Підсумовуючи політичний рік в Україні, слід, насамперед, поставити запитання: чи триває революція, чи вона закінчилася? Від відповіді залежить багато, якщо не все. Уявімо по черзі дві точки зору. Одну з них можна назвати так:

Був у революції початок

На відміну від подій серпня 1991-го і Майдану 2004-го, те, що відбулося в грудні 2013 — лютому 2014 років, можна сміливо назвати народним повстанням. При цьому, як у справжньому революційному сюжеті, іскрою для полум’я стало неприкрите насильство влади. Але було б помилкою стверджувати, що революція почалася з побиття студентів у ніч з 30 листопада на 1 грудня. Повстання зріло разом з нахабством злодійського режиму, а вибух міг відбутися набагато раніше.

Так, з 30 червня по 15 серпня 2013 року по всій Україні то спалахували, то загасали протести, спричинені зґвалтуванням і спробою вбивства двома міліціонерами жінки у Врадіївці Миколаївської області. При цьому натовп штурмував і розгромив будівлю РВВС, а також погрожував на місці розправитися з прокурорами, суддями та представниками влади, яка по всій країні покриває очевидних злочинців.

До кінця 2013-го режим «донецьких» за багатьма ознаками почав нагадувати сицилійську мафію минулого століття, але мафію, яка вперше в історії людства стала біля керма держави. Єдиним шансом обмежити її владу, як багатьом здавалося, була Угода про асоціацію Україна—ЄС. Але цей шанс зник, коли під тиском Кремля Янукович різко розвернув країну на схід.

Революція після цього розвивалася, як усі революції. Спершу численні демонстрації, потім барикади, потім захист барикад і, нарешті, збройний опір владі. Верхівка режиму при цьому, що називається, гасила полум’я гасом. У парламенті продавила так звані «закони про диктатуру», на вулиці заарештовувала або з допомогою кримінальників била (а іноді вбивала) учасників протесту.

Кульмінацією повстання стали захоплення революціонерами ад-міністративних будівель по всій Україні, масові вбивства протестувальників на вулиці Інститутській і на Майдані та втеча Віктора Януковича з країни.

Перемога народного повстання, однак, лише початок. За цим початком (за умови, що революція триває) настає докорінний переворот у житті суспільства, ліквідація прогнилого суспільно-політичного ладу і передача влади в руки нової еліти. Революційний процес при цьому може сповільнюватися або йти з більшою швидкістю, але напрямок незмінний і результат ви-значений.

Результатом народного повстання стала передача влади в країні в руки колишньої парламентської опозиції. Вона сформувала нову більшість у Верховній Раді сьомого скликання, обрала нового голову ВР (за Конституцією — в. о. президента України) і призначила новий уряд. Було підписано Угоду про асоціацію Україна—ЄС, скасовані «закони про диктатуру», заявлено про люстрацію, справжню боротьбу з корупцією і проведення радикальних реформ.

У квітні відбулися вибори п’ятого президента країни, коли у першому ж турі переміг кандидат, який закликає «жити по-новому». І якби не війна, комусь здається, ми почали б жити по-новому вже зараз. З патріотами на чолі держави, з чесною, не корумпованою владою, соціально-відповідальним бізнесом і громадянським суспільством двадцять першого століття.

Чи є у революції кінець?

Війна в долі революцій, на жаль, відіграє важливу роль. Але не сповільнює, а частіше підштовхує, розкручує процес перетворень. А гальмом, знову ж таки, на жаль, є мир, прагнення зберегти звичне минуле. Корупцію, з допомогою якої бізнес звик вирішувати проблеми, злодійкуватих політиків, які купують голоси «за гречку», суддів, що виносять незаконні рішення, силовиків, які охороняють владу від громадян.

Об’єднані і виховані старою системою, ці люди здатні активно протистояти революції, а за першої можливості готові перейти в наступ. Що ми щодня й спостерігаємо. Спроби революціонерів змінити ситуацію в Генеральній прокуратурі, в судах, в парламенті, в міністерствах та органах управління на місцях приречені на провал.

У рамках чинного законодавства і старої правоохоронної системи вироблена ефективна протиотрута. Звільнених хабарників на роботі відновлюють суди; проти тих, хто зловживав владою, закривають справи за браком зібраних доказів. А революція розвивається не в реальності, а на папері.

Прийде людина в адміністрацію, а там, крім портрета нового президента, все на старих місцях. За «вирішення питання» у зв’язку з інфляцією тільки вимагають удвічі більше. Кожен, хто зіткнувся з по-дібним, робить висновок: минув рік, революція закінчилася, ледь розпочавшись, свята більше не буде.

Покійний Каха Бендукідзе (царство йому небесне) говорив, що в Україні безнадійно запізнилися з реформами. Що в перші три місяці після Майдану на хвилі довіри до революції треба було змінювати законодавство і переходити до реорганізації економіки та методів управління державою. Тому що революція гине з кожним днем запізнення.

Можливо, ми запізнилися на рік, а можливо — назавжди. Але революційний процес у різних країнах проходить неоднаково і нерівномірно. Російська агресія поставила перед керівництвом країни низку завдань, які неможливо вирішити, зберігши «систему Януковича». Не можна перемагати, як і раніше, віддаючи країну на розграбування орді своїх чиновників та олігархів, навіть якщо вони тричі патріоти. Грошей не вистачить.

Не можна перемагати, не караючи нещадно тих, хто винен у зраді, приниженні української армії і знищенні військово-промислового комплексу. Не можна перемагати на фронті, не перемігши в тилу тих, хто за двадцять три роки зруйнував українську економіку, розграбував заводи, а унікальне промислове обладнання пустив на металобрухт.

Революції Гідності, якщо вона не закінчилася, є чим зайнятися. А якщо закінчилася — заспокоїмося, згодимося з втратою Криму, помиримося з терористами і тими, хто постачає їм танки. Якщо пощастить, «Газпром» на пару доларів зменшить ціну природного газу для України, продасть нам вугілля і не вимагатиме старих боргів.

Багато, щоправда, доведеться пояснити. І не тільки українським громадянам, а всім, хто протягом року дивився на нас з надією. Ну, погарячкували українці, врешті-решт, з ким не буває...