б спрямовували та координували напрями діяльності громадського руху;

• переважання особистих амбіцій деяких представників громадського руху над суспільними потребами;

• низький рівень компетентності переважної більшості представників громадянського суспільства;

• слабка координація зусиль громадськості з соціальними службами, профспілками, організаціями роботодавців, бізнесу, владних структур для вироблення механізмів ефективного вирішення проблем;

• слабка взаємодія між інститутами громадянського суспільства (ІГС) та медійниками;

• ІГС не повністю використовують свій потенціал у сфері надання послуг: проведення тренінгів; підготовка експертів та використання послуг експертів; підготовка аналітичних матеріалів; організація заходів для громадськості; допомога в проведенні журналістських розслідувань;

• представникам ІГС бракує культури обговорення державної політики, її адекватності, наскільки вона відповідає проблемам, її результативності;

• недостатність зусиль органів влади щодо створення умов для участі громадськості;

• невикористання потенціалу консультаційно-дорадчих органів при органах виконавчої влади;

• відсутність конструктивного діалогу між владою і громадськістю тощо.

А.К.: Тут я не можу цілком погодитися з Аллою Іванівною. У певних сферах, зокрема тих, що стосуються захисту прав громадян, інтересів держави та її захисників, а також милосердя щодо тимчасових переселенців, роль громадянського суспільства сьогодні чи не головна в країні. На жаль, в інших питаннях, які зараз частково відійшли на другий план, нема ані такої громадської активності, ані співпраці з владою. Тут Алла Іванівна права.

Я би додав сюди ще побоювання влади «випускати джина з пляшки», оскільки доведеться більше зважати на інтереси громади.

— Як налагодити конструктивний діалог між центральною владою та громадськими ініціативами, що виростають знизу?

А.О.: Бажано перед тим, як звертатися до центральних органів влади, спробувати побудувати діалог з певного питання з представниками місцевого органу влади. Дотримання такої субординації буде корисним для обох сторін. Хоча відповідно до принципів демократії звертатися можна до органу влади будь-якого рівня.

Діалог буде конструктивним тоді, коли і громадськість, і влада діятимуть згідно із чинним законодавством з питань реалізації державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства та використовуватимуть для цього відповідний інструментарій (проведення консультацій з громадськістю, проведення громадської експертизи та громадської антикорупційної експертизи, громадських слухань, зборів громадян, сприяння виконанню регіональних програм розвитку громадянського суспільства та діяльності консультативно-дорадчих органів тощо).

А.К.: Треба, аби центральна (та й місцева) влада усвідомила свою відповідальність перед людьми за ситуацію в країні, і тоді їй нічого не залишиться, як співпрацювати з громадськістю, перекладаючи на її плечі певну частину відповідальності.

— Навколо чого повинні об’єднуватися ці розрізнені ініціативи?

А.О.: Потрібно спробувати

об’єднати осередки, активну громадськість у потужну консолідовану силу, яка мала б реальні важелі впливу на політикум та ефективно контролювала діяльність владних структур.

Поєднання кредиту довіри, плану економічних та інших європейських реформ як внутрішнього виміру євроінтеграції створює надзвичайно високі шанси для об’єднання країни навколо євроінтеграції. І громадськість повинна зіграти в цьому процесі головну роль.

Вона має об’єднатися у боротьбі з корупцією, яка майже зруйнувала й продовжує нищити незалежну українську державу.

Можна розглянути можливість об’єднання різних громадських організацій бізнесу в єдиний потужний союз, який виконуватиме аналітичну, дорадчу, лобістську роботу для створення цивілізованих бізнес-умов у країні.

Звичайно, необхідно об’єднати волонтерські ініціативи, особливу увагу приділити роботі з соціальними та психологічними наслідками боротьби за збереження територіальної цілісності держави.

Реформування інститутів влади надасть можливість вбудувати ІГС у процес розробки та реалізації державної політики.

А.К.: Справді, лише велика біда згуртовує людей. Тому найкращий спосіб консолідації — навколо вирішення проблеми, яка турбує більшість або найактивніших. До речі, об’єднання людей на рівні будинку, кварталу, мікрорайону, села або його частини в органи самоорганізації населення робить їх значно сильнішими, і це вони мають використовувати.

— Чому більшість громадських організацій діють окремо, а деінде — конкурують одна з одною?

А.О.: Потрібно зрозуміти, що сьогодні не час змагатися між собою, а лише прагнути — хто краще впорається з тією чи іншою проблемою.

На відміну від політиків, представники ІГС — не конкуренти один одному. Роботи вистачить на всіх і надовго! Це треба зрозуміти, усвідомити й об’єднати зусилля, а не «ділити між собою сфери впливу.

А.К.: Конкуренція між ІГС часто зумовлена боротьбою за ресурси, які сьогодні вкрай дефіцитні, ос-кільки держава, місцеві влади майже не виділяють коштів на діяльність громадських організацій, а донорські ресурси обмежені. Крім того, особисті відносини — симпатія—антипатія — теж даються взнаки. І знову-таки — низький рівень загальної культури активістів, які схильні себе переоцінювати, а інших недооцінювати.

Подолати конкуренцію між громадськими організаціями можна, у тому числі шляхом їх включення владою у процеси спільного подолання соціальних проблем. Втім, конкуренція — не завжди погано. Якщо вона здорова — може піти на користь.